Спочатку:
На сторінку книги
Зранку прокидаюся від ознобу. Так і заснув на дворі у гамаку. Вінок передбачливо забрав із собою, щоб зранку не сплутати реальність із снами.
Була-таки Мавка!
Ось він висить на великому цвяху, до якого прикріплені мотузки гамака.
Біля дому сушиться стегана ковдра. Забираю її, накриваюся.
Світанок…
Її сміх переслідує мене, змушуючи мружитися від задоволення.
— Прокинувся вже? — виходить бабуся з дому.
— М-гм …
— Не змерз?
— Трошки.
За кілька хвилин вона з’являється з кухлем міцного чаю з молоком. У місті мені й на думку не спаде пити чай із молоком. Але вона заварює якось по-особливому, із травами, міцно. Смачно!
— Дякую, — роблю ковток.
— А ти звідки вінок узяв?! — змахує вона руками. — Не з води часом витягнув?
— А що?
— Дівчата в ніч на Івана Купала вінки свої у воду пускають. Звичай такий. Якщо який хлопець витягне… Любовна магія це! Пропадеш!
— Справді? — обіцяла мені Мавка вже, що пропаду.
Не повірив…
Груди переповнює від свіжого повітря і не лише його. Підтискаю губи, щоб не видати себе перед бабусею. Хоча…
— Ба… А ти не бачила тут дівчину, таку…
Яку?
Та не розгледіти ж було в темряві. Що я бачив?
— Струнка, висока, коси довгі, розкішні, усмішка така… яскрава! Голос — оксамитовий, а сміх — дзвінкий.
— Все-таки витяг, — сміється бабуся. — Як звуть?
— Мавкою представилась.
— Жартівниця… — зітхає бабуся. — Потопельниць у нашому озері зроду не було. Неглибоко там. Не бачила я таких тут, Ярку. Немісцева. Дівчат молодих у нас тут мало, з косами розкішними — і не пригадаю. Може, в селі за озером?
— Може бути… — згадую, що зникла вона саме у тій стороні.
Бабуся нагодувала мене смачними мереживними млинцями зі солодким чаєм, і я вирушив селом шукати свою нечисть.
Спека…
Орієнтовно відшукую поглядом місце, куди вона вивела мене вчора, — на протилежному березі. Далеко… Майже нічого не видно! Невже могла доплисти туди? Хоча, озеро мілке. Якщо не по центру плисти, то майже скрізь можна дістати дна.
Розпитував у жителів — ніхто не бачив, не знає такої дівчини. Ну не привид же це був!
Безсонна ніч і денна спека вже по обіді позбавили мене сил. Повернувся до хати, плетуся нагору. Падаю обличчям униз на ліжко й зі спокійним сумлінням вимикаюся.
***
Прокидаюся — вже темно. Плече затекло. Дивлюся на годинник — дванадцята.
Йой!
Збігаю сходами вниз. Світло вимкнене. Бабуся вже спить.
На хвилину заходжу на кухню. На столі кілька прикритих білими рушниками чашок. Пиріжки!
У глечику ягідний компот.
Поспіхом закидаю в себе парочку. Запиваю. Телефон залишаю на холодильнику. По-перше, не хочу загубити в темряві. По-друге, поплавати, можливо, знову доведеться.
Вилітаю на знайому стежку.
А з чого це я взяв, що вона шукатиме свій цвіт папороті саме тут?
Так… якось я не продумав цей момент. Але ноги ведуть мене до місця, де ми зустрілися. Вдруге йду туди впевненіше, звертаючи на розвилці в бік струмка. І доходжу до нього.
— Гей? — неголосно кличу я. — Мавко!
Тиша.
Розвертаюся назад, повертаючись до розвилки. І звертаю тепер ближче до села.
— Мавко?…
Завмираю. Цвірчать якісь комахи. Світлячки. Пташки… Темно. Але трохи світліше, ніж учора. Хмари набігають рідше.
Стою й мовчки слухаю звуки нічного лісу. Жодних підозрілих. Але вона й учора практично безшумно рухалася. А у воду пішла не роззуваючись. Боса була?
Інтуїтивно звертаю в напрямку озера, як вона вела мене через папороть.
Цікаво, який він — цей цвіт. Ні, я розумію, звісно, що в природі його не існує. Але за стародавніми переказами є ж якийсь образ. Мені чомусь ввижається він багряним. Влада над духами? Навіщо тобі така влада, Мавко?
Щось довго йду… яр мав би бути…
І практично відразу моя нога ковзає — і я скочуюся в невеличкий яр. Встаю, обтрушуюся. Отже, озеро вже дуже близько. Йду дном яру, уздовж уявної лінії озера.
— Мавко? — тихо кличу я. — Де ж ти?
— Тут!
— Та твою ж… — підскакую я під її стриманий сміх. — Ти до інфаркту вирішила мене довести?!
— Ти ж кликав!
— Кликав… — намагаюся перевести подих я, тримаючись рукою за найближчий стовбур. — Хитрюща! Налякала, ледь серце не виплюнув! Не можна ж так… Де ти?
— Недалеко, — за спиною.
— Не зникай поки, гаразд? Дай перевести подих.
— Чого кликав?
Хм…
— Вийдеш до мене?
— Ні.
— Та годі! Я тебе від учорашньої ночі шукаю. Два села оббігав. Дай хоч подивитися на тебе!
— Навіщо шукаєш?..
— Не знаю… Заінтригувала, мабуть. Увесь час про тебе думаю.
— Конкретніше. У мене часу мало. Опівніч…
— Візьми мене з собою. Погуляти хочу з тобою, Мавко.
— Іди… я за тобою піду.
— Чому так?
— Кажуть, цвіт не йде в руки до того, хто в ньому зацікавлений. Тільки тому, хто прямого інтересу не має. Ти, мені так відчувається, до пошуку цвіту байдужий. Тому йди… я за тобою піду.
— А ти? Не байдужа? — починаю рухатися вперед по яру. — Чого конкретно ти хочеш від нього?
— Нічого конкретного. Дива хочу! Дефіцит у нас у підводному царстві на диво.
— Який він — цей цвіт?
— Вогненний. Кажуть, утримати його в руках не кожен може. А чим ближче до нього, тим нечисть сильніше лютує!
З гілки зривається щось велике, сіре, світле — і ми обоє з нею зойкаємо. Моє обличчя обдає поривом вітру.
— Сич!!
— Аха-ха… — сміється вона. — Це нечисть! Уже близько!
Моє серце знову калатає. Лягаю спиною до дерева. Вона не підходить ближче. Метрів за чотири завмерла. Бачу — очі блищать у темряві.
— Слухай, Мавко! Давай краще, як учора, за руку.
— Дивись, який хитрий.
— Як звуть тебе?
— Я ж сказала.
— Гаразд. А до того, як утопилася, було в тебе ім’я людське?
— Було… — хитро.
— Яке?
— Гарне!
— Звідки ти? Тебе ніхто тут не знає.
— Знають… просто не пам’ятають.
— Що ти мене морочиш, Мавко? Імені тобі сказати шкода? Мене Ярославом кличуть.
— Ярко… Не ображайся, Ярко. Імені свого я тобі сказати не можу.
— Чому?
— Ім’я… це ж для нас, лісових духів, як заклинання. Владу ти наді мною матимеш, знайдеш, коли схочеш, а я цієї влади тобі дати не можу.
— Ой, дивна ти, Мавко! Чому не можеш?
— З різних світів ми з тобою. Я — потопельниця, ти — живий. Мене до тебе цар підводного царства не відпустить. А тебе топити я не хочу. Подобаєшся ти мені…
— Дай руку. Будь ласка.
— Не дивись на мене!
А подивитися хочеться до нестями! Хоч у темряві розгледіти якісь риси. Її пальчики опиняються в моїй руці. Стискаю. Веду її в темряву. Відстає на півкроку.
— А що за цар такий тебе до живих не пускає? — веду своїм пальцем по її, обручки немає. — Я, якщо що, хлопець серйозний, можу будь-якому царю корону підправити.
— Козак, значить?
— Можна й так сказати.
Чую попереду дзюрчання струмка. Прислухаюся, намагаючись точніше вловити потрібний напрям, і ми продовжуємо нашу дивну прогулянку. Чим густіший ліс, тим темніше. Біля струмка крона непроглядна.
— Ой! — тріск.
— Що таке? — розвертаюся.
— Гілкою сорочку розірвала… — тихо сміється вона. — Іди… іди… невелика втрата! Повна скриня таких.
— Дай подивлюся, — присідаю біля її ніг. — Подряпалася?
Веду пальцями по плечах.
— Об тебе зараз сильніше подряпаюся, козаче. Не бешкетуй!
З усмішкою встаю, перехоплюючи її зап’ястки. Крім білозубої усмішки не бачу нічого.
Гарна усмішка… І голова моя п’яна…
— Ярку…
— Ммм… — видихаю я надсадно.
Її близькість творить зі мною різне. І говорити стає важко.
— Можна я на тебе подивлюся?
Як, цікаво, ти це зробиш?
— Можна. Давай.
За кілька секунд здригаюся від дотику ніжних пальчиків до щік. Мої очі заплющуються.
— Який ти… — шепоче вона.
— Який?…
— Риси обличчя в тебе правильні… строгий… мужній… губи вперті… — пальчик ковзає по губах. — Гарний…
— І я «подивлюся», гаразд?
— Давай…
І тепер мої пальці ковзають по її обличчю. Губки м’які, пухленькі, вилиці гострі, брови врозліт. Молоденька… шкіра гладенька, пружна. Пальцями відчуваю, що красива, очей не відвести.
— Темне волосся в тебе… — гладжу її коси. — Але не чорне… А очі які?
— Світлі… — шепоче вона.
— Мені здається, я знайшов!!
— Цвіт? — озирається.
— Його, так! — повертаю її обличчя назад.
Сміється, небезпечно сміється.
— Ох, Ярку! Може, й знайшов… Та не втримаєш…
— Мавко… — тягну її ближче. — Не Мавка ти… злодійка! — кладу її долоню на скажене серце. — Як мені тепер у свій світ вертатися без нього?!
— Попереджала ж… — шепоче в мої губи. — Пропадеш!.. Заплющ очі…
Вони й самі заплющуються!
— Тихо-тихо… — шепоче вона. — Заплющ очі… Не відкривай…
Пальчики перехоплюють моє обличчя..
— Ти врятуй мене козаче, бо нема мені спокою…
Відпускає, роблячи крок назад. Я відчуваю, як її стає «менше». Ще менше… ще…
Розплющую очі.
Її немає!!
— Мавко! — озираюся я в абсолютній темряві. — Я ж тебе все одно знайду!!
Обов’язково. Без варіантів.
Не могла вона далеко піти — і чує мене.
— Я на озері тебе чекатиму!! Біля входу в твоє царство… Завтра. Приходь.
