Хмари розвіялись. Дощу, здається, не намічається, і я знову залишаюсь у гамаку, передбачливо забравши ковдру.
Небо зоряне…
Де ж ти було, небо? Я так хотів мою Мавку роздивитись. Наче вона чаклує цю непроглядну темряву!
Заплющую очі, намагаючись змалювати її риси. Але виходить нечітко. Відчуття від неї стирає всі картинки начисто. Де шукати?
«Знають… не пам’ятають просто». Хм…
Ти ж прийдеш до мене завтра, Мавко? Прийдеш!
«Ти врятуй мене, козаче, бо нема мені спокою…» — тривога оселяється в сонячному сплетінні важким пекучим клубком. — Я тебе витягну з будь-якого «підводного царства», тільки дай знати!
Відчуття наполегливо наростає. Не хочу я ніяких дозволів питати! Тонути, то тонути! Можеш не давати своїх дозволів, Мавко! Все одно знайду. Сама винна…
Очі заплющуються, я вимикаюсь.
Завтра… Виб’ю з тебе все завтра, Мавко. І ім’я, і як шукати тебе в нашому світі.
***
Прокидаюся різко, наче від поштовху в плече. Лісовик, розбудив, чи що?
— Василина!
Озираюся. Підскакую на ноги, швидко вдягаючись.
Ледь дочекавшись п’ятої, бужу бабусю.
— Ба…
— Ти чого так рано?
— Василина її звати.
— Василина … років за двадцять п’ять їй, може. Згадай, може кілька років тому дівчинкою тут жила.
— Іди-но до молочниці. Вона якраз корову доїтиме зараз. Валентинівна тут усіх дітлахів уже років сорок молоком постачає, якщо хто і знає про дівчину — то вона.
***
— Галино Валентинівно! — заглядаю я за паркан.
Йде з відром молока.
— Давайте допоможу?
— Ярку! Заходь, синку. Парного молочка хочеш?
— Не відмовлюся.
Допомагаю їй процідити молоко через марлю. Наливає мені в кухоль.
— Галино Валентинівно, згадайте, може років сім… десять тому. А може п’ять. Дівчина… дівчина… волосся гарне. Василина! Сміх дзвінкий.
— Василина … Василина! — вигукує вона, змахуючи руками.
І я підскакую, відставляючи кухоль.
— Знаєте?!
— Знаю, звичайно ж! З Наталкою моєю дружила! Василина —дочка полковника. Тільки це було років із двадцять тому. А що таке?
— Полковника?…
— Може, ти пам’ятаєш, за просікою дорога занедбана, там стара дача стояла, на узліссі.
— Щось пам’ятаю! — бігали ми там околицями хлопчаками. — І що?
— Була в нього дочка. Василина. Все, як ти кажеш. З косами, гарна, ладна. Проте хворіла вона душевно сильно, як майнуло їй п’ятнадцять так і зникла кудись. А потім, років через десять, знову з’явилась – так мала такий вигляд ніби ще молодшою стала. Відьмою її тут усі кликали.
— Батько сам її виховував. А потім полковника у відставку — і він застрелився. Такий скандал був тут. Машини чорні понаїжджали. А дівчину, їй тоді років сімнадцять було, забрав його наступник. Бородатий такий. І більше ми її не бачили! А дача вже зовсім обвалилася.
— За просікою?
— Отам! — махає вона рукою.
І я зриваюся з місця.
— А ти чого питав, Ярку? — кричить вона мені вслід.
Та мені ніколи, пробачте, Галино Валентинівно, дуже ніколи.
Наступник забрав?… Дівчину сімнадцятирічну? Спадкоємицю?!
Історія ця мутна, і відчуваю —нагуляв я собі квіточку в чаклунську ніч!
І я, пришвидшуючи крок, іду в бік старої просіки. Звертаю в ліс, щоб скоротити шлях. Світанок…
Дощ починається. Прохолодно…
Ярко стояв перед напівзруйнованим будинком, який колись, мабуть вражав величністю. Тепер він здавався живим лише у спогадах.
Він обійшов подвір’я, вдивляючись у кожен куток. Нічого. Тільки трава, стара криниця, обвислий дріт.
Та коли вже збирався йти, щось мигнуло вдалині — клаптик чогось яскраво кольорового серед одноманітної зелені. Немовби промінь, що вказує дорогу.
Ярко рушив туди, долаючи густі зарості. За хвилину опинився на невеликій галявині, дивно чистій, мов хтось недавно вимів тут землю.
Посеред неї стояли два чорні моноліти.
На першому — викарбувана фотографія чоловіка з суворим, утомленим обличчям.
На другому — жінка.
Молода.
З довгими косами, у світлій сукні, з тією ж усмішкою, яку він запам’ятав у темряві тієї купальської ночі.
Мавка. Його Мавка.
І дати смерті – однакові. Три роки тому.
Ярко повільно опустився на коліна. Доторкнувся пальцями до каменю — холодного, серце наче захолонуло.
Відчуття реальності захиталося. Світ став глухим і далеким.
«Три роки… А я тільки вчора…» — подумав він, і в грудях щось глухо кольнуло.
Вітер пройшовся галявиною шепотячи:
— Я ж казала… пропадеш.
Засмучений він заходить у напівзруйнований будинок.
Обшарпані сходи на другий поверх. Дерев’яні вікна з широкими підвіконнями. Старовинне крісло-гойдалка біля вікна.
Окремо — потрісканий шкіряний диван і двері. Очевидно, до кухні.
Тут моя Василина ще дівчинкою жила.
— Отут усе почалося, — пропливає повз мене Варя. — Тут хай і закінчиться.
— Як у казці… — коментую я вголос.
— Так. Казка у нас, козаче, особлива. Добро не здобуло перемоги, та й зло згасло разом із ним. Лише тиша залишилась. Сумна казка. І вона просто закінчиться.
Я вже не лякаюся її появи. Сумно просто. Що то не моя LoveStory.
Не встигши знайти — зміг утратити.
Оглядаючи старі стіни, знаходжу ще кілька фотографій.
Як так, що за подвійне вбивство ніхто так і не був покараний? Даю обіцянку і їй, і собі розібратися в справі.
***
Чотири місяці мені знадобилося, щоб знайти, довести і покарати.
Поки справу не закрили, Василина мені щоночі снилась і розповідала нові казки. Обіцяла не залишати мене. А я як хворий став. Невже в привида закохався? Та мене ж у божевільню можна здавати!
Неймовірно втомився за цей час — ніби кілька років прожив за одну осінь.
Усе навколо вицвіло, притихло. Коли знову навідав бабусю, вже стояв листопад — холодний і спокійний.
Дорогою до її хати вітер носив облізле листя, воно злітало з землі, кружляло не знаходячи спокою.
Ліс горів червоно-жовтим полум’ям, повільно тлів під першим інієм, і в тому вогні було щось схоже на прощання.
Бабуся зустрічала як завжди, на ґанку. Сів поруч, довго мовчав, а тоді розповів їй усе — про Василину, про те, що з нею сталося, про ті дивні сни, що не відпускають.
Бабуся слухала, не перебивала. Потім поклала мені долоню на голову — лагідно, як у дитинстві, — і тяжко зітхнула:
— От бачиш, Ярочку… кожна душа шукає свій спокій. І ти, і вона.— Ну тепер ясно воно, чого василина тебе в лісі стерегла. Дав ти їй спокій, Ярочку.
— Та від неї мені спокою нема, Ба! Сниться вона мені щодня. Ні про кого думати не можу.
— Сходи-но ти, дитино, віднеси віночок їй на могилку і попрощайся.
Сивий туман лежить між соснами. Я йду знайомою стежкою до занедбаного будинку — повільно, ні на що вже не надіючись.
Біля напівзавалених воріт — синій седан. Лак холодно блищить під бляклим світлом. Я завмираю на мить. Хто? У полковника ж, здається, більше родичів не було. Серце робить зайвий удар.
Проштовхую хвіртку плечем. Двір заріс, жухла трава по коліна. Вітер жене сухе листя по потрісканих плитах. Дім стоїть чорним прямокутником — без очей-вікон.
І тут — на пустирі, трохи осторонь від дому, — тонка жіноча постать у чорному. Нерухома. Обличчя в півоберті. Темна, туга коса спадає до поясу. Пальто — графітове, мов нічна вода.
— Василино?! — виривається в мене шепіт.
Зробивши кілька кроків, поки від хрусту гілок під ногами, темна постать повільно повернулась. Погляд — живий, не примарний. Мить розтягується, ніби хтось натиснув стоп-кадр. Я відчуваю, як стискаються груди. Повітря раптом стає важким, солодким, як перед грозою.
І на мене дивилась Василина, тільки молодша. Але ті самі очі з іскрою — розкрилися в здивуванні. В руках у неї букет жовтих троянд, таких самих, як я вперше знайшов на могилці.
У голові закрутився аналізатор тисячі варіантів, але жоден із них не був логічним чи правдоподібним.
— Добрий день, — привіталась копія Василини. — А хто ви і що ви тут робите? — вона з подивом дивилася на мене і на мій букет у руці, який я приніс із собою.
— Добрий день, дівчино, я той поліцейський, що працював над справою полковника і його доньки.
— Онуки, — поправила незнайомка.
Це цілком вибило мене з колії.
— Як онуки, якщо за моїми даними, із полковником проживала донька. І ім’я її Василина — вказую на напис на пам’ятнику.
Дівчина підняла на нього осяяний світлом погляд і довірливо зробила крок назустріч.
— Перепрошую, ви Ярко?
Я ошелешено кивнув їй. Просто не міг більше вимовити ні слова.
— Там, — вона кивнула на місце спочинку своєї старшої копії, — моя мама. Вона приїхала в той фатальний день за мною, але сталася біда. А я була в лісі, квіти папороті шукала.
А повернулася — мене мій дядько забрав, того, якого ви посадили. Усі ці три роки я вважала його своїм рятівником. А виявилось, він шлях до спадку розчищав. І мого повноліття чекав, щоб одружитися і закріпитися у своєму володінні.
Мама хворіла дуже, із духами говорила. Дідусь її в пансіонат відправив. Іноді їй ставало краще, і вона приїжджала провідати мене. От тоді так само приїхала… провідати…
Очі дівчини наповнились сльозами.
Потім вона підняла на нього погляд, підійшла близько, схопила за руку і гаряче промовила:
— Мама не залишила мене, коли пішла в інший світ. Увесь цей час вона була зі мною. І про вас, Ярку, вона мені також говорила. Хай мене вважають теж божевільною, але я вірю, що вона досі зі мною. І ви — живий тому доказ. А вчора вона прийшла до мене вночі і сказала, що це востаннє. Звеліла навідати її й дідуся. І сказала, що передає мене в надійні руки того, хто дарував їй і мені свободу.
Я зовсім не розуміла, про що вона, поки не побачила вас, Ярославе. Тепер розумію, що ви той, завдяки кому я отримала свою свободу, а мама — спокій.
Ярко стояв мов прикутий. Усе всередині стислося від чогось між полегшенням і болем. Вона — справжня. Не сон, не примара, не тінь з його провини. Жива.
Горло пересохло, слова не слухались. Він зробив крок, ще один, ніби боявся, що рух зруйнує диво.
Обличчя її тремтіло в ранковому світлі, і від того ставало ще реальнішим. Ярко простягнув руку, обережно торкнувся її щоки.
Тепла.
Пальці здригнулися.
Він не міг повірити, що доля, яка забрала в нього Мавку, тепер дарує шанс знову відчути життя — не тінню, не минулим. Справжнім у якого є майбутнє. І цього шансу він ні за що не втратить.
