Раді Вас бачити!

П'ятниця стала справжнім жахом.

Від самого ранку мачуха буквально не давала дихати, контролюючи кожен крок: макіяж, зачіску, манікюр.

Про роботу сьогодні не могло бути й мови. Вечірня сукня облягала тіло, наче друга шкіра, але Софі почувалася в ній украй некомфортно — важка тканина сковувала рухи, не даючи навіть зробити глибокий вдих.

Кожна думка про Генрі викликала нудоту. Він був їй огидний — слизький, із поглядом, що завжди затримувався там, де не слід. Він часто намагався ніби випадково затиснути її в коридорі, щоб бодай торкнутися. Софі внутрішньо здригалася від самої згадки про його руки, відчуваючи непереборне бажання просто стати під гарячий душ і змити із себе цей бруд.

Дорога до ресторану видалася важкою. За вікном миготіли вечірні вогні міста, а мачуха всю дорогу монотонно читала лекції про манери, наголошуючи, що Софі повинна поводитися бездоганно і показати себе розумною дівчинкою.

Зал для банкету зустрів її штучним блиском кришталю та сліпучим світлом софітів.

Вище суспільство виставляло себе напоказ: здавалося, кожен прийшов сюди щось купити чи продати, вихваляючи свій товар.

Усе навколо виглядало несправжнім — ідеальні усмішки, порожні розмови, фальшиві компліменти.

Коли вони сіли за свій столик, мачуха, витримавши театральну паузу, рівним тоном промовила:

— Ми з батьком Генрі вирішили зміцнити зв'язки наших родин. І я даю згоду на твій шлюб із Генрі.

Шок виявився настільки сильним, що для Софі музика і гул голосів у залі на мить просто вимкнулися.

Вона побачила неприхований тріумф в очах Генрі. Він відверто, по-хазяйськи окинув її поглядом — він давно хотів здобути її як трофей, і тепер нарешті отримав на це право.

— Я не даю згоди! Я взагалі не хочу заміж! — вигукнула Софі, намагаючись підвестися й піти, але її слова просто проігнорували.

— Подаруєш мені танець, наречена? — з відвертим знущанням запитав Генрі.

Його волога долоня міцно стиснула її пальці, і він силоміць потягнув дівчину на танцпол. Рука впевнено лягла на її талію, притискаючи до себе надто близько. Софі заплющила очі, намагаючись не дихати — відраза фізично підкочувала до горла, викликаючи нудоту.

І раптом вона відчула, що простір навколо ніби завмер.

Гул голосів відійшов на задній план, а по спині Софі пробіг знайомий, ледь вловимий розряд. Вона різко розплющила очі й озирнулася.

Біля входу в зал, у супроводі охорони, стояв чоловік. У чорному класичному костюмі він випромінював ту саму впевнену, спокійну силу, поруч із якою вся навколишня фальш миттєво втрачала сенс.

Андре.

Він не звертав уваги на господарів вечора. Його важкий, прямий погляд крізь натовп був сфокусований на ній. Точніше — на руці Генрі, яка безсоромно стискала її талію.

Софі відчула, як серце завмерло, а потім забилося з шаленою швидкістю. Він був тут.

І щось у його жорсткій поставі без слів говорило: він не дозволить нікому її торкатися.