Раді Вас бачити!

2006 р

Валерія брела містом, занурена у власну безнадію, коли раптом чийсь голос вирвав її з цього нескінченного кошмару. Голос був знайомим, теплим, наче відлуння з далекого щасливого дитинства.

— Валеріє?.. Це справді ти?

Вона зупинилася і підняла погляд. Перед нею стояв Ігнат. Той самий хлопець, з яким вони колись будували вежі в пісочниці, ділили навпіл яблука і разом прогулювали уроки в старшій школі. Але зараз він дивився на неї з невимовним жахом і болем. Його погляд ковзав по її брудному пальту, заплутаному волоссю та втомленому обличчю, на якому відбилася вся гіркота останніх тижнів.

— Валеріє... Боже, чому ти в такому стані? Що з тобою сталося? — його голос здригнувся.

Вперше за довгі дні самотності Валерія відчула, як у грудях щось відтануло. Вона глянула на друга, і радість, якої вона не відчувала вже цілі вічність, на мить затьмарила втому.

— Ігнате... — прошепотіла вона, і сльози самі покотилися по щоках. — Я така рада тебе бачити. Я просто... я не вірю, що ти тут.

Ігнат не став чекати пояснень посеред вулиці. Він бачив, як вона тремтить від холоду та слабкості.

— Ходімо, Валеріє. Тут поруч є невеличка кав’ярня. Тобі треба зігрітися і поїсти. Там усе розповіси.

За столиком у кутку, тримаючи в руках горнятко гарячої кави, від якої йшла пара, Валерія почала свою сповідь. Вона розповідала все: як рідна мати вказала на двері, як Родіон, якого вона вважала центром свого всесвіту, відвернувся і назвав її «брудом», дізнавшись про вагітність. Вона говорила про холодні під’їзди, про голодні ночі та про те, як швидко людина може втратити все, що мала.

Ігнат слухав, і його обличчя ставало дедалі темнішим. Він стискав кулаки так, що суглоби біліли. Йому хотілося кричати від люті, він ледь стримував лайку, дивлячись на те, що зробили з його подругою люди, які мали б її захищати.

— Оце виродки... — нарешті процідив він крізь зуби, і в його очах спалахнув вогонь захисника. — Як вони могли? Власна дитина, Валеріє! Як вони могли так вчинити з тобою і з малюком?

Він замовк на мить, дивлячись на її змучене обличчя, а потім рішуче сказав:

— Слухай мене уважно. Ти не залишишся на вулиці. Поки все не владнається, переконтуєшся у мене. На пару днів, на тиждень — скільки треба, поки ми не придумаємо план. Я не дозволю тобі пропасти.

Валерія не вірила своїм вухам. Після стількох відмов, після стількох зачинених дверей, це просте запрошення здалося їй рятівним колом посеред океану.

— Дякую тобі... — вона закрила обличчя руками, і плечі затряслися від ридань. — Ігнате, ти справжній друг. Я вже думала, що людяності більше не існує.

— Ти просто не на тих людей натикалася, — м’яко відповів він, підводячись і допомагаючи їй піднятися. — Ходімо додому. Тобі треба відпочити.

Того вечора, йдячи поруч із Ігнатом, Валерія вперше за довгий час відчула, що чудо можливе. Що справжня дружба — це не порожні слова, а рука, протягнута саме тоді, коли ти вже готова впасти в безодню. Вона дивилася в спину свого старого друга і знала: поки він поруч, вона ще зможе поборотися за своє життя і за майбутнє дитини, яка підростала під її серцем.

— Але навіть ця допомога була недовгою, — зітхнула Валерія у теперішньому часі, продовжуючи розповідь у будиночку. — Життя знову вирішило перевірити мене на міцність...

Майя, Тарас та Таїсія сиділи не ворушачись. Історія, що почалася з жорстокості, раптово проблиснула надією, але всі відчували: за цим поворотом чекає нова, ще страшніша прірва. Тарас відчував гордість за того невідомого Ігната і водночас ненависть до тих, хто змусив його матір шукати порятунку у випадкових зустрічних.

Валерія йшла за Ігнатом, ледь встигаючи за його широким кроком, і в її думках, наче молитва, пульсувало одне: «Слава Богу». Вона знала, що Ігнат живе один — він нещодавно переїхав від батьків у невелику орендовану квартиру ближче до центру, щоб мати змогу поєднувати навчання та підробіток. У цей момент його скромна оселя здавалася їй справжнім замком, а сам Ігнат — лицарем, який врятував її з лап крижаної смерті. Вона відчувала безмежну вдячність, яка переповнювала її серце, не даючи промовити й слова.

Коли двері квартири зачинилися, відсікаючи холодний вуличний шум, Ігнат одразу повів її до ванної кімнати.

— Ось рушники, ось мило. Мийся, скільки захочеш, — коротко кинув він і пішов на кухню.

Валерія тремтячими руками зняла з себе брудний, просякнутий вуличним пилом одяг, який за тижні поневірянь став їй майже другою шкірою. Коли гарячі струмені душу торкнулися її тіла, вона мало не зомліла від задоволення. Вона не милася тижнями. Гаряча вода змивала не лише фізичний бруд, а й наче вимивала той липкий страх, що оселився всередині. Стоячи під душем, вона гладила свій ще зовсім маленький живіт і вперше за довгий час відчула полегшення. «Тепер ти в безпеці, малюку. Ми в теплі. Ми впораємося», — шепотіла вона, заплющивши очі.

Вийшовши з ванної у великій футболці, яку позичив Ігнат, вона відчула аромат їжі. Друг стояв біля плити й варив макарони. Валерія підійшла ближче, її погляд впав на його телефон, що лежав на столі.

— Ігнате... можна мені зателефонувати матері? — запитала вона з надією. Ігнат, не відриваючись від каструлі, лише кивнув: — Да звісно, бери. Навіть не питай.

Валерія з вдячною посмішкою взяла телефон і сіла на диван. Пальці тремтіли, коли вона набирала знайомий номер. Незважаючи на те, що Світлана вигнала її, незважаючи на жорстокі слова, Валерія все ще вірила, що материнське серце не може бути кам’яним. Вона хотіла спробувати ще раз. Попросити пробачення. Попросити допомоги.

Тим часом її мати, Світлана, стояла на місцевому базарі. Навколо вирував натовп, вона торгувала дріб’язком, кутаючись у хустку від вітру. Коли задзвонив телефон, вона роздратовано витягла його з кишені.

— Алло! Хто це? — крикнула вона в слухавку, намагаючись перекричати галас ринку.

— Мамо, це я... твоя донька, Валерія, — голос дівчини зірвався. Світлана миттєво змінилася в обличчі. Її очі звузилися, а губи стиснулися у тонку лінію.

— Чого це ти дзвониш? Чого тобі треба? — у своєму репертуарі відрізала вона.

Валерія почала швидко говорити, ковтаючи сльози. Вона благала матір подумати про майбутнього онука, казала, що їй дуже важко, що вона потребує хоча б краплі тепла та фінансової підтримки, аби вижити. Але Світлана була непохитною.

— Ти сама обрала своє життя! — гаркнула мати в слухавку. — Я тебе попереджала? Казала не гуляти з цим пройдисвітом Родіоном? Сама винна, тепер отримуй наслідки! Живи як хочеш, я тебе знати не хочу. Грошей не дам — у мене їх немає на твої байстрючі забаганки!

— Мамо, будь ласка... — почала Валерія, але почула лише короткі гудки. Світлана кинула трубку і, злісно буркнувши: «Неблагодарна! Нехай сама розбирається... нехай відчує, як це — не бути слухняною», — повернулася до покупців.

Валерія відчула, як світ остаточно рухнув. Вона сиділа на дивані, впустивши телефон на коліна, і з її очей хлинули гіркі сльози. Це було остаточне розчарування. Рідна матір щойно викреслила її з життя вдруге.

Ігнат, який чув кожне слово, вимкнув плиту і підійшов до неї. Він сів поруч і обережно пригорнув її за плечі, намагаючись заспокоїти.

— Ну чого ти... Ну тихо. Не плач, — м’яко сказав він. — Впораємося ми. Я допоможу. У тебе є я, а це вже щось. Ми знайдемо вихід.

Валерія підняла на нього заплакані очі, в яких світилася безмежна вдячність.

— Ти мене витягнув з того пекла, Ігнате... — крізь ридання промовила вона. — Ти справжній друг. Я ніколи цього не забуду. Дякую, що ти не такий, як вони.

У теперішньому часі, в дерев’яному будиночку, Тарас слухав цю розповідь, затамувавши подих. Його серце калатало від гніву на бабусю, яку він ніколи не знав, і від поваги до цього чоловіка

— Ігната. — А що було далі? — тихо запитав він. — Де зараз Ігнат? Чому ти залишилася знову сама?

Валерія опустила голову, і в її погляді знову з’явився той самий холодний смуток.

— Життя не дає подарунків просто так, сину... — почала вона новий спогад. — Ігнат був моїм ангелом, але ангели не завжди можуть захистити від злої долі.

Таїсія та Майя перезирнулися. Вони розуміли: зараз почнеться найнапруженіша частина історії, де роль їхньої «ідеальної» матері розкриється з зовсім іншого боку.

Валерія тільки-но почала відчувати забутий смак безпеки. Тепло квартири, турбота Ігната та обіцянка захисту заколисали її пильність. Вона вірила, що нарешті знайшла прихисток. Але тишу розірвав різкий звук ключа в замку.

У квартиру влетіла Ганна — дівчина Ігната. На ній була коротка спортивна кофта та вузькі джинси, а її темне волосся, здавалося, електризувалося від люті. Зупинившись у передпокої, вона побачила на підлозі чуже, брудне взуття Валерії.

— Не зрозуміла... — процідила вона крізь зуби, і її обличчя перекосилося.

Вона забігла в кімнату саме в той момент, коли Ігнат ніжно гладив руки Валерії, намагаючись заспокоїти її після розмови з матір’ю. Ганна застигла на місці, миттєво склавши руки на грудях.

— Я так і знала! Я так і знала, Ігнате, ти нахуй ох...в! — її голос зірвався на пронизливий крик, від якого заклало вуха. — Ти зраджуєш мені з цією... з цією сукою? Ти сволота! Хто вона така взагалі?

Валерія, пополотнівши від жаху, спробувала підвестися. Її губи затремтіли, вона хотіла пояснити, що вона просто подруга в біді, але Ганна не дала їй вимовити ні слова.

— Швидко одяглася і звалила звідси! — репетувала Ганна, підступаючи ближче. — Я зараз тобі покажу, як відбивати мого хлопця, ти, кобило нещасна! Ти взагалі не ох...ла?

Ганна накинулася на Валерію, як розлючена фурія. Вона вчепилася в її волосся, вириваючи цілі пасма. Валерія закривала обличчя руками, намагаючись захиститися, і крізь ридання благала:

— Прошу, не треба! Я вагітна... будь ласка, побережіть дитину!

Але Ігнат, той самий «справжній друг», на якого вона покладала всі надії, раптом злякався. Побачивши лють своєї дівчини, він просто відійшов у куток, заціпенівши від боягузтва. Він не втрутився. Він не зупинив це божевілля. Його страх перед скандалом виявився сильнішим за вірність дитячій дружбі.

Ганна, почувши про вагітність, розлютилася ще дужче. Вона замахнулася, намагаючись ударити Валерію в живіт, але дівчина в останню мить встигла згрупуватися. Тоді Ганна знову схопила її за волосся і потягла через усю кімнату до дверей. Вона штовхала її, наче мішок із непотребом, поки не вишвирнула в холодний під’їзд.

Валерія впала на брудну підлогу коридору. Слідом за нею полетіли її нечисленні речі.

— Манатки свої збери, сука! — гаркнула Ганна, засапана від люті, і з гуркотом захлопнула двері.

За дверима почувся голос Ганни, яка перейшла на крик уже до Ігната, а Валерія так і залишилася лежати на бетоні. Все тіло боліло, голова пашіла від вирваного волосся. Але найстрашнішим був тупий біль у нижній частині живота.

— Мій живіт... маленький, тільки живи... — прошепотіла вона, задихаючись від сліз.

Вона повільно піднялася, тремтячими руками зібрала свої речі в пакет і побрела геть. Вона знову була ніким. Знову на вулиці. Тільки тепер вона знала: навіть «справжні друзі» можуть мовчки спостерігати, як тебе вбивають.

Валерія скиталася нічними вулицями, притискаючи до себе пакет із залишками своїх речей. Волосся було скуйовджене, щока горіла від удару Ганни, а в душі панувала мертва порожнеча. Вона згадувала обличчя Ігната — йому було невимовно соромно, вона бачила це в його очах, коли він відводив погляд. Йому було соромно за своє боягузтво, за те, що не заступився, за те, що дозволив вишвирнути вагітну подругу на брудні сходи. Але його сором не міг її зігріти.

Раптом різкий біль прошив низ живота. Валерія зойкнула і схопилася за стіну будинку. Ноги підкосилися, і вона повільно сповзла на холодний асфальт. Світ навколо почав розмиватися, ліхтарі перетворилися на розмиті жовті плями.

— Тільки не зараз... тільки не малюк... — марила вона, ковтаючи сльози.

Саме в цей момент від блискучого чорного автомобіля, що зупинився неподалік, відокремилася жіноча постать. На ній було витончене пальто, що підкреслювало фігуру, а світле волосся ідеально обрамляло обличчя. Це була молода, вродлива жінка, від якої пахло спокоєм та впевненістю. Вона підійшла до Валерії, і в її очах не було презирства — лише професійна зацікавленість і щось схоже на співчуття.

— Що з вами? — голос жінки був м’яким, але владним. — Я працюю акушеркою, я бачу, що вам зле. Ви при надії?

Валерія лише змогла кивнути, хапаючи ротом повітря. Жінка присіла поруч, не боячись забруднити своє дороге вбрання.

— Я допоможу тобі. Не бійся. Я відвезу тебе в лікарню, ми врятуємо дитину, — вона обережно підхопила Валерію під лікоть. — Мене звати Юлія.

Тоді це ім’я здалося Валерії ім’ям ангела. Юлія допомогла їй піднятися, посадила в теплий салон машини та швидко попрямувала до приватної клініки. Усю дорогу вона тримала Валерію за руку, обіцяючи, що все буде добре. Вона справді врятувала Тараса тієї ночі — зупинила загрозу викидня, забезпечила найкращі ліки та догляд.

Але Валерія не знала, що за кожну хвилину цього «рятунку» вона заплатить усім своїм майбутнім. Юлія вже тоді дивилася на неї не як на пацієнтку, а як на можливість отримати те, чого Бог їй не дав — власну дитину.

Наш час

У дерев’яному будиночку в теперішньому часі запала тиша, яку порушувало лише тихе схлипування. Майя закрила обличчя долонями, її плечі здригалися. Таїсія притисла хустинку до очей, вражена тим, наскільки жорстокою може бути доля.

Тарас відчував, як усередині нього щось остаточно зламалося. Уся його любов до Юлії, яку він вважав ідеалом доброти, тепер отруювалася правдою про те, як саме вона «врятувала» його. Вона просто підібрала поранену пташку, щоб забрати в неї єдине яйце.

Він не витримав. Тарас різко подався вперед і вперше за все життя міцно обійняв Валерію. Вона була такою маленькою і тендітною в його обіймах. Валерія завмерла, боячись навіть дихнути. Вона відчула запах його одеколону, тепло його тіла — те саме тепло, яке вона мріяла відчути двадцять років.

— Дякую, що вижила... — прошепотів Тарас, і його голос здригнувся. — Дякую, що зберегла мене, попри все це пекло.

Валерія заплакала вголос, уткнувшись йому в плече. Таїсія підійшла з іншого боку і теж обійняла жінку, даруючи їй свою підтримку. Навіть Майя, переборовши шок від того, ким виявилася її мати, приєдналася до них.

У цей момент у холодному дерев’яному будиночку народилася нова сім’я. Сім’я, побудована не на паперах і статусах, а на болю, правді та величезному прощенні. Тарас знав: тепер він піде до кінця. Він не дозволить Юлії знову знищити цю жінку. Він захистить свою справжню матір, навіть якщо йому доведеться відмовитися від усього, що він мав до цього дня.

— Тепер ти не одна, — сказав він, відстороняючись і дивлячись Валерії прямо в очі. — Більше ніхто і ніколи не назве тебе бомжихою. Я тобі обіцяю.

Раптовий вигук Юлії розрізав тишу саду, наче удар батога. Її голос, сповнений награного щастя та святкової метушні, наближався до дерев’яного будиночка.

— Діти! Я повернулася з тіткою Валею! Вже пора збиратися, гості от-от будуть! — кричала вона, і рипіння її кроків по замерзлому снігу ставало дедалі виразнішим.

Тарас, Таїсія та Майя здригнулися, перезирнувшись від переляку. У повітрі зависла густа напруга. — Треба її сховати! Швидше! — прошепотіла Майя, відчуваючи, як серце калатає десь у горлі.

Валерія, почувши голос жінки, яка зламала її життя, заціпеніла від страху. Її очі розширилися, а руки знову затремтіли. Вона вхопилася за плече сина, ніби шукаючи захисту від привида минулого.

— Синок... — прохрипіла вона, ледь ворушачи губами. — Я ж тобі історію до кінця не розповіла... Є ще дещо... найстрашніше...

Тарас ніжно, але рішуче стиснув її долоні. Його погляд був зосередженим і холодним.

— Послухай, зараз не час. Сховайся в шафі, будь ласка. Ми щось придумаємо, але мама не повинна тебе тут знайти. Тільки не зараз.

Таїсія підійшла з іншого боку, допомагаючи Валерії піднятися. Вона обійняла жінку, намагаючись передати їй частинку своєї впевненості.

— Потім усе розповісте. Зараз просто довіртеся нам. Сховайтеся, поки ваш син не поговорить із цією «примірною» матір’ю.

Майя, яка виглядала у вікно, закричала пошепки: — Вона вже зовсім близько! Світло ліхтаря на стежці! Швидше!

Тарас і Таїсія майже занесли Валерію до великої вбудованої шафи, де діти раніше зберігали старі іграшки та ковдри. Валерія забилася в куток, накрившись якимсь пледом, і завмерла, намагаючись навіть не дихати. Тарас зачинив дверцята саме в ту мить, коли двері будиночка відчинилися з гучним скрипом.

На порозі з’явилася Юлія. Вона сяяла: дорога зачіска, ідеальний макіяж, у руках — оксамитова сумочка. Побачивши дітей разом із Таїсією, вона здивовано підняла брови.

— Ви чого тут, мої дорогі? — її голос звучав мелодійно, але для Тараса в ньому тепер чулися лише фальшиві ноти. — Чого ви тут засіли, коли гості вже збираються? Ваш тато, трохи затримується в клініці, термінова операція, але він обіцяв встигнути до першого тосту. Пора святкувати!

Вона перевела погляд на Таїсію й розпливлася в усмішці:

— О, і моя Таїсія тут! Моя майбутня невістка! Я така рада, що ти прийшла раніше. Ходімо всі в дім, там тепло, Майя вже має допомогти з сервіруванням.

Тарас відчув, як Майя непомітно вщипнула його за руку, подаючи знак. Таїсія ж, виявивши дивовижну акторську майстерність, усміхнулася у відповідь:

— Так, Юліє Олександрівно, ми вже йдемо. Просто заговорилися про весілля, тут так затишно...

Юлія, задоволена відповіддю, востаннє окинула кімнату підозрілим поглядом, але, не помітивши нічого дивного, розвернулася.

— Ну, не баріться. Чекаю на вас через п’ять хвилин!

Як тільки постать Юлії зникла в темряві саду, а двері будинку зачинилися, Тарас, Майя та Таїсія одночасно видихнули. Напруга, що сковувала легені, нарешті відпустила.

Тарас кинувся до шафи й відчинив її. Валерія сиділа там, заплющивши очі, і вся тремтіла.

— Все добре, вона пішла, — тихо сказав він, допомагаючи їй вийти.

Вони знову вклали її в ліжко, дбайливо підіткнувши ковдру. Валерія виглядала зовсім виснаженою від цього емоційного стрибка.

— Поспи, — промовив Тарас, погладивши її по сивій голові. — Тобі потрібні сили. Ми скоро повернемося. Нам треба відіграти цю роль ще кілька годин, а потім... потім ми все вирішимо.

Він подивився на дівчат. Майя виглядала рішучою, Таїсія — зосередженою. Вони знали, що цей вечір стане останнім святом у цьому домі, де панує брехня. Тарас востаннє глянув на жінку, яка виявилася його справжньою матір’ю, і вийшов слідом за сестрами в ніч, назустріч фальшивим посмішкам і великій правді, що вже готова була вибухнути.

У вітальні маєтку панувала атмосфера справжнього світського рауту. Кришталеві келихи виблискували під світлом масивних люстр, на столах, накритих для фуршету, вабили око делікатеси, а іскристе шампанське лилося рікою. Гості — верхівка місцевої еліти та близькі друзі родини — жваво обговорювали останні новини, вихваляючи бездоганний смак іменинниці.

Проте за фасадом розкоші ховалася тривога. Тарас, одягнений у бездоганний костюм, стояв поруч із Таїсією, але його думки були далеко не на святі. Він постійно кидав погляди в бік вікна, що виходило в сад. Серце стискалося від страху: чи не втекла Валерія? Чи не злякалася вона знову, як тоді, двадцять років тому, коли світ відвернувся від неї? Таїсія відчувала його напругу і міцно тримала за руку, даруючи мовчазну підтримку.

Юлія, у сліпучій темно-золотій сукні, розшитій блискітками, виглядала велично, але її обличчя було блідим. Вона не усміхалася гостям.

— Ви не бачили Тиму? — різко запитала вона, підійшовши до старшого сина.

Тарас перезирнувся з Таїсією.

— Він сказав, що поїхав на тусовку, мамо. Я думав, він просто вирішив проігнорувати твій день народження через черговий бунт. Юлія судорожно стиснула в руках телефон, показуючи екран синові.

— Він не бере слухавку. Вже десятий дзвінок! Я хвилююся жутко... це на нього не схоже.

Тут до них підійшла Стелла, її голос тремтів:

— Мамо, я теж дзвонила Тимі. Апарат поза зоною досяжності.

У Юлії почалася справжня паніка. Гості ще не помічали тривоги господарів, продовжуючи сміятися, коли двері будинку різко відчинилися. Увійшов Денис, батько сімейства. Його обличчя було кам'яним. Він швидко підійшов до дружини і взяв її за плечі. — Дорога... тільки не хвилюйся... Наш син потрапив в аварію. Юлія видала страшний крик, який миттєво обірвав музику й розмови у вітальні: — Що?! Ні! Мій хлопчик!

Свято закінчилося в одну мить. Поки гості розгублено перезиралися, родина вже збиралася. Юлія, забувши про розкішну сукню, накинула пальто, і вони помчали до лікарні.

У лікарняній палаті було тихо. Тимофій лежав на ліжку з перебинтованою головою, його нога була в гіпсі на розтяжці. Поруч із ним стояв статний чоловік у дорогому костюмі, який про щось спокійно розмовляв із лікарем. Коли Юлія з дітьми влетіла в палату, сестри кинулися обіймати брата, плачучи від радості, що він живий. Тарас стояв осторонь, картаючи себе за те, що відпустив брата того вечора.

Юлія впала на коліна біля ліжка сина:

— Чому ти такий неслухняний? Ти хоч розумієш, як ми з батьком перелякалися? Твої сестри, брати... ми ледь не збожеволіли!

Тимофій, виглядаючи винуватим, нарешті зізнався:

— Я збрехав... я не їхав на тусовку. Я зустрічався з дівчиною. Її звати Мія. Я хотів зробити сюрприз, але так поспішав до неї, що не впорався з керуванням.

У цей момент у палату забігла юна дівчина в милій сукні, вся в сльозах. Це була Мія. Вона кинулася до Тимофія, і стало зрозуміло, що вони справді кохають одне одного.

Раптом пролунав голос чоловіка, який досі стояв у тіні:

— Ну, раз усе налагодилося, я радий за хлопця. До речі, дозвольте відрекомендуватися, я допоміг на місці аварії та супроводив його сюди. Мене звуть Родіон.

Тарас здригнувся. Це ім’я пронизало його, як електричний розряд. Родіон. Те саме ім’я з марень Валерії. Він миттєво дістав телефон, відійшов на крок і набрав номер, який залишив у будиночку поруч із Валерією.

— Це Тарас. Швидко, назви мені його прізвище! — випалив він, як тільки Валерія зняла слухавку.

— Шишков... — прошепотіла вона. — Його звали Родіон Шишков. А що сталося, сину мій?

Тарас повільно опустив телефон. Його погляд зустрівся з поглядом чоловіка в палаті.

— Ви — Шишков? — голос Тараса звучав хрипко, сповнений прихованої люті.

Чоловік здивовано підняв брови, ледь помітно всміхнувшись:

— Так, я Родіон Шишков. А ви мене знаєте?

Тараса накрила хвиля жаху й огиди. Перед ним стояв його біологічний батько. Чоловік, який колись викинув вагітну дівчину на сніг, який назвав її «бомжихою» і відмовився від власної дитини. І тепер він стояв тут, елегантний, успішний, і навіть не підозрював, що хлопець, який дивиться на нього з такою ненавистю — і є той самий син, якого він прирік на неіснування. Тарас відчував, як світ навколо руйнується: людина, яка знищила його матір, зараз спокійно тиснула руку його прийомному батькові.