Спочатку:
На сторінку книги
Глава 7. Дев’ятка жезлів
Передбачення від карт: «Дев’ятка жезлів каже вам: врислухайся до нічного затишшя. Воно оманливе. Те, що чатує в темряві, чекає, поки ти випустиш з рук свій останній жезл і заплющиш очі. Воно відчуває твій біль і сподівається, що ти сдасися. Проте крізь твої вени все ще пульсує темна, прадавня магія — той самий вогонь, що висвітлює потайні двері»
Воліючи згадати все, що міг про тутешні околиці, я почухав потилицю. Ніби звичайна провінція, яка не надто відрізнялася від інших. Караванник, з яким мені довелося їхати зі столиці, часто бував у цих місцях і всю дорогу переповідав історії, почуті від мандрівників. Зайнятися було нічим. Одноманітні поля тягнулися до горизонту й навіювали нудьгу на мій жвавий розум. Щоб скоротати час, я уважно слухав байки Старого Тіма, відповідаючи столичними плітками. Одним словом, міцно ми з ним зачепилися язиками.
У гільдії алхіміків завжди були складні відносини з церквою. Так вже історично склалося. Воліючи не перетинатися заплутаними життєвими шляхами, ми та вони залишалися конче потрібними королівському палацу заради загального спокою. Тому існував своєрідний статус-кво: нас не оголошували єретиками та не палили, їх не проголошували брехунами і не труїли. Клірики та алхіміки завжди віддавали шану на очах публіки, а позаочі вели приховані інтриги. Це була вічна шахова партія. Обличчя гравців змінювалися, але гра тривала.
Святий престол — велика сила про яку не варто забувати. Була одна цікава історія, майже легенда, що сталася у підніжжі Черлених гір. І що було в ній правдою зрозуміти було важко, тож я постарався зібрати всі відомі факти. Монастир святого Брухоса Червонокілійського був великим храмовим комплексом, заснованим однойменним святим.
У ті далекі часи Брухоса послали на західний кордон нести слово богині та ім’я Святого престолу. Злі язики кажуть, що він був бранцем у королівській буцегарні, та, прийнявши нову віру, вирушив спокутувати свої гріхи під святим знаком Ув.
Грошима його престол не балував, тож чолов’язі довелося жити в гірських печерах-келіях в аспекті. Згодом, покинувши безуспішну ідею наставити горців на шлях істини, монах спустився на плато, де й здобув невелику популярність. За роки сумлінних проповідей разом із новонаверненими віруючими, пастухами, фермерами та каменярами він збудував невелику капличку на перехресті трактів. Доволі дивне, але напрочуд вдале рішення.
Мандрівники швидко звикли кидати мідяки разом із дощечкою, на якій писали своє ім’я, у велику глиняну урну біля храму. Ті, хто писати не вмів, просто залишали монетку на порозі. Одна монета — одна молитва. Всіх, у кого знаходився час зайти, проповідник осяював святим знаком і виголошував молитву за безпечну дорогу. Така буденна діяльність щедро окупилася після того, як поселення розролося до містечка.
Але найцікавіше почалося, коли Шарт доленосно для всіх відвідала коханка тодішнього короля, мадам Ре Міназ. Молода вдова зайшла помолитися за грішну душу спочилого чоловіка, і саме тоді Брухос явив своє перше диво. Офіційне святе письмо пише, що, богиня послала йому видіння: мадам Ре Міназ стане наступною королевою, народить спадкоємця корони та приведе країну до часів багатства та злагоди. Розчулитися можна, чи не так?
І хто вірить в такі нісенітниці? Простий народ досі пошепки пліткує, що підстаркуватий Брухос прийняв молоду вдовицю барона Ре Міназ за світлу королеву Мінерін, щиро бажаючи їй від усього серця багато дітей та великих статків. Але в цій історії є величезне «але».
Король був не молодий і спадкоємців чоловічого роду не мав. Через це на трон монарха поклав око чотириюрідний брат із-за моря та навіть почав відкрито натякати, що пора узгоджувати шлюбний союз. За морем панує інша віра, і це становило небезпеку для відносно молодого Святого престолу. Передавати владу далекому родичу король не бажав, а його дружина вже не могла народжувати. І саме тоді провидіння Брухоса дуже припало до душі голові Святого престолу — її сяючій святості, самій Сивіль.
Саме її гордий профіль, а не когось із королів, прикрашав усі срібні монети в країні та провінціях на морських островах. І це було не дарма. Вогнем та мечем, хитрощами та лестощами вона несла святе слово і віру в богиню по всьому світу. Своїми хитрими партіями вона обігрувала в шахи королів та імператорів, а коли шановні вельможі намагалися взяти гору, то відразу викладала на стіл карти. У картах рівних їй узагалі не існувало.
Вдовиця Ре Міназ, у свою чергу виявилася бувалою суцігою та обережно пустила чутки про видіння Брухоса в столицю. Як усім відомо, пікантні новини розлітаються швидше за будь-якого пажа з грамотою. Це було небезпечно та легко могло коштувати дівчині голови, адже прихильників діючої королеви вистачало. Та, як ви вже зрозуміли, примхлива Фортуна вирішила стати на її бік. Як і Свята церква.
Усюдисущі клірики підхопили чутки та миттєво взялися за те, що вміли найкраще — складати ранкові проповіді. Пояснювати простому люду, у якому ключі слід сприймати подану інформацію, слугували їм хлібом і вином замість святого причастя. І це спрацювало. Коли молода баронеса поверталася до столиці з відпочинку, у всіх містах її зустрічали як ту, що уособлювала майбутнє всієї країни.
Залишалася тільки одна проблема — треба було щось вирішити з іншою жінкою, що давно носила королівську тіару на своєму чолі. Тут на сцену вийшла сама Сивіль, обравши найпростіший вихід із усіх можливих. Після двогодинної аудієнції з діючою монархинею народу було оголошено, що королева відходить від справ людських і переходить до справ божественних. Тобто приймає постриг у монахині, бере нове церковне ім’я Йова, і вирушає на віддалений острів серед моря Нанджи, щоб спокутувати гріхи. Суворе рішення, але хоча б її залишили живою.
Чому не можна було її просто отруїти та про що розмовляли вельможні дами — залишилося за закритими дверима. Як на мене, вся справа в тому, що стара королева мала кровні зв’язки з родиною владного гірського володаря. Раптова смерть спричинила би проблеми на прикордонні. Вочевидь, Сивіль це також розуміла, тому безкровно здійснила ферзеву рокіровку, забезпечивши собі історичний спадок і продовження королівського роду водночас. Гарний хід.
Всі залишилися у виграші. Король нарешті отримав спадкоємця. Сивіль — остаточне утвердження своєї релігії, яка до того була досить хиткою, та зображення на монеті. Брухос — статус осяяного благодаттю богині, потік прочан до свого приходу та ще кілька чудес, які засвідчила особисто Сивіль. Посмертно його оголосили святим і почали відбудовувати з каплички великий монастир із лазаретом та початковою школою.
Рікон протяжно завив, вириваючи мене з каламутного озера думок про давні світські плітки та павутиння минулих інтриг. Ми поволі рухалися поруч із високим парканом, складеним із червоного каменю, який густо обплів вічнозелений в’юн, аж поки не вперлися у дерев’яні, щедро оббиті кованим залізом, ворота.
Масляні ліхтарі з закопченого скла, навколо яких роїлися нічні метелики та інша комашня, приглушено блимали, перетворюючи це місце на стару казку про чудовисько. Здавалося, ось-ось із-за воріт вистрибне потвора й розірве тебе на шмаття. Та, як мінімум одна потвора вже сиділа на нас і дві були б перебором. Рікон не звернув жодної уваги на містичну атмосферу, гучно занявчав і почав шкребти деревину, залишаючи глибокі подряпини.
— Рікон! Припини, падлюко така! — вигукнув Гийом, зістрибуючи з Гонзо. — Залиш ворота у спокої! Бо ще святі отці рахунок виставлять нам за псування майна.
Почувши лицаря, Рікон нервово махнув змієподібним хвостом і глянув на нас моторошним поглядом, від якого не те що мурахи — крокодили бігли по шкірі. Десь у глибині свідомості мене навіть насмішило, що Гийом розмовляв із палугом, наче зі звичайною хатньою тваринкою. Та цей звір, граючись, міг пів бика відгризти за один укус. Я схопив Гонзо за поводи, а Гийом узяв в руки тяжку залізну колотушку та кілька разів постукав у двері. Після четвертого чи п’ятого удару відкрилося маленьке віконце, і звідти пролунав писклявий голос.
— Кого богиня привела до нашого порога? — пролунав писклявий голос із-за маленького віконця.
— Милосердна пані, ми постояльці. Матір-ігуменя дозволила нам переночувати у вашому храмі за ренту, — пробасив він.
Святий Трисмегіст, хоч би він не почав їй усміхатися. Побачивши зубиська лицаря серед ночі, монахиня могла б зомліти або до смерті перелякатися, а нам довелося б заночувати просто тут, під воротами. Та він таки вишкірився. На мій подив, монахиня проявила небачену стійкість до тваринного шарму. Вона не лише не втратила свідомість, а й поспішно забренчала ключами, відчиняючи дверцята.
Гийом був, мабуть, єдиною людиною в королівстві, яка виглядала розважливіше, коли дивилася суворим поглядом своїх зелених очей. Такий вираз робив його трохи кумедним. Лицар, певно, й не здогадувався, що з тією «суворістю» він був більше схожий на розгублену наївну дитину-переростка, яка намагається наслідувати серйозність власного батька.
Коли він починав усміхатися і показувати світу свої кривуваті міцні ікла, втримати ноги від тремтіння було складно. Усмішкою Гийома можна було лякати дітей і використовувати замість зброї, бо вона здатна була вносити смуту та паніку в ряди ворогів. На превеликий жаль, і для нього самого, і для всіх довкола, усміхався він постійно. А ще, на додачу, без упину мерзотно іржав над власними недолугими жартами. Страшне видовище.
Двері відчинилися. На порозі стояла тендітна постать у сірому балахоні, тримаючи в руках ліхтар.
— Нехай освітить ваш шлях богиня, мандрівники! — зойкнула вона, прикривши рота долонею. — Ой лишенько… Як очі лячно блищать.
Ліхтар у її руках хитнувся, і світло від закопченого скла розсипалося по камені, створюючи примарні відблиски.
— Милосердна пані, не звертайте уваги на котика, він насправді лагідний і не кусається, — поспішив її розрадити Гийом, схопивши палуга за холку.
Рікон заурчав і потерся об його ногу, ніби підтверджуючи ці слова. У темряві це виглядало майже комічно: хижий звір поводився як домашній кіт, що випрошує ласку.
— Та ні, я про того, хто позаду вас! — перелякано прошепотіла молода монахиня.
Лицар повільно повернув голову й поглянув на мене, оцінюючи, чи це дар богині, чи прокляття. Я не раз бачив такі погляди в свою сторону. Світло ліхтаря монахині відбивалося в моїх зіницях, і вони виглядали так, наче всередині мене жевріли два різні вогні. Один жовтий, другий зелений.
— Уф, який же ти в нас красунчик, — він мені підморгнув і поклав руку на плече. — Хоч без костюма на День Усіх Мертвих випускай.
Усмішка лицаря знову оголила кривуваті ікла, і в цій гримасі було щось між веселою насмішкою та хижим оскалом.
— Пішов ти козі у тріщину, — прошепотів я, відштовхуючи його руку, — Хто б казав.
Я глянув на нього й зрозумів — він мав рацію. З його чарівною усмішкою бувалого різника та моїм виразним поглядом ми справді могли б удвох заробити чимало грошей на карнавалі.
— Цього леґіня не бійтеся, він також не кусається. Тільки в очі сильно йому не дивіться, бо він може викликати таємні бажання, — гиготнув він, — Я ось подивився і прийшлось його везти на своєму коні.
Монахиня різко відняла долоню від рота й затулила нею очі, наче намагаючись сховатися від небезпечного сяйва.
— Свята сестро, не звертайте увагу на цього довбня та не лякайтеся. Сяюча богиня нас від усього може захистити. Крім його мерзотного почуття гумору. Можна нам зайти? Вже ніч на дворі.
— Так, так, панове. Звісно. Я проведу вас, — вона оговталася й поспіхом відчинила ворота, пропустивши нас усередину.
— Все-таки неабияка стійка монахиня попалася, — подумки хмикнув я.
Потрібно мати або сталеві нерви, або міцну віру, щоб залишатися при тямі, коли серед ночі на порозі з’являється така компанія: голодний палуг розміром із теля, озброєний лицар із химерною усмішкою схибленого різника та я — з очима, що блимають, наче в перелесника. А ця лише зойкнула. Нічогенька в них тут школа, якщо так муштрують.
— Мене звуть сестра Софіко, я сьогодні чатую на воротах, — майже пошепки сказала вона, закриваючи разом із двома іншими сестрами ворота на кілька сталевих засувів та замків.
— Стайні знаходяться за рогом. Ви можете там розсідлати, напоїти та почистити коня. Ваші друзі так і зробили, коли приїхали. Вони чекають у шкільному корпусі, у вітальні матері ігумені. Кухня вже зачинена, тож вибачте, але до ранку нагодувати я вас не зможу, — сказала сестра Софіко, задумавшись, — Можу спробувати роздобути трохи в’яленого м’яса та хліба, але не більше,
— Не хвилюйтесь, нам не звикати. Якщо щось знайдете — добре, а ні, то ми самі щось вигадаємо, — відповів я, намагаючись розрядити атмосферу.
Вочевидь, в мене вийшло не дуже ефективно. Монахиня схвильовано глянула на палуга та пробелькотіла:
— Ознайомлю вас із нашими правилами. Відбій буде протягом години, коли проб’ють дзвони на башті. Ви їх почуєте. Після відбою по коридорах ходити не можна. На вулицю виходити не можна. Охорона тут невелика, красти в нас особливо нічого. Нещодавно до нас відрядили невеликий загін святої варти на період ярмарку, щоб було менше бажаючих лазити у вікна до наших учениць. Монахи ордену Білої айстри щогодини роблять обхід території. Вони озброєні, і прошу з ними не вступати в конфлікт, — промовила сестра Софіко.
Її слова звучали як сухий перелік правил, але в тиші монастиря вони набули урочистої сили, немов частина обітниці. Ох же ж ці монахині. Що завгодно перетворять на проповідь.
— А що, були якісь конфлікти? — зацікавлено спитав я, бо чув у столиці про суворий норов цього ордену. Вона здригнулася, немов від холоду, озирнулася та швидко попрямувала темною мощеною дорогою.
— Не те щоб конфлікти… — завагалася вона. — Вам немає про що хвилюватися.
Стайні виявилися повністю заповненими кіньми. Вільних місць не було, і Гійому довелося прив’язати свого Гонзо до стовпа з ліхтарем поряд зі стайнями.
— Багацько в них постояльців, які не пожаліли тридцять мідяків. І коні такі браві, як у королівської гвардії, — буркотів він собі під ніс, знімаючи кінську збрую та відв’язуючи наші пожитки.
— Обережніше з моїми торбами, — попередив я. — Якщо там усе поб’ється та змішається, то буде нам усім незапланований парад веселих святкових вогників. До мого переліку урочистих регалій бракувало тільки того, щоб за моєї участі згорів монастир.
Гійом мугикнув щось незрозуміле собі під ніс, але став поводитися з моїми тюками набагато обережніше. Я не брав із собою в дорогу дорогого та крихкого обладнання. Їхати з ним через пів країни в таку глушину — це була б дурість.
Скляні колби та дистилятори не створені, аби витримувати дорожню тряску та руки таких хлопів, як Гійом. Сподіваюся, що вони не знадобляться й я обійдуся тим, що вже маю. Якщо ні — доведеться дивитися, що може підійти в тутешній аптеці. У такому місті не можуть бути лише знахарі й травниці. Тільки б тут знайшовся хтось із братів чи сестер по ремеслу, хоча б із бронзовим перстнем. Інакше про бодай якесь варте уваги обладнання можна забути.
Сестра Софіко мовчки стояла поряд і чекала, зачаровано розглядаючи палуга, що медитував на метеликів, які літали довкола ліхтаря. Гійом підтягнув одну з дерев’яних поїлок для коней ближче до Гонзо, перевірив прив’язь і, схопивши наші торби, махнув їй, щоб вела нас. Вона мовчки кивнула, розвернулася й покрокувала в темряву. Знизавши плечима, ми пішли за нею.
