Раді Вас бачити!

 Глава 5. Трійка пентаклів

Передбачення від карт: «Трійка Пентаклів описує ситуацію, в яку ми потрапили, наважившись на ризиковане підприємство. Майстерний задум вимагає не просто праці, а нового союзу. Шукайте спільників — і ви зведете фортецю, яку не здолає жоден морок»

Поля не закінчувалися. Прямою стрілою дорога розділяла їх навпіл та губилася десь за обрієм у зелених садах. Відчувалося, що містечко ховається зовсім поряд. Залишків кісток від минулих битв поменшало, натомість ознак живих людей ставало дедалі більше. 

Часто-густо можна було зустріти невеликі життєві аварії: залишки зламаних коліс від возів чумаків, рвані мішки та биті глечики. Під час збору врожаю тихе провінційне містечко, що губилося між гірськими хребтами та безкрайніми плодючими землями, перетворювалося на центр торгівлі та притулок для бродячих артистів, кочових народів та караванників зі всієї країни. 

Цей край славився своєю родючістю. Земля тут була пишна, немов груди шинкарки, і така ж неосяжна. Праворуч та ліворуч аж до самої лінії горизонту простягалися різнокольорові клаптики полів, розділені на нерівні прямокутники. Зелені, жовті, блідо-рожеві та волошкові — мов клаптикова ковдра, зшита дбайливою господинею для великої родини.

Вершники, що супроводжували караван, в’яло перегукувалися та неквапливо їхали обабіч возів. Хлопці отримали на горіхи від кермача за вчорашні посиденьки біля вогнища і тепер були мовчазними та похмурими. До головного болю від похмілля долучився дзвін у вухах від гучних криків гладкого бородатого купця, який їх найняв. Потайки, один за одним, вони під’їжджали до мене, щоб за кілька мідяків отримуати склянку тонізуючої настоянки.

— Рано хлопці розслабилися, — подумав я, закидаючи до рота дрібне соняшникове насіння з сусіднього поля. — За пів дня шляху в цих краях може статися що завгодно. 

З виду спокійний край хліборобів та каменярів по суті був прикордонною територією: з дикими землями з одного боку та горцями з іншого. З жителями гір місцеві давно знайшли спільну мову та вигідний бізнес, а з нелюдами-песиголовцями, що вешталися дикими землями, домовлятися не було про що. 

А ще тут водилися степові коти, розміром із невелике теля, які боялися лише відкритого вогню. Гірські димчасті деспоти, що, може, й не осилять підняти дорослу людину, проте легко можуть вхопити дитину та віднести високо в гори у своє гніздо. І ще безліч усілякої дрібноти, що як не надгризе, то понадкушує. 

Сонце затулила якась тінь, і це змусило мене підняти голову. Під’їхав молодший із вартових, зовсім юнак, у якого навіть вуса не почали рости, на прізвисько Вагат. Він мовчки простягнув мені дві мідні монети. Я усміхнувся, плеснув у дерев’яний кухоль води зі шкіряного тюка та додав кілька крапель смердючої, болотного кольору настоянки. Вагат скривився, відчувши її ядучий запах, але мовчки випив одним ковтком. 

Дивлячись на його бліде обличчя, я лише цокнув язиком. Леґінь вчора всадив в себе півпляшки Аметистової танцівниці (вина середньої міцності, доволі дешевого, але відомого тим, що має дивовижну силу штовхати в танець кожного, хто його скуштує), та для молодого лицаря це не було надмірною дозою. Може, вино паскудне попалося?

— Що ж поробиш, хлопче, — розвів я руками. — Ніщо так не приводить до тями після бурхливої ночі, як гнилі червоні водорості з кров’ю вулканічної гадюки та ніжками клопів альбіноснів, що маринувалися в щурячій сечі. 

Не встиг я закінчити фразу, як бравурний лицар вже втратив самовладання та блював, схопившись однією рукою за живіт, а іншою за гриву свого коня. Занадто важкою виявилася «танцівниця», якщо їх усіх прориває. Довго він обладунки відмиватиме. 

Хоча, правильно робить. Тримати все в собі — дуже шкідливо і для здоров’я, і для світосприйняття. На одній тонізуючій настоянці далеко вони не заїдуть, треба ще й шлунок почистити. А для цього немає нічого кращого, ніж трав’яна настоянка, яку я придбав у столичній аптеці, та мій чорний гумор, як гарантія пришвидшення процесу. Цим старим, як світ, фокусом користуються всі, хто бодай раз брав участь у лікуванні людей. 

Поля змінилися садами. Дорога стала рівнішою, але трясти не перестало. Я, як корінний мешканець столиці, не звик до далеких подорожей і вже подумував прийняти трохи шлункової настоянки. Лучниця мовчки їхала попереду моєї повозки, а я дивився їй у спину і гадав: що може замовчувати моя нова знайома? 

Вози відчутно пришвидшили темп. Це було добрим знаком — чим швидше ми їхали, тим менше трясло, а отже залишався шанс, що мене не виверне до кінця поїздки. Позаду нас наздоганяв караван кочового народу. Вочевидь, рони також воліли потрапити в місто до заходу сонця. Солодкий аромат пахощів, які вони везли на продаж, змішувався в повітрі з кінським потом, і мене від цього нудило. По всім розрахункам, ми вже повинні під’їжджати до брами міста.

Запам’ятайте, мої любі: всі ваші розрахунки та сподівання мчать прямісінько в прірву, коли так вирішує шановна пані Доля. Пролунав хруст, візок гучно скрипнув, покосився та завалився на один бік. Разом із ним мене хитнуло та ледь не викинуло на дорогу.

— Срака, дошка, три горошка! Колесо відвалилося! — схопився за голову Старий Тім і, не гаючи часу, зістрибнув униз. 

Наслідуючи його приклад, я ледь не підвернув ногу, потрапивши в яму, на яку ми щойно наїхали. Хтось засурмив у ріг, і вози, що повзли попереду, почали звертати до узбіччя. До нас під’їхав один із вартових, ім’я якого я не запам’ятав, а поруч із ним — Кальм. Обидва чолов’яги поглянули на поламаний віз та почухали голови:

— Хлопці! Гайда сюди! Треба лагодити, бо під брамою будемо ночувати! — гукнув Кальм, розмахуючи руками, щоб перекрити гомін і стукіт коліс. 

Голоси відразу злилися в один гул, і кілька чоловіків поспіхом зістрибнули з возів, підбігаючи до нашого. Ночувати на вулиці ніхто не хотів. За традицією брами всіх міст зазвичай зачиняються на заході сонця, тож всім дуже хотілося встигнути.

Караван ронів наздогнав нас. Перший смугастий, різнокольоровий віз порівнявся з моїм поламаним. Візником виявилася старезна сива бабця. Вона гучно сміялася, махала руками та щось вигукувала своєю мовою, коли залишила нас ковтати густий дорожній пил. Її довге білосніжне волосся було заплетене в безліч тонких косичок, схожих на вужів-альбіносів, які розвивалися за вітром. На кожній косі висіло золотисте брязкальце, і вітер грав мелодію її сивими локонами. 

Побачившице диво, старий Тім гучно сплюнув на землю та показав їй кукіш в спину. На наступному возі сидів смуглявий, широкоплечий хлопець, трохи старший за мене. Його волосся було також заплетене в косички, але без прикрас. Він зупинив своїх коней та привітливо крикнув нам: 

— Мео, граче, хлопці! Допомога потрібна? 

У відповідь на його питання з тканого пологу висунула голову чорнява дівчина та невдоволено скривилася. Її обурене обличчя розфарбувалося в тон червоних маків на квітчастій хустці. Красуня тряхнула волоссям, схожим на стиглу кульбабку, і голосно закричала:

— Жакері! Доро, не будуть у нас просити допомоги!

Від крику дівчини хлопець-візник аж здригнувся, ніби його батогом по спині вдарили.

— Давай швидше! Бо будемо знову в полі ночувати, а я хочу добре виспатися та помитися перед ранковою виставою, — вже м’якше промовила вона, зловивши на собі зацікавлені погляди лицарів. — Доро, не люблять, коли я погано виглядаю і мало платять.

— Ежене! Запропонувати допомогу в дорозі мандрівникам — це гарний тон! Якщо цього не робити, то можна накликати на табір біду. А я не Доро, щоб випробовувати Долю! Іди зараз спати, якщо тобі так треба, — крикнув він у відповідь.

Дівчина, яку він назвав Ежен, нахмурила чорні брови. Довжелезні золоті сережки з червоними коралами захиталися від обурення.

— Жакері! Тітка Вотаме бачила вночі в полі муло! Муло, Жакері! — ці слова вона заверещала ще гучніше, а її очі були сповнені непідробного жаху.

— Хой-вей, мієлє мео! — махнув він на неї рукою. — Вотаме треба не так часто вдихати аромати фіміамів, бо то їй скоро ввижається то джукламуші, то муло. А мені після цього доводиться давати джмелика по гівняній дорозі.

Дівчина ображено надула пухлі червоні губки та зникла за барвистим пологом возу.

— Вибачте її, хлопці. Ми багато тижнів у дорозі, і усі трохи стомилися. Та й ночі тут неспокійні. Коні лякаються кожного шурхоту, ще й нічні завивання любих родичів не додають оптимізму. Ми встали рано, щоб швидше доїхати до міста, але також із п’ять сотень ликів тому поламалися. Дорога тут препаскудна, — сказав рон і сплюнув на землю.

— Дійсно паскудна. Таке заможне місто — і така погана дорога. Немов каменюками хтось спеціально притрусив, — кивнув йому Кальм. — Нас багато, ми самі впораємося. Але дякую від усього серця, що запропонував допомогу.

Він приклав руку до серця, склавши великий та вказівний пальці, та зробив символічний поклон. — А що то за муло, що стільки галасу?

— Ходячий живий мрець, передвісник смерті та невдачі. Хто побачить — може й померти. Але не зважайте, то все чутливі жінки, — махнув рукою Жакері та швидко пробігся чорними очима по нашій повозці та спитав: — А що везете?

— Всього потроху. Як розкладемося на торговій площі — приходьте торгуватися, — підморгнув йому рудий лицар.

— Ми прибули на персональне запрошення бургомістра зіграти кілька вистав для містян та гостей ярмарку. У нас заготовлено кілька особливих спектаклів і чарівне нічне шоу з вогнями. По три бронзи з носа за денні вистави й по п’ять за нічні. Шукайте нас на центральній площі — ми тут до кінця ярмарку. Приходьте, не пошкодуєте, — сказав Жакері поставленим глибоким баритоном і щиро посміхнувся.

— Прийдемо, прийдемо, що тут ще робити. Якщо колись доїдемо, — втрутився я в розмову. — Хлопці, досить ляси точити. Гайда цей скрипучий шмат лайна на колеса ставити.

Жакері почув мене, вдоволено кивнув і, вдаривши батогом по конях, рушив далі, залишивши нас у хмарі сірої дорожньої пилюки.

— А щоб тобі пси писки лизали! Ні, ви тільки подивіться! Якісь срані кочівники мені допомагати збираються! — загримів Старий Тім. — Я думав, та кудлата чорна дівка на возі до ранку буде тебе клеїти! — сплюнув він на землю й витріщився на Кальма.

Лицар скривився та забубнів собі під ніс щось про старих схиблених дідуганів, у яких мізки давно перетворилися на лайно та вилізли через вуха, але вголос сказав:

— Старий, дай сраці сіна — хай хоч виглядає ситою. Зараз будемо лагодити.

Повз нас промайнув ще один яскравий віз, розшитий вогняними птахами та мереживом із кольорових вимпелів. На ньому їхало з десяток дівчат різного віку. Чи не лише дівчат? Чоловіки ронів не цураються довгого волосся та прикрас. Усі вони радісно махали нам, наспівуючи щось мелодійне. Їхні обличчя прикрашали барвисті розписи, і здавалося, що це не кочівники, а ті самі муло, про яких говорив Жакері. Кіньми правила статна жінка середніх років із високою зачіскою, у яку вона вплела пухке зелене пір’я. Міцно тримаючи в зубах різьблену дерев’яну люльку, вона вправно керувала повозкою, не забуваючи випускати з носа клуби їдкого, лимонного диму.

— Щоб під вами земля тряслась, кляті збоченці! — не міг вгамуватися Старий Тім. — А ну, всі взялися! Колесо лагодити — це тобі не в муку пердіти. Зараз інше дістану, а це в місті віддам ковалю, — голосно гримнув він.

Я лише махнув рукою. Хай говорить що хоче — аби доставив мене за місцем призначення. Дарма я так подумав. Краще б залишився тут, серед поля. У житті трапляються моменти, коли краще до кінця дороги не доходити. Це був той самий випадок…