Раді Вас бачити!

 Глава 2. Аркан 7 Колісниця

Передбачення від карт: «Успіх у бізнесі, кар'єрне зростання, необхідність брати управління проектом у свої руки. Також Колісниця символізує відрядження чи поїздки. Цей аркан пророкує розвиток відносин. Іноді говорить про необхідність знайти баланс між емоціями та розумом, щоб не зруйнувати союз натиском.»

Вози поставили колом, коней розпрягли, почистили і наповнили їхні поїлки водою. Запаливши вогнище, хлопці взялися освіжувати тушки диких качок, що вполював один із вартових, який, на моє превелике диво, виявився жінкою. Дивний вибір професії. У столиці я чув, що існував особливий загін жінок-стрільців. Багато хто з цих фурій битви вижив після війни і подався у найми охороняти заможних панянок. Ходять чутки, що навіть у королеви є така захисниця. Може, це також одна з них.

У будь-якому разі ця жінка на повірці виявилася влучною мисливицею, а біло-рудий величезний палуг іншого лицаря, який відгукувався на ім’я Рікон, пильно вистежував здобич. За це він отримував левову частку м’яса та чухання за жовтим вухом із китицею. Палугів використовувала лише воїнська еліта. Наш військовий ескорт налічував аж двох таких звірів. Два — це зовсім немало. 

Волохаті гігантські створіння були поміссю сутінкового кота фелідая, якого можна було зустріти від північних гір Петах до південного моря Нанджи, та піщаних крокутів. Хижак був майже вдвічі більший за вовка, з широкою грудною клітиною, довгим хвостом і витягнутим писком, як у хорта. Їхні вуха були увінчані пучком чорного волосся, а в пащі виблискували два ряди гострих іклів. На волі цих створінь майже неможливо було зустріти. Якщо ж це ставалося, то один такий чорний демон міг розідрати ціле селище.

Прадід нинішнього короля видав наказ виловити цих істот і приручити їх. Довгі роки наша гільдія спільними зусиллями великих магістрів виробляла експериментальні зілля, щоб приборкати кровожерливих створінь. І таки винайшли Еліксир Непета, який давали новонародженим кошенятам. Пара крапель на день із молоком робила їх не такими дикими та спроможними підпустити до себе людину. 

У кожного був іменний нашийник із пентаклем, який передавав повну владу над звіром своєму володарю, навіки об’єднуючи їх невидимим ланцюгом. Лицар без тварини міг прожити, а ось якщо він гинув, то звір довго не протягував — максимум півмісяця. Чому так — алхіміки не розбиралися, бо всіх усе влаштовувало. 

М’ясо шкварчало на весело спалахуючому вогнищі. Сподіваюся, що ніхто з купців не додумався додати багряного пилу, аби хмиз швидше розгорівся. Якщо так, то від м’яса з такого вогнища печія не мине кілька тижнів. Лікується вона лише свіжим молоком, настояним на місячному камені під сяйвом безхмарної повні. До повні ще далеко — місяць тільки почав старіти. Отже, якщо у вогні був багряний пил, то кілька «чудових» тижнів нам усім забезпечено.

Нічний вітер приносив з собою звуки. Від табору кочівників лунали голосні пісні під флейту з гітарою. Піддавшись ним, хтось із купців дістав лютню та почав грати простий прилипливий мотив. Вартові не в такт музиці затягли довгу ліричну пісню про хоробрість і битву, про братів по крові, про вічну славу. На свій лад почали підвивати палуги. Після розділки м’яса жінка зняла кольчугу та шолом і взялася замінювати пір’я на стрілах. Вона виявилася набагато молодшою, ніж я уявляв. Напрочуд довге волосся кольору темного каштана з рудою іскрою вона зав’язала в тугий хвіст. 

Дебелий рудий лицар на ім’я Кальм, хазяїн одного з палугів, довго м’явся поруч із нею, пробуючи завести розмову. Не пройшло й пари хвилин, як він понурив довгі солом’яні вуса та відійшов до свого намету. Дівчина лише в’їдливо всміхнулася та кинула качину ніжку його коту. Палуг, зловивши м’ясо в стрибку, миттєво його проковтнув. Інші вартові засвистіли та почали жартувати зі свого не надто вдалого в знайомствах побратима. Більше її ніхто не турбував.

— Мабуть, вона з півдня, — подумав я, роздивляючись її обличчя у світлі багаття. — Але щось занадто мовчазна та відлюдкувата. 

Зазвичай уродженки півдня постійно про щось теревенили. Принаймні мені так завжди здавалося, коли я бачив їх на ринках та вулицях столиці. Міртуба, найбільше місто королівстві та його столиця, славилася своєю лояльністю до всіх народів. Будь-який дивак міг знайти в ній своє місце без зайвого засудження. Ви, мабуть, подумаєте, що це прояв розвитку впливу науки та мистецтв? Ані трохи — просто всім байдуже на всіх, окрім себе.

Частка холодної байдужості передалася і цьому столичному каравану. Ніхто так і не почув ім’я лучниці, та здавалося, що нікого воно не турбувало, окрім мене. Я навіть не певен, що колеги по загону його знають. Хоча й моє власне ім’я також ніхто не питав. В обозі мене всі так і кликали — алхімік.

Відбиток професії був дуже явний, як то кажуть — на все обличчя. Навіть на письмо з печаткою магістрату не було необхідності дивитися. Алхіміки дуже часто зазнавали тілесних ушкоджень під час наукових та практичних дослідів. Я мав купу наслідків від термічних та хімічних опіків на руках, шиї та по всьому тілу. 

Жахливі шрами на підборідді я сховав під густою темною бородою. Пощастило, що вона з часом почала рости після курсу припарок зі складного відвару. Його винайшли стародавні аптекарі на замовлення одного з королів минулої епохи. Вже не пам’ятаю його ім’я, але чув, що він почав лисіти і більше не міг носити велику важку корону, щоб приховати це. Я доволі добре вчився своїй справі, тому зміг правильно приготувати цей відвар. Якби помилився в дозах, то обличчя посиніло, як в потопельника, і довго залишалося б таким.

Та існують такі шрами, які ніколи не загоюються і сховати їх неможливо. Мені було дев’ять, і тільки почав вчитися у майстра. Того часу мене ще не підпускали до практичних навчань, але попри заборону я сунув свого малолітнього носа в котел у дуже невдалий момент. В обличчя вибухнуло зілля з книги Херокмета, роботи видатного алхіміка Болоса з Мендеса.

Після цього дві повні я був сліпий, наче кріт. Мій учитель недарма мав печатку майстра і його вмінь вистачило, аби повернути мені зір. Однак очі назавжди змінили свій колір. Ліве стало яскраво-зеленим, а праве — жовто-багряним. Обидва блякло виблискували в темряві, як у степового кота. На мій подив, клієнти та дівчата не лякалися. Багатьом навіть подобалася така інфернальна екзотика, і мені робили знижку в борделі, який, чого вже тут замовчувати, я час від часу відвідував.

Утім, повернімося до мети нашої поїздки. Поки я готувався до далекого шляху, витрачаючи авансові гроші на поповнення запасів інгредієнтів, я трохи порозпитував про свого замовника. Пан бургомістр на прізвище Де Гійяр звернувся до гільдії алхіміків із проханням терміново відрядити до нього досвідченого фахівця з виготовлення пентаклів та еліксирів для вирішення приватних справ. 

Сутність справ у листі не уточнювалася, тому це могло бути будь-що — від проведення спіритичного сеансу для виклику давно спочилої бабусі до виступу на його званому вечорі з піротехнічними вогнями. Що з собою брати я не дуже розумів, тому взяв усього потроху. Чомусь (і справді чому?) простий народ вважав, що за допомогою алхімічних пентаклів можливо викликати та контролювати мертвих, духів та інших потойбічних створінь. 

Не виключаю, що сама гільдія віками розповсюджувала подібну маячню, бо старі та багаті клієнти викладали божевільні суми за подібні вистави. Насправді нікого ми не викликали, бо це неможливо. У наших архівах зберігаються старі книги із закляттями на забутих мовах, які ніколи не працювали і тому не були обов’язковими для ознайомлення під час навчання. 

Магія покинула наш світ, і всі ритуали перетворилися на мудровані вірші та пісні. Їхній зміст ніхто до кінця не розумів, але вводив у екстаз простий народ. Особливо якщо додати кольорового диму, вибухів та артистизму. Більшу частину фоліантів вилучила влада, але дещо змогли зберегти алхімічні бібліотеки для теоретичного ознайомлення нових поколінь. Гдаю, що старі пеньки з гільдії сподівалися, що магія колись повернеться, і хтось із нас — молодого покоління, зможе її воскресити. Дзуськи. 

Так от, від столичних пліткарів я зміг з’ясувати, що пан Де Гійяр був із заможного, але не знатного роду. Попри це він прославився на всю західну провінцію своїми статками та розумом. Освіту здобув у королівському університеті, на кафедрі народного права. 

Його дід приїхав до Підгір’я звідкілясь із-за моря Нанжи з невеликим спадком від свого діда. Викупив ферму та тяжко працював. З часом накопичив грошенят і віддав свого старшого сина вчитися, а не залишив у сімейній справі. Інших синів, коли ті підросли, також віддав на навчання. 

Обидві його доньки вдало вийшли заміж: старша — за канцеляриста місцевої ратуші, молодша — за сина керівника місцевого відділення банку. І з часом свого старшого онука він зробив бургомістром, заробивши приставку «Де» перед прізвищем. Вельможами не стають від появи префіксу, та чого тільки не зробиш, коли є гроші й бажання можновладців. 

Знаючи повадки таких людей, я не очікував ані спіритичних сеансів, ані участі у вогняному шоу. Цей чоловік ще пам’ятав тяжку працю свого діда та не кидав гроші на вітер. Він не був нащадком старих статків, зароблених пращурами багато сторіч тому. Як, наприклад, пані Хельга, яка щомісяця платила мені за омолоджувальний крем, воліючи сподобатися молодим коханцям. 

Мій крем діяв, але не був чарівною паличкою, щоб зробити її на тридцять років молодшою, як вона того бажала. Їй шістдесят два! Стільки навіть не живуть у провінції, а в неї відбою від юних нахаб немає. У надії на величезний спадок, звичайно. Ця жінка витрачає просто шалену купу грошей на молодість, купуючи все, що бодай якось може цьому сприяти. Вона за місяць спускає на креми, есенції та еліксири стільки, що простіше було б заснувати власне містечко, де всі казали б їй кожен ранок, на скільки вона прекрасна.

Скажу відразу: я не погана людина. Принаймні мені так хочеться думати. Але я не великий і могутній чародій минулого! Шановну леді Хельгу не можна було втратити зі списку клієнтів, тому треба було щось придумати. Порахувавши її гроші та оцінивши перспективи, я почав додавати в крем трохи слини фіолетової галюциногенної жаби з острова Пін‑Міноа. Від неї приходив морок, і пані здавалося, що вона знову молода. 

Коханці в неї — всі як один лизоблюди. Ніхто з молодиків і пікнути не посміє, що карга залишилася старою. Вони вихвалятимуть її точений профіль і аромат нічних фіалок та червоного ірису. Головне, щоб леді не переборщила з кремом і не двинула коні від солодкого забуття. Було б сумно, якби потік замовлень від неї закінчився, а якийсь молодий коханець задарма отримав бажані статки. 

Мелодія змінилася з ліричної та тягучої на веселу і бадьору. Під такі зазвичай влаштовують танці в шинках після певного кухля. Купцям не хотілося спати, і вартові їх у цьому підтримали. Відкоркувавши пузату скляну пляшку аметистового вина, у вогнище докинули дров, і стало тепліше. 

До початку темного півріччя залишалося більше місяця, але вночі вже відчувався холодний подих темряви. Можливо, його приносило вітром із гір, піки яких завжди були білими від снігу. Вони світилися в темряві примарним молочним сяйвом, відбиваючи промені сонця, що вже давно сховалося за обрій. Черлені гори отримали свою назву через те, що їхнє каміння мало буро‑червоний колір, наче запечена кров. На них геть нічого не росло, окрім моху та рідких чагарників. 

Ходили чутки, що високо в горах розкинулися зелені долини, де квітнуть полум’яні жар‑квіти, здатні розпалити справжнє кохання в серці, та ростуть дивовижні цілющі трави від будь‑якої хвороби. У жар‑квітку я не вірив, а ось трави й справді звідти іноді привозили до столиці. Нічого незвичайного, окрім високої якості та ефективності. Я купував на пробу. 

Зненацька десь завили пси. Біля вогнища всі замовкли, музика припинив своє бринькання й відклав інструмент. Спочатку протяжний вий лунав десь далеко, мабуть від наметів кочівників чи ще далі. Потім — ближче. А потім уже й наші палуги підхопили. Звіри вили протяжно й голосно, змушуючи сироти побігти по шкірі. 

Земля під ногами почула їхню тугу й відгукнулася. Тук. Тук. Ритмічні поштовхи — вона здригалася під нами, немов великий змій, що прокинувся від довгого сну й почав розгортати свої кільця. Скоріш за все, десь високо в горах зійшла лавина — от тварини й відреагували. 

Вий затих, і тут, серед повної тиші, заспівала вона. Голос дівчини був несподівано високий і чистий, а пісня — дуже сумна. Я знав цю пісню. Всі її знали. Цю баладу співали в дні пам’яті загиблих. Стародавні слова розповідали про довгу дорогу, що розділила коханих навіки. І тепер вони мусять вічність шукати один одного зі світлом лампади, яку носять у своєму серці. 

Важкі каштанові коси були туго сплетені шкіряним шнурком і спалахували в сяйві вогнища полум’яними іскрами. Може, вона когось втратила, може, хтось втратив її. Хтозна, всі ми когось втрачали. 

Бррр… щось я засидівся. Пора лягати спати, бо завтра треба бути готовим щиро всміхатися шановному пану бургомістру.