Раді Вас бачити!

Двері зачинилися, і в будинку миттєво стало занадто тихо.

Софі ще кілька секунд стояла нерухомо, вдивляючись у той бік, де щойно зник чорний позашляховик. Вона наче чекала, що він ось-ось повернеться, але нічого не сталося. Тиша навколо лише стала важчою, майже відчутною на дотик.

"Так і мало бути..."

Їхні світи були занадто різними, щоб бодай на мить перетнутися по-справжньому. І все ж... усередині щось нестерпно боліло.

Ніби їй дозволили торкнутися чогось справжнього, а потім жорстоко це відібрали.

Софі взялася мити посуд, рухаючись автоматично. Вона робила це значно довше, ніж потрібно — аби тільки не зупинятися, аби тільки не думати й не відчувати. Прибравши на кухні, дівчина пішла до кімнати збирати свої речі.

Коли сумка нарешті була зібрана, вона востаннє окинула поглядом бабусин будинок і вийшла за поріг.

Дорога назад здавалася довшою, ніж зазвичай.

Софі йшла швидко, відчуваючи всередині дивну порожнечу. Вона попрямувала до посадки — туди, де залишила свій електросамокат.

Ліс зустрів її густою тишею.

Софі зробила крок усередину, і в грудях щось різко стиснулося. Погляд ковзнув у бік кущів, але там було порожньо.

Самоката не було. Хтось його вкрав. Шок і зневіра накрили її холодною хвилею.

"Як тепер встигати на навчання? На роботу?" Гарячі сльози покотилися по щоках.

— От тобі й добра справа... — ледь чутно прошепотіла вона в порожнечу лісу. — Допомогла...

Вдома на неї чекав черговий скандал. Мачуха зустріла її криками про пропущену вечерю і безвідповідальність.

— Наступного тижня ти будеш тут, — прошипіла жінка. — Якщо ні — я зроблю все, щоб тебе вигнали з університету.

Нічого не відповівши, Софі мовчки пішла до своєї кімнати — єдиного місця, де можна було сховатися від докорів і вічного невдоволення.

Новий тиждень почався, як завжди, активно. Університет заповнював дні лекціями та конспектами, допомагаючи просто існувати на автопілоті і не задумуватися про холод в домі, де колись був сміх і тепло.

Софі помічала, що її подруга Мія після вихідних ходить сама не своя. Відчуття тривоги, що оселилося в подрузі після важкої розмови з батьком, нікуди не зникло. Вона все більше закривалася в собі.

— Поїхали в притулок, — раптом сказала Софі, коли вони вийшли на галасливу вулицю.

Мія подивилася на неї, не одразу усвідомивши слова.

— Зараз?

— Так. Інакше ти знову себе замучиш думками, мені боляче на тебе дивитися.

У голосі Софі не було тиску, лише щире розуміння. І це спрацювало. Мія повільно видихнула, але раптом згадала про водія, який обов'язково доповість батькові про кожен її крок.

— Треба якось домовитися з водієм, — сказала Мія.

— Це залиш на мене, — впевнено усміхнулася Софі.

Усе виявилося значно простіше, ніж очікувала Мія. Софі спокійно пояснила водієві, що їм терміново потрібно заїхати в супермаркет для виконання професорського проєкту. Коротка хвилина вагань — і він погодився відвезти їх, залишившись чекати в машині.

Супермаркет зустрів їх яскравим світлом і звичним шумом буденного життя.

Вони неквапливо йшли вздовж полиць із кормом. Софі вже збиралася взяти кілька упаковок, як раптом відчула, що повітря навколо невловимо змінилося і на неї хтось дивиться.

Мія теж це відчула — її погляд завмер на чоловікові, що стояв трохи збоку, розслаблено спершись на полицю.

Він абсолютно не вписувався в це місце.

Мія дивилася на нього, навіть не кліпаючи, і ніби випала з реальності.

Темне волосся, легка щетина, яка робила його суворішим, обличчя ніби висічене з мармуру. А з-під засуканих рукавів виднілися чорні малюнки татуювань, що химерно обвивали його сильні руки.

Софі його впізнала одразу.

— Привіт, Софі!.. Не очікував побачити тебе десь настільки... у звичайному житті, — він неспішно підбирав слова, з іронією спостерігаючи за ними.

Чоловік зробив крок ближче. Його важка присутність і запах дорогого чоловічого парфуму миттєво заповнили простір між стелажами.

— Привіт, Марате, — спокійно відповіла Софі. — Це моя подруга, Мія.

— Мія, значить... — тихо промовив він.

Його погляд не ховався. Він дивився прямо і відверто.

Спочатку чоловік затримався на губах Мії, а потім повільно, без жодного сорому, спустився нижче, до вирізу її кофти, яка обліпила її м'які форми грудей.

Тонка, майже хижа усмішка скривила його рот.

Мія миттєво випрямилася, інстинктивно схрестивши руки на грудях, ніби захищаючись.

Її це відверто дратувало, але Софі бачила, як подруга затамувала подих від хвилювання.

— Скажи мені, Софі... — Марат усміхнувся, продовжуючи роздивлятися Мію. — Де ти її знайшла? Така солодка булочка, що хочеться відкусити шматочок.

Софі лише закотила очі на цей відвертий коментар.

— Поводиться так, ніби щойно вийшла з лісу. Які очі!... Ніби вона вирішує: вкусити мене чи рознести тут весь стелаж, — продовжував він, відверто і з насолодою провокуючи дівчину.

— Гей! Ти взагалі нормальний? — огризнулася Мія, щоки якої миттєво спалахнули яскравим рум'янцем. — Я взагалі-то все чую!

— О, вона ще й розмовляє, — Марат тихо засміявся, награно відійшовши на крок. — Обережніше з нею, Софі. Такі дівчатка зазвичай найнебезпечніші.

Його погляд знову навмисно, до образливого повільно пройшовся по Мії.

Потім, не чекаючи жодної відповіді, він коротко підморгнув Софі, розвернувся і просто пішов геть, розчинившись між рядами.

Мія стояла нерухомо ще кілька секунд, розгублено дивлячись йому в спину.

— Хто це був? — прошепотіла вона, коли він зник з поля зору.

Софі коротко видихнула:

— Проблеми... З якими я познайомилася на вихідних.

Мія обурено стиснула губи. Проте цікавість росла, і Софі чітко бачила: один-єдиний погляд цього зухвалого чоловіка вже збив ідеальний, вивірений ритм життя її подруги.

Поїхавши до притулку, Софі вичісувала собак. Робота руками завжди її заспокоювала. Думками вона знову повернулася до втрати самоката і твердо вирішила: відтепер відкладатиме чайові не лише на переїзд до бабусиного будинку, а й на новий транспорт.

Зміна після університету і притулку з собаками була важкою, але чайові і бажання покинути дім мачухи робили її працю більш сконцентрованою. Вона себе не жаліла і працювала ще краще, щоб отримати більше чайових і купити швидше самокат.

Уже пізно ввечері, після важкої зміни, Мія заїхала за нею в кафе і підвезла додому.

— Дякую, Міє.

— Ти так важко працюєш, мені боляче на тебе дивитися, моя хороша.

Уже вдома, лягаючи спати у своїй кімнаті, Софі заплющила очі і знову згадала той важкий погляд чорних очей, який, здавалося, назавжди змінив її світ.

Крізь напівдрімоту тіні на стінах кімнати здавалися схожими на хитромудрі темні татуювання, що щільно вкривали міцні плечі і руки Андре.

Вже засинаючи, вона знову відчула той

самий невловимий аромат — терпку суміш хвої, нічної вогкості та небезпеки, що так несподівано стала для неї символом захисту.