Раді Вас бачити!

Глава 6. Трійка Жезлів

Передбачення від карт: «Найважчий перший крок зроблено, рішення прийнято, фундамент закладено, а імпульс запущено. Тепер час піднятися на пагорб і подивитися вдалечінь, що вас чекає попереду. Карта закликає не боятися мислити масштабно — будь то новий проект, переїзд, навчання чи вихід на новий рівень у стосунках.» 

Шарт, містечко, яким керував пан де Гійяр, було майже повністю збудоване з буро-червоної цегли. Глину й каміння для будівель видобували численні каменоломні, що простягалися вздовж гірських хребтів. Їхні білі піки зараз ховалися у вечірному тумані. Для того, щоб відчути величність цих монументальних витворів природи, не треба було навіть їх бачити. Вони незримо нависали над тобою, нагадуючи, наскільки ти насправді малий та дріб’язковий. Буро-червоний колір пейзажу нагадував запечену кров і виглядав химерно, особливо тепер, коли його підкреслювало осіннє барвисте листя садів.

Колись бідне поселення хліборобів та каменярів Чеветтіс, яке ледь налічувало кілька вулиць, тепер являло собою багатий і значущий центр усієї чималої провінції. За це чарівне перетворення можна подякувати блискучим камінцям та одному з місцевих прохвостів, зусиллями якого було налагоджено відносини з горцями та запроваджено моду на прикраси з райдужних опалів у столиці. А що носить столиця — те носять і всі інші. Щойно камінці увійшли до побуту вищого світу багатих та видатних осіб, гроші потекли в місто нескінченним потоком.

Сюди привозили дорогий заморський чорний граніт із золотими прожилками для мощення вулиць, білий та рожевий мармур, з якого створювали малі та великі статуї, прикрашаючи ними численні фонтани, бювети та площі. Різьбярі з усього королівства вважали за честь працювати з коштовними видами деревини, якою було оформлено міський парк. Столичні можновладці скуповували землю, зводячи на ній багатоповерхові резиденції та влаштовуючи в них першокласні бали з танцями для друзів і прийоми для всіх містян.

З часом немилозвучну сільську назву Чеветтіс замінили на більш лаконічну та елегантну — Шарт, щоб звучало на заморський манер. Місто активно розросталося, і через це міську стіну вже кілька разів переносили. Щоразу її робили вищою, надійно захищаючи статні маєтки та простий люд від ймовірних набігів пустельних племен та ворожих армій. Набігів давно не було, проте в останній війні мури повністю виправдали вкладені в себе кошти, відбиваючи хвилю за хвилею напади ворогів.

Місту пощастило. Воно мало розгалужену систему водяних колодязів і повні комори запасів городини. Шарт витримав облогу, не будучи розграбованим чи зруйнованим, і зміг зберегти свою чудернацьку красу. Це все я знав лише з чуток, а що насправді чекало на мене — поки залишалося таємницею.

До заходу сонця ми вже не встигали та почали думати, що робити далі. Коли караван проминув останні садиби, перед нами відкрилися ряди будинків хліборобів. Сонце наполовину сховалося за лінією горизонту та осяювало нас останніми багряними променями. До ледь ковиляючого візка під’їхав Кальм і ткнув мене в бік батогом.

— Чуєш, алхіміку? Як тобі ідея пошукати в передмісті таверну, де за пару мідяків можна взяти пива, нормального їдла та запитати про кімнати? Мені вже остогидло кидати свої кістки деінде в полі. До того ж, не завадило б і про нашого наймача потеревенити.

— Чому б і ні, — задумався я, відчуваючи, як думка про теплу таверну та кухоль пінного звучить майже як спасіння після довгої дороги.

З одного боку, в кімнатах таверни можуть водитися клопи чи інша живність, а з іншого — все ж краще, ніж на твердій землі. Та й обговорити пана бургомістра було б не зайвим.

— Згода, — вирішив я, — Їдьте та роздивіться, чим нас може привітати Шарт.

Минуло не менше години, коли в клубах пилу під’їхав Гійом, стишуючи свого коня з галопу до рисі, а потім і на ступ. Палуг Рікон з розбігу заскочив у мій віз. Він небезпечно захитався під вагою звіра, і я мимоволі схопився за його дерев’яний борт.

— Все зайнято через ярмарок. Кальм виторгував нам пару кімнат у доволі пристойному місці. Тридцять мідяків за ніч, харчування входить. Дорого, зате місця є, — прогундосив лицар.

Я присвиснув. Ціна кусалася. За ніч просять, як у великому місті, а взамін дадуть якийсь клоповник або ще гірше — хлів. Та можна спробувати вибити доплату з пана бургомістра, щоб покрити непередбачувані витрати. У контракті не було прописано, що мені доведеться залишати столицю, тож можна буде на цьому зіграти.

— А чому так мало кімнат? — здивувався я. — Нас же багато в каравані. 

— Торгаші вирішили ночувати табором під брамою. Одні не хочуть марно витрачати гроші, інші бояться, щоб товар не розікрали та мулів не звели, — посміхнувся він, похлопавши батогом білого, в яблуках коня по кремезному крупу, — Збирай речі та застрибуй. Мій Гонзо прокотить нас джмеликом.

Я скривився, наче після повного кухля настоянки вогняного перцю з лимонним сорго. З дитинства не любив коней і по можливості намагався обходити їх стороною. Хитрі, пруткі створіння, яких важко передбачити. Робити було нічого — краще так, ніж бігти за лицарем пішки. Похідний шкіряний рюкзак і величезний тюк з інструментами та інгредієнтами були міцно прив’язані до крупу Гонзо. Настав час прощатися. 

Перекинувшись парою слів зі Старим Тімом та віддавши другу частину оплати за проїзд, я побажав успіху та поплескав його по плечу. Цей старий гівнюк чимось нагадував мені іншого знайомого гівнюка — мого батька. Такий же великий, як морський вепр, і балакучий. Ніби й постійно лається та всіх кляне, але без особливої злоби. Як старий беззубий пес, що гавкає безперестанку, проте кусати не буде. 

Коли його забрала чорна хвороба, дядько, наперекір волі матері, відправив мене на інший бік неосяжної Міртуби вчитися алхімії у майстра мессера Тіареоса. Так я отримав новий дім, нове ім’я, а на моєму життєвому шляху з’явився ще один старий буркотун. Якийсь чортів кругообіг буркотливих гівнюків у моєму житті — по-іншому й не скажеш.

Наше навчання дуже довге, складне і недешеве. Сім’я в мене не надто багата, але й бідною назвати її важко. У будь-якому разі дядько не пошкодував грошей, аби мене позбутися. Зайвого претендента на сімейну справу виштовхнули з родового гнізда. Нічого особистого — тільки бізнес, який моїм уже ніколи не стане. Ми втрачаємо прізвища, коли стаємо на шлях науки, а з ними й право на спадок. Та й грець із ними. Все одно я не бачив нічого веселого в тому, щоб просиджувати штани в батьківській юридичній конторі. 

Повернімося до основ алхімії. Свинцеву печатку дають після трьох років. У цей час нас навчають читати і писати кількома мовами, розбиратися в травах, мінералах та металах. Дають основи астрології і учать сигілам. Дуже багато читання та письма, але жодної практики — усе суто теоретично. 

Основи письма принаймні двох мов я й так знав. Матір із суворою гувернанткою пані Ханною доклали вдосталь зусиль, щоб втемяшити мені в голову всі потрібні літери. Тому свою першу печатку я отримав без жодних проблем. Для отримання мідної треба працювати ще два роки: освоювати хімію та анатомію, обробляти благородні метали й проводити безліч практичних дослідів. 

Потім, для бронзової — ще два роки. У цей період я здебільшого виконував прості замовлення мого мессера-вчителя: варив мило, виготовляв фарбники та чорнила. Дуже, дуже багато настоянок, есенцій і мазей було зроблено моїми руками. Все суворо за рецептом і в потрібних пропорціях. За найменше відхилення від складу можна було отримати на горіхи. У мого вчителя була важка рука та сталевий ціпок, яким він хоч і нечасто користувався, але любив час від часу кумедно розмахувати над головою. 

І наостанок — чотири роки для отримання срібної печатки, що з гордим сяянням прикрашала мій вказівний палець на лівій руці. Мій єдиний справжній скарб у всьому буремному всесвіті. Мабуть, найбажаніший шматочок срібла, який понад усе не можна втратити. 

Принаймні так я завжди й усюди казав. Буквально кричав на кожному перехресті столиці. Простодушний люд вірив цій відвертій брехні, мені на радість. Печатку в мене крали десь разів шість-вісім, може й десять. Я закладав її в ломбардах за чималі гроші та ніколи не викупав, дарував своїм коханкам, забував у друзів після нічних гулянок і, авжеж, віддавав нею борги. Тільки в аптеці таке ніколи не прокатувало. Колег так просто не обдуриш. Коли я вперше спробував це зробити, з мене вголос посміялися, вказавши на двері. 

Посвячені знають: справжньому алхіміку не потрібні жодні регалії. Це або є в твоїй голові, або немає — іншого не дано. Наступна печатка була золота. Якби я отримав її, то став би повноправним майстром. Це непосильно дорого коштує, а вільно вести практику та наймати помічників можна вже маючи срібну. Тому я плюнув на золото, чесно здобув свій заслужений шмат срібла й навіки простився з мессером Тіареосом. Він мене благословив, ми порядно випили, і я дізнався з його одкровень, що насправді майстра звати Міут. 

Досвідченому майстру алхімії не до лиця носити простецьке ім’я. Ми ж не простолюдини якісь? Це шкодить бізнесу. Клієнти, особливо заможні, полюбляють таємничість, містифікацію, сигіли, кольоровий дим, секстиль Венери до Нептуна та екстравагантні назви екзотичних інгредієнтів. 

Через це ми носимо дивні імена, таємничі талісмани, фарбуємо волосся й бороди, одягаємо печатки з пентаклями та коштовні амулети. Робимо пірсинг і татуювання в заморських майстрів. У мене їх аж сім на різних частинах тіла. Здебільшого я робив їх просто для краси, але одна була справді важливою — вона нагадувала мені, що навіть алхіміки потребують захисту. 

Мій учитель завжди казав, що мені пощастило з очима й не треба вигадувати нічого зайвого. Такої диковини, як різнокольорові очі, ще ні в кого не було, і це легко вирізняло мене поміж нашої строкатої братії. Така собі вдача, якщо чесно. Але краще, ніж вигадка майстра Шванза Прутньостопа. Яку саме ваду він мав, думаю, зрозуміло з його прізвиська.

Нову печатку я завжди можу зробити з будь-якого шматка срібла, навіть із Севіля — розхожої срібної монети королівства. Можу й золоту печатку зробити, але це нічого не змінить. Будь-який інший алхімік розкусить мій фарс за кілька хвилин. Для здобуття цієї печатки потрібні не лише гроші, а й видатне відкриття. 

Хоча б одне. Не якась дурниця на кшталт настоянки з афродизіаками під гучною рекламною назвою «Найсильніше любовне зілля», а щось важливе та суттєве. Щось насправді значуще для нашої гільдії. Мабуть, у далекому минулому, коли алхімія тільки зароджувалася і кожне відкриття сприймалося інакше, це було простіше. Але зараз… 

Я вчився добре й багато знаю, але я не геній. Після золотої печатки є ще платинова. Її носили лише п’ятеро алхіміків за всі часи. Їх відзначили титулом Маестро. Мармурові статуї з обличчями наукових світил стоять майже в кожному великому місті. У столиці барельєфи на їхню честь встановлені біля кожної другої аптеки. Вони відомі всім і кожному — Астанос, Плебехій, Марія Провидиця, Зосім із Панополіса та Камарій Великий. Вічна честь і вічна слава. А ще в нас є наше божество, єдиний святий, якому ми поклоняємося — Гермес Трисмегіст. Найкращий з найкращих. Легенда. 

Мої думки про плинність буття перервав Гийом, пробасивши мені в ліве вухо: 

— Різноокий, ти полюбляєш зверху чи знизу? 

— Що? — не зрозумівши суті питання, я витріщився в потилицю лицаря. — Ти про що?

— Не спи, хлопче! Двоярусні ліжка. Зверху чи знизу? — ще раз спитав він і голосно розреготався. Гонзо жваво його підтримав. Я помітив, що кінь іржав не так голосно й менш мерзенно. 

— Які двоярусні ліжка? Ти знущаєшся з мене? — не оцінив я його жарту. — Кімнати в шинку чи в монастирі? 

— Саме в ньому. Монастир святого Брухоса Червонокілійського. До ваших послуг, за тридцять мідяків за ніч, — пробасив лицар жартома зробивши уклін. — Я ж наче сказав, що все зайнято через ярмарок?

— А потім ти казав, що Кальм нам знайшов дві кімнати у пристойному місці, — нагадав я. 

— А що? Монастир і справді дуже пристойне місце, не для всілякої там розпусти, — він скорчив кумедну гримасу і приклав до серця зігнуті колом великий та вказівний пальці у формі знаку Ув. Потім відвів очі до вже майже чорного неба й додав: — За розпусту ще двадцять треба доплачувати. Тоді й ліжка будуть не двоярусні. Мабуть.

П’ятдесят мідних монет за ніч — це п’ять срібних Сівілей або цілий золотий Бартоломій. Сказитися можна. Стільки коштують мебльовані апартаменти в центрі Міртуби, але не на краю світу, в монастирі на околицях міста. І при цьому наявність живності у твоєму ліжку зовсім не виключено. 

— Ти повинен цьому радіти. Нас узагалі пускати не хотіли, поки не побачили палугів і не спитали, хто ми, звідки й куди. Перелякані вони якісь усі в цьому монастирі. Мабуть, місцеві хлопці заздалегідь почали їх вітати зі святом Всіх Мертвих, — замислено пробурмотів він, прив’язуючи тюки з харчами до кінського крупу. 

— Ну що ж. Поїхали, поки я не передумав настільки щиро жертвувати на праведне діло монахинь та всього Святого престолу. Да освятиться шлях богині, шляк би її трафив! — з цими словами я застрибнув на Гонзо. 

Міцно тримаючись за широку спину Гийома, під його кінське іржання ми побрели вузькою тропою в зарості пожовклих темних хащ.