Раді Вас бачити!

Я ніколи не приховував, що вмію плакати, бо особливо ніхто й не запитував (чоловіків в патріархальному суспільстві рідко про таке питають). Але, коли через 2 години на моєму порозі з′явилася подруга, то вона все зрозуміла без зайвих пояснень. І ні – Марися не сварилася, не гримала і не поривалася щось вирішувати. Вона лише сиділа, пила чай і мовчала. Тому що дівчина як-не-як була розумною і обрала тактику вичікування – коли жертва сама здасться і зважиться все розповісти.

   А я не знав, що їй розповісти. Що мене кинули? Ні, не так, навіть не кинули, бо мої колишні хоча б казали в очі, що я їх не цікавлю більше. Алан же переплюнув усіх – жорстко ігнорував. Я трохи подумав над цим і навіть поставив (незрозуміло, для чого) себе на його місце і усвідомив, що нам ніколи разом не бути і що будь-яке спілкування припинилося рівно в ту мить, коли наші очі вперше перетнулися в аудиторії. Здебільшого все-таки через статус «викладач-студент». Але можна було виділити хоча б 5 хвилин свого дорогоцінного мудацького часу, щоб поговорити! Боягуз нещасний! Звісно, я був настільки хворим на голову, що десь глибоко в душі ще сподівався, що він зателефонує/напише/покличе на зустріч і все роз′ясниться, а можливо ми навіть будемо таємно зустрічатися… Знову мої хворі фантазії, які ведуть казна-куди і в нікуди водночас! Та все ж я розумів, що це неможливо, тому і не озвучував ці думки нікому. Натомість я озвучив правду.

   Нарешті я набрався хоробрості та розповів Марисі те, заради чого вона сиділа в тиші більше сорока хвилин. Реакція дівчини на різних етапах моєї розповіді змінювалася, наче березневі вітри. Із закінченням розповіді на її обличчі застигла гримаса гніву, ніби вона сама от-от зірветься і побіжить бити морду Аланові.

   Після півгодинного з′ясовування ситуації подруга нарешті утихомирилася, що дало мені можливість спокійно видихнути. Я сам уже кілька разів пропустив крізь себе це все, переварив чи переосмислив, а проговоривши ще і в голос, випустивши на волю, те, що з′їдало зсередини – відчув, що полегшало. Можливо лише сьогодні і коли поруч Марися, можливо наодинці я повернуся до всіх тих тривожних думок… Та все ж в мене є тут і зараз, на якому я й вирішив зосередитися і не думати, поки не думалося.

-    Ти ж розумієш, що це ненормально? – все-таки дівчина не полишила питання мого особистого життя! Бо чого ж іще вона стала б порушувати тишу під час нашого улюбленого на двох фільму?!

-    Та, господи, Марись, ти ж мала мене відволікати, а це означає – не піднімати цю тему. Знову. Ми ж, ніби все обговорили – я закриваю цю тему, забуваю все, наскільки це можливо і живу далі! То, чому ти знову згадуєш?! – я злився і навіть припіднявся на ліктях і поглянув в перелякані очі дівчини, яка лежачи поруч зіщулилася і кивнула на екран.

-    Я взагалі-то говорила про їх недорозвинені арб′юзерські, хворі стосунки, - винувато пояснила вона.

    Я перевів погляд на фільм, де Харлі Квінн спалювала всі мости(і хімзавод), ставлячи остаточну крапку в її відносинах з Джокером. Як символічно.

-    Вибач, я несвідомо сам повертаюся до цього… Давай просто дивитися. Без коментарів, якщо можна.

-    Я більше і слова не скажу, - подруга косо глянула в мій бік і мовчки простягнула половину молочної шоколадки з малиновою начинкою.