Раді Вас бачити!

Глава 9. Аркан 2 Верховна жриця

Порада від карти: "Закрийте очі і відчуйте — у всьому є присутність потенційних сил, ще прихованих від нашого погляду, і лише час допоможе виявити їх під покровом таємниці"

У центрі кімнати стояла обтягнута дорогим кремовим велюром софа та кілька пуфів. На одному з них гротескно сиділа жінка спиною до нас. Її обличчя ховалося в тінях. Лише довге руде волосся спадало водоспадом по плечах, палаючи яскравіше за вогонь у каміні. Надто вишуканий пейзаж, як на мене, для провінційного монастиря. 

— Ви вільні, сестро. Далі я сама, — повернула голову вона й махнула рукою старій монахині. 

Та кивнула у відповідь і тихо зачинила двері, залишивши нас на самоті. Рікон повільно й граціозно відділився від темряви та, ніби випадково, сів між нами та жінкою. Вона не звернула на звіра жодної уваги, підвелася зі свого трону, і ми змогли її розгледіти. 

Ще доволі молода, зі статною фігурою. Важко було назвати її вродливою в звичному розумінні цього слова. Вузьке обличчя з яскраво-смарагдовими очима та тендітна статура викликали лише одну думку: чи можна назвати гримучу змію красивою в ту мить, коли вона стрімко кидається на жертву? 

Надто гостре було її підборіддя, надто помітна горбинка на носі. Та водночас у ній було щось настільки чаруюче, що відвести погляд ставало неможливо. Від незнайомки йшов шалений магнетизм і здавалося — вона заповнює собою всю кімнату. Ніби звикла, що простір належить їй ще до того, як вона заговорить. 

Гійом спітнів, гучно ковтнувши слину. Його хвилювання я розумів, хоча, можливо, й не з того боку. Грубо оброблені, прості прикраси із зеленого каміння контрастували з її консервативною сірою сукнею. Ніби й нічого незвичайного, але ця суміш суворої краси змушувала тремтіти. Густе руде волосся дорогої куртизанки, вбрання шкільної вчительки, прикраси ронської ворожки та погляд старої королеви. 

— Кого богиня привела в цей темний час до мого порога? — майже проспівала вона звичне привітання монахинь. 

Її голос був схожий на шепіт бурі, що невпинно наближається до самотнього дерева в полі. Такий буревій починається як звичайний вітер, але ти нутрощами відчуваєш — тебе ось-ось закрутить і віднесе за обрій, мов піщинку. Від цього передчуття в мене пересохла горлянка. 

— Мабуть, кожен у монастирі відчуває себе піщинкою поруч із нею, — майнула думка в моїй голові, замість відповіді. 

— Ви тут головна? — спитав Гійом, дивлячись на неї очима людини, охопленої гарячкою. 

— Моє ім’я Маджері. Я головна усюди, — відповіла вона з такою впевненістю, ніби це було всім відомою істиною. — Але ви повинні називати мене матір-ігуменя. Святим престолом під моє керівництво віддані цей монастир і академія. 

Рікон тихо, але загрозливо занявчав. Інша жінка попросила б вивести звіра чи бодай втихомирити його. І не лише жінка — будь-яка нормальна людина мала б достатньо здорового глузду, щоб відчувати хвилювання поруч із палугами. Я можу це стверджувати, бо сам боявся пройти повз Рікона кілька днів, поки не звик. Але, вочевидь, вона була зроблена з іншого тіста. Жоден м’яз не здригнувся на обличчі Маджері, ніби загрози для неї просто не могло існувати. 

— Розкажіть, хто ви і звідки. Потіште мене новинами, — почала вона. — Монастир — усамітнене місце, ми відрізані від світських справ. Звістки нам приносять прочани і мандрівники. Та це трапляється нечасто. 

— Ми приїхали на ярмарок, пані… матір-ігуменя, — прокинувся я, ніби від марева. — Це Гійом, а я… 

— Ти алхімік, — випередила вона мене, схиливши голову набік. — Це одразу помітно. Знаю я ваше поріддя: вчені серйозні чоловіки всередині і збаламучені, невпевнені в собі діти зовні. Чи, може, я переплутала, і все навпаки?

З цими словами на її блідому обличчі з’явилася легка тінь посмішки. Краще б вона усміхалася, як Гійом. На його вустах загрози відчувалося значно менше.

— Так, матір-ігуменя, ви маєте рацію. Я алхімік, — відповів я і, схиливши голову, додав. — До ваших послуг. 

Ніяких послуг я нікому не хотів надавати, а тим паче їй. Та щось підказувало, що краще згадати про манери. Маджері задоволено розвернулася та присіла на один із пуфів, вказавши на софу навпроти. 

Ніхто з нас не зрушив з місця, спостерігаючи, як ігуменя взяла кістяну люльку зі столика, повільно підпалила довгим сірником від свічки тютюн, та глибоко затягнулася, випускаючи духмяні клуби диму. 

— Сідайте, — скомандувала вона, помітивши, що ми заклякли. — Розважте розмовою мою самотність. 

Через силу я змусив свої скам’янілі ноги зробити кілька кроків і підійти до софи. Те саме за мить зробив і Гійом. Всівшись навпроти ігумені, ми втупилися в її обличчя, поки вона зосереджено видихала з носа клуби диму, та розглядаючи нас.

— Ви знаєте, що будь-які коти — це провідники волі богині? Навіть палуги. Хоча вони — метиси, — сказала вона, зневажливо витрусивши попіл на світлий пухнастий килим із чудернацьким заморським орнаментом. 

Попіл від люльки трохи димівся, і мені спало на думку, що килим може спалахнути. Вочевидь, їй було на це байдуже — як і на багато інших речей у цьому світі. Я таке бачив лише у двох типів людей: у багатих вельмож, які перенаситилися дарами Долі, та у волоцюг, об яких ця ж Доля нещадно витирала ноги все їх сумне життя. До жодної з цих верств ігуменя не належала. Або ж я чогось не розумів. 

— Так, матір-ігуменя, на все воля богині, — відповів я, схиливши голову. Вона лише хмикнула і потягнулася в бронзову шкатулку за новою дрібкою тютюну. 

— Принц Гравілон, який став королем, ще сидить на троні? — спитала вона й почала заповнювати ним люльку. 

— Так, матір-ігуменя, — кивнув я. — Король Гравілон, нехай буде його правління довгим, мудро править нашою країною.

До Гійома ще дар мови не повернувся, і лицар зачаровано дивився на жінку. Як кролик на змію — інакше й не скажеш. 

— Бісов виродок, — зневажливо кинула вона, запаливши довгий сірник. — Він щось робив славетного останнім часом? 

— Він влаштовує блискучі прийоми. Я не був запрошений на світський раут, але вся столиця тільки про них й говорить, — дещо збентежився я цим неочікуваним випадом у бік правлячого монарха. 

— Світські прийоми, — гірко посміхнулася жінка. — Доля надала йому шанс прославитися, а він усе змарнував. Гучне ім’я та млява особистість, як і раніше. Алкінестр би вже кілька разів перевернувся в домовині, якби вона в нього була, — розвела вона руками. — Як я зрозуміла, до золотого перстня ти ще не доріс? 

- Ні, матінко. Я маю срібний перстень. Вчився у столиці в майстра мессера Тіареоса, - дивуючись її та своїм словам відповів я. 

Що вона мала проти правлячого монарха та хто був загадковий Алкінестр — я не знав. Вельмож у столиці багато, кожного знати поіменно було неможливо. Уся ця розмова здавалася достобіса дивною та небезпечною. Якби я міг поворухнутися, то втік би світ за очі з допиту рудої малознайомої жінки. Жартувати з короною було собі дорожче. Гравілон мав погану репутацію та швидко розправлявся з ворогами та заколотниками. За криве слово голову, звісно, не рубали, та прецеденти прилюдної порки пліткарів були помічені. 

— Справді? — пожвавішала вона, почувши ім’я мого вчителя. — Як там Тіареос? Такий самий буркотун? 

— Так, матінко, ми давно не бачилися, але він завжди був буркотуном, — посміхнувся я, здивувавшись її обізнаності. — І, наскільки я знаю, мессер вдало веде свою практику. 

— Він не казав, як насправді отримав свій золотий перстень? — вона подивилася крізь дим пронизливим поглядом, і мені здалося, що її очі на мить спалахнули золотою іскрою. Але то був лише відблиск полум’я в каміні. 

Питання ігумені було простим, але я не на жарт напружився. Щось у її інтонації звучало не так. Усі знали, хто і за що отримує золоту відзнаку: це публікується в альманахах і обговорюється вченим світом. Та хіба це повинно цікавити монахиню? 

— Розслабся, хлопче, ми лише ведемо світську бесіду, — примружила вона очі. Загадковий блиск в її погляді не зник і ставав дедалі сильнішим. — Розкажи краще, як там принцеса Овіда. Славетна морська діва, що мала стати дружиною Гравілона вже народила спадкоємців трону? 

— Так, матінко, — коротко кивнув я. — Двійнят: дівчинку та хлопчика. 

— Ну що ж, хоч на щось вона виявилася спроможна, — жінка відняла люльку від рота й спитала: — А твій друг що, німий? Чи має якусь травму? При монастирі є цілющі лазні та лазарет, якщо треба. 

— Ні, матінко, він не німий. Принаймні раніше таким не був. 

Я поспіхом штовхнув лицаря ліктем. Гійом приглушено зойкнув, але так і залишився мовчки витріщатися на ігуменю. 

— Ну, досить вже пустих балачок, — вирішила вона. — Розкажіть краще, навіщо вас найняв пан бургомістр? 

— Матінко, ми приїхали з караваном на ярмарок… — почав я, але вона мене перебила. 

— Досить. Я не вчора народилася, — ігуменя загрозливо стукнула люлькою по столу, встала й почала обходити нас колом. Палуг пригнувся, пильно стежачи за нею, немов кіт за пташкою в саду. 

— Бачте, дивний цього року ярмарок, хлоп’ята, — криво всміхнулася вона. — Спершу пан бургомістр поспіхом повертається зі столиці, аж пил стоїть стовпом. Потім влаштовує званий вечір, куди мене суворо зобов’язують прийти. Слідом за цим у мій монастир відряджають загін монахів Святого Престолу, — вже не стримуючи емоцій, вигукнула вона. — Озброєні до зубів чоловіки заявляються в жіночий монастир без попередження! На мою вимогу пояснень мені тикають в обличчя оце… — вона витягла з кишені сувій із печаткою у формі ірису, розгорнула та почала викривленим голосом читати: — «Для забезпечення правопорядку та врегулювання можливих надзвичайних ситуацій іменем Святого Престолу наказую — прийняти та всебічно допомагати монахам Ордену Білої Айстри». 

Вона розлючено зім’яла сувій і жбурнула його під ноги. Вогонь у каміні ніби почув її та люто спалахнув, засліпивши мене. Її очі скажено виблискували в хибному сяйві вогнища та здавалися яскраво-жовтими. Дуже страшні очі. 

— І під кінець — три найманці з двома бойовими котами приходять до мого порога шукати притулку. І алхімік разом із ними. «Ми приїхали на ярмарок, матінко-ігуменя», — спародіювала вона мій голос і мерзотно всміхнулася. 

Ця сцена здалася б навіть кумедною, якби в мене зрадливо не тремтіли від жаху ноги. Якби не я не вірив очам, то сказав би що навпроти стоїть розлючений ведмідь, а не тендітна, розпатлана жіночка середніх років у сірій мишачій сукні. 

— Для нашого невигадливого ярмарку це якось занадто. Ви так не вважаєте? Забагато неочікуваних гостей. Тому я ще раз задам питання, і краще вам на нього відповісти. Богиня бачить — мені уривається терпець! — вона голосно видихнула й узяла себе в руки. — Навіщо вас викликав до себе пан бургомістр? Що, трясця, відбувається? 

Горло та очі пересохли і я на подумав, що вони тріснуть та почнуть стікати кров’ю. У вухах загуркотіло, наче дзвони били навідліг, і через це серце рвалося вискочити з грудей. Чи це у двері хтось постукав?

— Що? — вигукнула вона. — Я ж просила не турбувати, коли в мене гості! 

У дверях з’явилася огрядна постать тієї самої монахині, що нас зустрічала. 

— Вибачте, матінко. До вас посланець від бургомістра. Просить термінової аудієнції. 

Очі рудої діви хижо звузилися, і вона прошипіла: 

— Промовка про вовка. Ось ми зараз про все й дізнаємося, — хижо всміхнулася вона. — Сестро, я прийму посланця у блакитній вітальні. Проведіть його, заваріть трав’яного чаю й попросіть зачекати. Ви! — звернулася вона до нас, не змінюючи командного тону. — До цієї розмови ми повернемося завтра, і краще вам почати говорити. Гроші за ночівлю покладіть на стіл біля каміна. Вас проведуть до кімнат. 

Вона підійшла до вікон і відчинила їх. У кімнату увірвалося прохолодне нічне повітря, наповнене духмяним ароматом осінніх квітів. В очах посвітлішало, розум почав яснішати — ніби розвіювався якийсь морок. Тим часом матір-ігуменя поспіхом збирала своє довге неслухняне волосся перед мідним дзеркалом, заколюючи його сталевими шпильками. 

Я підвівся з софи й кволими руками почав діставати кошіль. Відрахував три срібні Сивілі й поклав гроші на золотисту шкатулку. Гійом, оговтавшись, робив те саме. Жінка нарешті впоралася зі своїми неслухняними локонами, поглянуда на мене та голосно вигукнула, переходячи на вереск. Мої ноги від цього підкосилися, і я ледь утримався, щоб не впасти. 

— Це що? Це що таке, я вас питаю? Приберіть це негайно! 

На її крик відчинилися двері, й у кімнату стрімко зайшла незнайома монахиня в пенсне. Де вони тільки таких здоровезних кобилиць знаходять? У руках святої сестри виднівся залізний ціпок. 

— Стійте, сестро! Їх чомусь не попередили, — матір-ігуменя зупинила монахиню помахом руки. — Шановні гості, це монастир безсрібниць. Ми дали довічну святу обітницю, що ніколи не візьмемо до рук нічого, виготовленого зі срібла. Священний місячний метал — дар Богині світу на спасіння. На жаль, обітниця стосується й монет. 

Я ледь утримався, щоб не вилаятися. Гійом не стримався за що отримав гнівний погляд ігумені, яким можна було забивати цвяхи. Пальці задерев’яніли та погано слухалися. Знову діставши кошіль, я повернув у нього срібні монети та почав відраховувати мідяки. 

Взагалі, прямокутна мідна монета королівства мала назву — Пій, на честь Пія Дев’ятого Славетного. Та майже ніхто так її не називав. Мідні монети були найуживаніші, і профіль славетного монарха рідко де залишався не затертим. Тим паче, вже давно почалася мода виставляти ціни на товари так, що доводилося ділити монету навпіл, а іноді й на чверть. Це принесло чимало проблем королівському монетному двору, але зробити з цим неподобством нічого не змогли. Ринок встановлює свої вимоги, тож довелося змиритися. 

Замість акуратних стопочок срібла на шкатулці виросли дві доволі великі купки зеленкуватої міді. Ігуменя махнула рукою та вийшла з кімнати, гучно грюкнувши дверима. Поки монахиня з Гійомом лічили кошти, я підійшов до відкритого вікна й набрав повні груди повітря. Після задухи кімнати воно здалося смачнішим за все, що я будь-коли вдихав. 

Все було через квіти. Поруч із вікном стояла ваза з пишним букетом: пурпурові тигрові лілії, гілочки багряного жайворонка та червоні, невідомі мені бутони, від яких ішов тонкий аромат. Крадькома відірвавши гілку суцвіття, я сховав її до нагрудної кишені своєї куртки. Все правильно — треба розвивати знання місцевої флори й фауни. 

За вікном панувала нічна тиша. Ніби ніж крізь вершкове масло, її розрізав монотонний скрип млина. На дерев’яній рамі виднілися свіжі глибокі подряпини. Бездумно провівши по них рукою, я дійшов висновку: їх залишила людська долоня, значно більша за мою. Вочевидь, ігуменя лютує далеко не вперше.

— Що це було? — спантеличено спитав Гійом. 

До лицаря потроху почала повертатися мова. У широко відкритих очах хлопчини потріскалися капіляри, і білки від цього були не білі, а пурпурово-рожеві — мов квіти з букета. 

— Не знаю, друже, не знаю, — задумливо цокнув я язиком. — Але тепер дуже хочу дізнатися.