Раді Вас бачити!

Після пар мій викладач вів себе як цілковитий… телепень. Я намагався з ним поговорити, але він оточив себе зграйкою студентів(чи то пак студенток), які захоплено витріщали на нього свої нафарбовані беньки і не збирався їх відпускати, мабуть доти, доки я не піду. Ну, я й пішов після довгого очікування. І пішов я з надзвичайно розбитим настроєм і можливо серцем… Подруга, бачачи мій пригнічений стан, намагалася щось випитати, але я, подібно рибі – лише безмовно розтуляв рота і закривав назад - так і не вирішивши остаточно чи хочу я з нею цим ділитися. Та все ж дійшов висновку – не сьогодні. 

   Минула ще одна пара, а я все намагався зателефонувати Алану, але очікувано – ніхто не відповідав. А всі мої повідомлення так і залишалися непрочитаними ще від середини першої пари.

   Спересердя я вирішив піти з останньої пари, збрехавши подрузі, що прихворів ( вбив двох зайців – ця відмазка прикрила мій похмурий настрій). Викладач з економіки все одно вже давно намалював всім заліки і ходити на останні пари – лише гаяти свій час.

   Отож, повернувшись до рідних стін своєї затишної кімнати, я заварив собі великий кухоль червоного малинового чаю і сховавшись від світу за щільними бордовими шторами – увімкнув фільм, який мене підбадьорював зимовими вечорами. Всі казали, що він дуже сумний і більше, ніж один раз його ніхто не витримував. А мені чомусь навпаки – подобалося його переглядати по кілька разів на рік в особливо зневірливі дні. Гадаю, для себе я його секрет давно вже розкрив. Червоною ниткою крізь фільм прошито єдине, що цінне в цьому світі – кохання. І не важливо, яким саме чином ти його зустрінеш чи в якому статусі, чи… в якому віці… Головне – воно змінить твоє життя. Навіть якщо триватиме недовго. Це може бути весело, може бути боляче, може бути страшно до трясучки в руках, а може бути тепло і затишно, може бути як завгодно, але це точно буде щиро і по-справжньому. 

   Залізши під теплу фланелеву ковдру і обхопивши руками ароматний чай, я нарешті увімкнув «Мулен Руж».