Раді Вас бачити!

-    Ну, ти точно не хочеш до мене в гості поїхати? Це будуть кращі канікули в твоєму житті, батьки тебе на руках носитимуть, бо вони колись дуже хотіли хлопчика, а народилася я, - у жартівливій формі подруга продовжувала вмовляти мене поїхати до неї, хоча я вже відмовив мінімум тричі.

-          Марись, ти ж знаєш…

-          …що ти будеш працювати і бла-бла-бла, - закінчила вона сумно опустивши очі долу і невпевнено шаркала бірюзовою валізою поки ми стояли в очікуванні її автобусу. – Але ж в тебе буде дистанційна робота, то ти міг би і в нас це робити, - останній вагомий аргумент.

-          Дякую, сонце, але все ж я відмовлюся. Можливо, якщо мені стане геть сумно, то на якісь вихідні я виберусь до тебе.

-    Домовилися, - все ж нездійснена обіцянка краще, ніж відмова. Хоча, може я й дійсно надумаю приїхати до подруги. В неї дуже хороша родина, я вже був одного разу. Звісно що працювати так само можна було б і в себе вдома, от тільки я туди не рвався, оскільки… вдома був вічно п′яний батько, якого я і батьком не хотів називати. Просто особа, яка дала мені життя і більше нічого. Саме тому, отримавши таку омріяну свободу і зіславшись на роботу(правда я не сказав, що вона дистанційна), я прекрасно почувався і в гуртожитку, в тиші та спокої.

-          Це твій? – запитав я, коли повітря наповнив аромат бензину від під′їжджаючого автобуса і ріжучий звук гальм біло-рожевого «Богдана».

-          Так, на жаль, залишаю тебе одненького, - ми обійнялися, - раптом що – я завжди на зв′язку! Навіть, якщо захандриш о п′ятій ранку – набирай!

-    Я пам′ятаю, дякую тобі за це. Батькам привіт і відпочинь там добряче!

Дорогою до гуртожитка я мав час провітрити голову. В мене в планах було кілька курсових, які я мав зробити для інших студентів та багато недописаних праць. Саме так я і заробляв здебільшого. Але мало яка людина працювала б над таким 30-го грудня, коли всі активно готується до святкування Нового року. Та не я. Займаючись курсовою для паралельного потоку незчувся як стало темніти. Треба прогулятися, можливо навіть придбати чогось для новорічного столу.

   Увімкнувши на вулиці якийсь рандомний подкаст, я попрямував до найближчого супермаркету. А за кілька хвилин я зрозумів, що слухаю про те як пахне кожна планета в космосі і зупинився, щоб негайно знайти щось інше. Подкаст про космос я додав до плейлиста, коли почав… недозустрічатися з Аланом. Хотів краще його зрозуміти, здивувати, та й самі знання про наш всесвіт були б не зайвими. А тепер мене верне від однієї лише згадки про астрономію і все з нею пов′язане! Хочете змусити когось зненавидіти свою дисципліну – зводіть його на кілька побачень, закохайте в себе і розбийте серце. Працює безвідмовно. Єдине, з чим би я посперечався – я не закоханий. Просто гормони, просто шалено тягне до людини, просто він мені сниться, просто я продовжую думати про Алана і навіть зараз, хоча продовжую все заперечувати. Тож, ні, це не… Алан? Я зараз лихоманю і в мене галюцинації чи в супермаркеті, в який я зайшов хвилину тому – он в тому кутку, у відділі фруктів – стоїть Алан? Точніше, містер Торнтон. От і не вір, що думки не матеріальні.

  Відчуваючи, як болюча рана всередині мене знову відкривається і починає пульсувати, я поспішив сховатися десь між відділами. Він вегетеріанець, а значить точно не зайде до м′ясного відділу. Я спобував перебіжками переміститися до потрібної частини супермаркету, але ми неочікувано перетнулися на солодощах. Що ж – життя ніколи не було ще таким солодким, блін.

-    Привіт, - машинально привіталися ми. Алан очевидно ніяк не передбачав мене тут уздріти, тому завмер, дивлячись на мене здивовано-сумним поглядом. Я ж завмер, тому що банально не хотів кудись рухатися. А куди мені рухатися? В будь-яку точку, де немає його? Ні, дякую, мені тут добре, - сказала моя підсвідомість і залишила мене на місці.

-    А я не знав, що ти десь тут живеш? – почав першим розмову чоловік. Чому він її почав взагалі? Чому просто не пішов далі? Так, наче не було отого всього, отієї всієї діри, порожнечі в спілкуванні, наче не він все так раптово порвав, а тепер просто стоїть і запитує ось це! Можливо саме з таким неупередженим виглядом маніяки після вбивств розмовляють зі своїми сусідами про погоду чи про полив рослинності на городі.

-    Я живу в сусідньому гуртожитку, - мені хотілося дізнатися відповіді на всі мої питання, але на томість це все, на що мене вистачило. І я далі продовжував на нього мовчки дивитися. Алан мав як завжди бездоганний вигляд: чорне пальто, яке на ньому було за нашої першої зустрічі, чорне шкіряне взуття, зелений шарф. Але щось вибивалося з цієї картини, щось наче було не так, але я не міг збагнути…

-    А я тут до приятеля приїхав, запросив на день народження, - чомусь пояснив він жестом вказуючи на шампанське, фрукти, солодощі в корзинці. Я лиш на мить глянув і одразу повернувся до його обличчя. Темне волосся було майстерно укладене, але все інше видавало сильну втому: кола під очима і легка щетина, обвітрені губи і сумний погляд. Ще б пак, я б розізлився, якби він був веселим. Але тут здавалося був не просто сум, а якийсь глибинний, безкінечний сум. На такому обличчі не скоро з′явиться усмішка, навіть якщо людину зумисно розсмішити.

-    Запах атмосфери Титану найприємніший серед усіх запахів планет, - я глянув прямісіньго в сині очі юнака і спостерігав за реакцією. Навіщо я повідомив світу інформацію, яку дізнався 10 хвилин тому – я сам не знав. Але тим не менше, це змусило хоч якісь емоції мого співбесідника пробиватися крізь маску сумної байдужості.

-    Що ти?.. – спочатку це було нерозуміння, яке швидко змінилося на розуміння, потім на цікавість, а потім…йому зателефонували. Як неочікувано. Я знав, що стороннє втручання перерве контакт між нами. Так і сталося. Всесвіт організував нам зустріч, він же її і завершує. Але ж ми можемо йти наперекір долі чи всесвіту, можемо вчиняти так, як хочеться саме нам, а не комусь іншому!

-    Вибач, я маю бігти, друг чекає…

-    Ні, - я зі злістю повернувся до об′єкта всіх моїх страждань і вперше в житті без чиєїсь допомоги хотів вирішити ситуацію. Мені набридло, що весь час об мене витирають ноги, годі! Я був готовий навіть на бійку, настільки мені це все лайно набридло.

-    Що, Севе?

-    Я сказав ні, - мої схрещені на грудях руки і безжальний, як я сподівався, погляд показували всю мою налаштованість, - ти не вийдеш звідси, поки не вибачишся і не проясниш ситуацію. Чи поки не поясниш, чому ти такий мудак? Кращим тебе це не зробить, але я закрию гештальт і пошлю тебе під три чорти. Я не заслуговую такого відношення! Ти мені подобався, дійсно подобався, а ти просто вчинив, як останній вишкребок! – я благав всевишнього, щоб це не було схоже на істерику і оскільки ніхто на нас не поглядував дивним взором, то все було гаразд.

-    Севе, вибач, - злякано-печальні очі навпроти почали віддалятися, - справді вибач, я не хотів завдати тобі болю… І взагалі, тут не найкраще місце для такої розмови, - присоромлено опустив він очі.

-    Ти зараз серйозно? Алане, ти серйозно?! – я прямував на чоловіка і підвищував голос все більше і більше, - Ти міг мені зателефонувати, міг просто зустрітися і все пояснити, міг навіть повідомленням мене відшити, якщо ти вже таке страхопудало, але не смій мені навіть зараз казати, що тут не місце і час! В тебе було тисячу місць і годин! – я впритул підійшов до чоловіка, коли той через неможливість рухатися далі вперся спиною в стіну.

-    Вибач, - в його очах уже не було страху, лише все той же сум. Здавалося він дійсно шкодує. – Я не збирався тебе кидати.

-    Що? – я шоковано кліпнув очима, а потім засміявся, - Тобто? А що ти тоді робив весь цей час? Грався зі мною в хованки? - я вже сміявся відкрито. Схоже істерика таки наздогнала і дала під дих. Я відійшов і намагався завпокоїтися, не виходило.

-    Гей, Севе, - Алан стурбовано присів навпочіпки біля мене і взяв моє обличчя в свої долоні, - Севе, все гаразд, дихай! Просто дихай. Це панічна атака? Чи просто нервове? В тебе були раніше панічні атаки?

-    Ні, це не вона, просто нервове, - я почав заспокоюватися потроху.

-    Вам потрібна допомога? – почувся жіночий голос із-за широкої спини Алана. Можливо то була касирка чи якась покупчиня? А є фемінітив покупчиня? Думки мої безладно чіплялися аби за що, тільки б відволіктися та не контактувати з реальністю, бо тоді існувала загроза переростання тривоги в панічний напад.

-    Ні, все добре, ми зараз підемо на свіже повітря, хлопчина просто перенервував, - почув я наче крізь вату. 

-    Сев, все добре, ми зараз подихаємо і тобі стане ліпше, - він звідкись подав мені мінеральну воду, я відпив і озирнувся – виявляється ми були вже на дворі і я прихилився до чиєїсь машини. – Сідай, зігрієшся і я відвезу тебе в гуртожиток, - Алан прочинив двері цієї самої сірої машини, яку я мить тому підпирав. Я сів і одразу дозволив собі розслабитися, випив ще води, ставало краще. Мене поступово огортав та заспокоював аромат його салону – ягідний з кислинкою. Наче щось дуже знайоме, тільки я ніяк не міг згадати…

-    Дякую, - мовив я водієві, який сів і закрив за собою дверцята.

-    Немає за що! Вибач мене, це я винен! Обіцяю, що я тобі все поясню, але після того, як ти мінімум – прийдеш до норми. – Він знову взяв моє обличчя в свої долоні. Я не мав сил боротися і просто кивнув. Забуркотіло в животі і до мого знесиленого мозку дійшло, що продуктів я так і не придбав.

-    Мені треба купити додому щось поїсти, я піду, - мої намагання боротися з ручкою було припинено гарячою долонею.

-    Ти ж любиш шаурму? Я тобі візьму, тут поруч є шаурмична. Посидиш 5 хвилин? З тобою ж нічого не станеться?

-    Та ні, мені вже достатньо добре. Але ти не маєш…- договорити я не встиг, бо мене миттєво зачинили в салоні автомобіля. Геть нічого не розумію…