Раді Вас бачити!

Поки Алана не було я встиг передумати всі можливі варіанти. Він мені має щось пояснити. Що пояснити? Чому він мене кинув? Але з його слів – він мене не кидав! Бридня якась… Хіба кілька днів ігнорувати хлопця, з яким у тебе було два побачення – це не означає кинути?! Та він мене за ідіота має! Я посмикав двері в сподіванні втекти, але вони були міцно зачинені. Залишалося чекати. І крутити радіо. І лише, коли я зупинився на якійсь хвилі, де співала Христина Соловій, повернувся мій викладач.

-    Обережно, гаряче, з куркою, - він простягнув мені велику теплу шаурму, замотану в фольгу.

-    Дякую, - губи самі собою розтягнулися. Я усміхнувся?! Як я посмів – подумки я себе вилаяв і взявся до поїдання страви.

-    На здоров′я, - Алан пив свій звичний латте. Як дивно, що для мене його латте звичний.

-    Блін, тебе ж друг чекає! – схаменувся я на половині шаурми, коли іншу половину вже не зміг осилювати. Схоже здатність мислити повернулася до мене після поповнення енергії.

-    Не чекає.

-    Що? Чому?

-    Я сказав, що не приїду.

-    Як? Але ж тобі тут поруч, - навіщось сперечався я.

-     Давай я піду до гуртожитка, а ти поїдеш собі…

-    Сев я сказав ні! – його чорні, в світлі автомобільних ламп, очі недобре блиснули, - я потурбуюся про тебе, а потім поїду додому.

-    Про мене не потрібно турбуватися, - тихо відказав я.

-    Потрібно. Ти ж сказав, що мав купити продуктів. Я тобі допоможу, що б ти не носив тяжкого.

-    Так. Стоп. Що це за турботливість? - я знов починав злитися від цієї надопідики і цукрової солодкості його слів. – Ще 3 дні тому ти навіть в очі мені не дивився, ігнорував, а тепер це?

-    Сев, - він розвернувся в мій бік, - тобі не можна хвилюватися. Давай залишимо все як є до кращих часів.

-    Ні, не залишимо! – в мене знову вселився шукач правди.

-    Добре, - Алан нарешті здався, але я не відчував себе переможцем. Скоріше винним, дивлячись, як його погляд із занепокоєно-турботливого знову стає сховищем всесвітнього суму. – Що ти хочеш знати? Чому я тобі нічого не відповідав? Добре, давай нарешті відкриєму завісу цієї величезної таємниці! – Очі астронома з кожним грубим словом втрачали свою життєрадісніть, яка ще кілька хвилин жевріла поруч зі мною. – Я не міг з тобою спілкуватися, Северине, тому що був на похоронах. В мене не стало вітчима.

   Запала довготривала тиша. Я перестав дихати. Було чутно рипіння снігу за вікном під ногами пішогодів і Вакарчук по радіо тихенько і до щему в серці наспівував "На лінії вогню". Відвернувшись до вікна я стримував непрохані слози - не то від ситуації, не то від пісні. Мені стало ніяково і соромно. Враз всі проблеми, всі драми, все - перестало мати значення. Час немов завмер. Єдине, що хоч чогось вартувало і мало вагу - чоловік, чиє серце дійсно було розбите і в очах якого я бачив непідробну вселенську печаль.

   Я різко кинувся до Алана і обійняв так міцно, наскільки вистачало сили. Він обіймав мене навзаєм. Скільки ми так просиділи - невідомо. Але точно програло кілька пісень і вечірні новини, де розповілося, що в перший день нового року нас очікує парад планет.

- Дякую, за підтримку, Севе, - промовив чоловік, коли ми нарешті розірвали обійми.

- Це нічого, це ніщо в порівнянні з твоєю втратою. Вибач, що я так повівся, накричав на тебе, я не знав...

- Я розумію, все в порядку, ти не винен. Можливо я мав сказати. Можливо... Тоді, коли ми зустрілися на парі і я зрозумів, що ти все-таки не викладач, як я думав, а студент, я не міг з тобою одразу поговорити, тому і тримав твоїх одногрупників, як щит...

- Знаєш, я помітив...

- Я мав обдумати наше становище, оскільки ти мені дуже подобався, ти мені і зараз дуже подобаєшся, навіть більше, ніж просто дуже, - Алан обхопив своїми долонями мою ліву руку і поцілував - приємно, його очі дивилися на мене все ще із сумом, але і з дещицею ніжності. - Я хотів проаналізувати ситуацію, знайти якесь рішення, бо тебе я не хотів відпускати. Ти мав просто почекати трішки. А потім ввечері мені зателефонували з лікарні... Мій вітчим сильно хворів останнім часом і часто лікувався на стаціонарі. Кожен раз я сидів біля нього. Йому покращало. І тут мене ще терміново викликають - треба викладати астрономію. Я зриваюся, залишаю вітчима на маму і мчу в майже чуже місто. І все було добре, я гадав, що він нарешті піде на поправку і ми ще не раз підемо на риболовлю і за грибами... Але він не зустрів навіть Нового року... - голос чоловіка ставав все тихішим, поки остаточно не замовк. Правою щокою зі скляних очей самотньо скочувалася маленька холодна сльозинка.

- Як мама? - порушив я тишу.

- Намагається не подавати виду, - гірко посміхнувся Алан, - але виходить так собі. Вона зараз в сестри з дітьми і її чоловіком - так менше похмурих думок в голову лізе. А я повернувся ось лише сьогодні, щоб теж зайняти себе роботою, але не повіриш - геть забув, що в нас всіх канікули. А тут друг зателефонував і запросив до себе. Я погодився, аби відволіктися.

- Чому мені не зателефонував?

- Не хотів навантажувати і не хотів, щоб ти чи будь-хто інший знали, я не люблю показувати почуття і бути таким, як зараз - емоційним. Але я втомився. Втомився бігати від усіх і вся. Я все життя кудись біжу, але так нікуди і не прибіг, - закінчив він змучено і прихилився лобом до мого плеча.

- Давай тоді додому відпочивати, - чоловіче волосся під рукою було м'якеньким і він тільки сильніше притулився, ніби просячи ще погладжувань по голові.

- Я не хочу бути на самоті. Поїхали зі мною, - сказав і завмер, очікуючи на мою відповідь.

- До тебе додому? Тобто до тебе? - я не міг повірити, що мені таке пропонують, що АЛАН мені таке пропонує. Я сподівався, що це не було запрошенням до інтиму чи натяканням на це, хоча це була перша ж думка і мені за себе соромно.

- Я не пропоную тобі секс і не приставатиму, - ніби читаючи з мого обиччя підказки заспокоїв мене чоловік.

- Добре, в якості підтримки я згоден. Тільки одяг в мене абиякий, я сильно не розодягався до супермаркету, - окинув оком я свій старенький зелений спортивний костюм, який виглядав з-під розстібненого чорного пуховика.

- Нічого, це не проблема, я поділюся своїм. Тільки закупити щось поїсти все одно потрібно.

- Погоджуюся, але може не в цій крамниці? Мені буде якось ніяково заходити туди знову, - збентежено попрохав я.

- Зайдемо біля мене, - і ми зірвалися з місця.