Спочатку:
На сторінку книги
Глава 3. Двійка пентаклів
Передбачення від карт: «Двійка пентаклів — символ балансу між серцем і розумом, між дією та натхненням, між дикою енергією та легкістю гри. Справжня майстерність полягає в тому, щоб не втратити ритм, коли все змінюється. Знайдіть гармонію у хаосі і ви переможете.»
Сон був уривчастий. Я блукав довгими коридорами, переходячи з однієї кімнати до іншої, шукаючи незрозуміло що. Білі стіни та високі стелі були увінчані ліпниною й крихким кришталем заморських абажурів. За великими запотілими вікнами юрмилися султани молочного туману.
Провівши по склу рукою, на мене поглянула застигла фігура з відкритим у німому крику ротом. Вуаль не давала можливості розгледіти, хто саме перед мною — чоловік чи жінка. Воно несамовито горлало та било руками об скло, немов кликало мене без слів. Замість звуків крику лунав ритмічний стук. Скло покрилося павутинням тріщин і розсипалося на друзки. Все потемніло, залишився лише стук — ніби монотонно капала вода. Тук. Тук.
Тук. Мене похлопала по плечу чиясь рука в обшитій металом рукавиці.
— Гей, сонько, прокидайся. Вже сонце високо.
Я відкрив ліве зелене око. Наді мною стояла та сама дівчина-лицар. Я, мабуть, уперше побачив її без шолома при світлі дня. Лоб був високий, ніс прямий. Очі — мигдалевидні, великі, кольору темного горіха. Вона дивилася на мене без жодної уваги, навіть незважаючи на мою чудернацьку зовнішність. Мене це не особливо хвилювало, але зазвичай реакція була іншою.
— Ти ж наче з алхіміків, — стверджувально промовила вона й одразу перейшла до справи, — Тебе шукає Гійом. Просить, глянути на його палуга. Він якийсь знервований останнім часом. Другу ніч тулиться до мене, немов кошеня, а я навіть котів не люблю. Не можемо зрозуміти, що його бентежить.
Я відкрив друге око та прямо подивився на неї.
— Так, звичайно, гляну. А де сам Гийом?
— Блює після вчорашньої бормотухи, — відповіла вона, закотивши очі.
— Ну, це можна зрозуміти. Вчора він пив, як бик помиї, — хмикнув я, згадуючи вчорашній вечір, — Після такого краще сказати: головне, що живий. Я ніколи не обстежував котів-палугів, але теорію знаю. Дай тільки очі промити від сну.
Сонце й справді високо піднялося над лінією горизонту. Караванники збирали речі та закопували попіл від вогнища у пухку каштанову землю. Мулів та коней, що тягли повозки з товарами, вже запрягли. Я підійшов до свого тюка з речами, узяв шкіряний чурбан із водою, вилив трохи на руки та витер лице. Потім витяг із сумки шматок чорного хліба та в’яленого кабанячого м’яса. Дівчина стояла і терпляче чекала, поки я, жуючи свій похідний сніданок, перебирав горнятка та склянки з настоянками, шукаючи потрібну.
— Ага! Ось те, що може бути потрібним, — кивнув я, знайшовши потрібний еліксир, — Веди до звіра.
Без жодного слова вона повернулася та стрімко покрокувала вперед. Мені нічого не залишалося, як прослідкувати за нею. У повітрі стояла легка ранкова димка, яка пахла скошеною травою та димом від люльок вартових. Вкрита росою земля, виблискували в променях ранкового сонця, ніби хтось з багатіїв прикрасив її розсипами діамантів.
Величезний звір стояв біля голови каравану та дивився кудись у далечінь, кумедно висунувши довгий рожевий язик. Уся кумедність одразу вивітрилася, коли він відкрив рота, позіхнув, і в його пащі показалися кілька рядів гострих, мов наточені ятагани, ікл. Незважаючи на них, дівчина почесала палуга за гострим вухом та подивилася у великі буро-жовті очі звіра. Кіт замурчав, нявкнувши від радості.
Яка неймовірно миловидна картина, подумав би я, якби не знав, на що спроможні ці кровожерні тварюки. Смілива дівчина. І як вона так спокійно грається з ним? Зазвичай лицарі змінюють звірів два-три рази за життя. Смерть в битвах серед палугів розповсюджене явище. Незважаючи на товсту шкіру, яку звичайною стрілою не проб’єш, і на блискавичну реакцію, якій можна тільки позаздрити, вони першими приймають на себе удар, захищаючи понад усе володаря. Вони першими й гинуть.
— Гарний, хоч і не молодий, — зробив я синовок, оглядаючи тварину здалека, — Я чув, його звати Рік?
— Рікон, — виправила вона.
— Вже можна його оглянути? — поцікавився я. Підходити без дозволу до палугів було небезпечно.
Дівчина кивнула, взяла Рікона за холку та обережно зняла ошийник з пентаклем. Це було дивним. Я читав, що палуги не даються в руки всім підряд.
— Ти ж казала, що ніби не любиш котів, та я бачу, вони від тебе просто в захваті! — присвиснув я, тримаючи власні руки в кишенях.
— Я виросла в звіринці, — сумно всміхнулася вона та потріпала Рікона по холці, — Мій батько не мав синів і навчав мене, як правильно поводитися з тваринами. Хотів передати сімейну справу, але зірки вирішили інакше.
— Мабуть, прибутковий був бізнес, — присвиснув я та подумав, — Цікаво, хто вона така, якщо її батько мав звіринець по розведення палугів у власності?
Дівчина нервово смикнула плечем та відкинула довге пасмо волосся з обличчя. Її промовистий погляд дав мені зрозуміти, що я ляпнув щось зовсім не те. Усі приватні звіринці та розплідники так чи інакше підпорядковуються владі та стоять на обліку. Палуги — це не королівські пуделі. Аби хто цих небезпечних звірів розводити не буде. Тільки обрані, які мали вдосталь влади, грошей та, головне — персональний дозвіл від корони. Палуги не такі кровожерливі, як їхні дикі пращури, лише тому, що еліксири та срібний пентакль із сигілами стримують жагу крові.
Я обігнув тварину по широкому колу. Ззаду до неї підходити було так само небезпечно, як і спереду. Звір міг неправильно тебе зрозуміти й агресивно відреагувати. Хутро було гарне, блискуче, сніжно-біле з рудими плямами. Простий люд здавна вважав, що вони обов’язково повинні мати лише антрацитове забарвлення та червоні очі, але насправді — це забобон. Як показала практика, однотонність окрасу не впливала ані на швидкість, ані на реакцію. А червоні очі — взагалі міф, який наука не підтвердила. Кошенята могли бути різних мастей і це на знижувало їх ефективність у бою. Хоча й справді, чорний мають у своїй палітрі всі. У Рікона такого кольору було тільки праве вухо.
Я відкрив пляшечку з настоєм котовника та змочив руку жовтою тягучою рідиною міцного заспокійливого. Лікувати потім рани від його укусів та подряпин мені зовсім не хотілося. Палуги були майже позбавлені поширеного серед котячої братії недоліку — порочної залежності від котовника. Алхіміки переганяли його дистилят стільки разів, що зрештою знайшли потрібну дозу. Простим котам чи фелідаям достатньо кількох крапель, щоб заснути на всю ніч. Цьому красень — значно більше.
Я повільно підніс руку до його морди та став чекати. Кіт принюхався, глибоко вдихнув повітря, потім витяг шершавий язик і лизнув мою долоню. Хвилювання та недовіра в його очах змінилися спокоєм. Нарешті він видихнув і блаженно прикрив повіки.
— Можна починати, — подумав я та почав огляд.
Я перевірив вуха на наявність паразитів та очі — на подразнення. Лапи здорові, без поранень чи наколів. Шия нашийником не натерта, а ікла цілі, без надломів. Паразитів також, здається, не знайшлося. Все по черзі, як писали в книгах про хвороби цих створінь. Звір був доглянутий, годований, хоч і не молодий. І на мій погляд абсолютно здоровий.
Кульгаючи на одну ногу, до нас підійшов трохи пом’ятий після нічної гулянки Кальм у супроводі власного палуга. Кажуть, що тварини можуть нагадувати своїх хазяїв. Це був саме той випадок: бойовий кіт Кальма був таким же дебелим, яскраво-рудим і з великими наївними блакитними очима. За ним майже повз Гійом, якого сильно нудило.
— Гарний він у тебе. Ти добре його доглядаєш, — сказав я й широко посміхнувся.
Гійом вишкірився, показавши великі білі зуби, та вдячно кивнув. Ікла лицаря були, як у лісового ругару, великим та міцними. Такими тільки кістки пережовувати.
— Може і мою Левіну також глянеш? — запитав рудий лицар. — Вона дивно себе поводить. У битвах не знала страху, а вночі почала хвіст ховати та скиглити.
— Мій так само себе поводить, — кивнув йому Гійом і нахмурив густі чорні брови. — Кочівники могли щось підсипати у воду. На полюванні він відбив у ронів здобич. Могли помститися.
Це було малоймовірно. Щоб отруїти палуга, треба сильно постаратися. Вони тонко відчувають отруту та не довіряють стороннім. До того ж рони й близько до нашої стоянки не підходили, остерігаючись вартових. Болячок у нього я не знайшов, отже причини дивної поведінки звірів залишалися поки що невідомими.
— Зрозумів! — гиготнув Гійом, похитуючись за вітром. — Це все чаклунство ронів.
— Не можна довіряти кочівникам, — кивнув Кальм. — Вони вміють наводити морок та мають владу над Злим Оком Скорботи.
— Кальме, ну яке Зле Око Скорботи? Чи ти казок наслухався вчора біля вогнища? — пирснула від сміху дівчина. — Хлопці, вам треба поїсти, бо виглядаєте вкрай кепсько.
Вона кинула по черзі кожному з лицарів великой шмат в’яленого м’яса. Не дивлячись на відверто погане самопочуття, Гійом вправно зловив свій однією рукою, одразу відкусив та почав гучно жувати. Кальм навіть спробував цього зробити. Хлопець почервонів і відвів очі від лучниці, яка вперше звернула на нього увагу. Замість рудого лицаря поснідав його палуг, злизавши з землі впавший шматок м’яса.
