Раді Вас бачити!

Валерія закрила очі, і її обличчя на мить розгладилося, ніби вона знову стала тією вісімнадцятирічною Валею.

— Двадцять років тому я не була такою, Тарасе, — її голос зазвучав м’якше, з відлунням колишньої ніжності. — У мене було довге світле волосся, я була худою, дзвінкою... Батьки обожнювали мене, давали все, що я забажаю. Мені здавалося, що весь світ лежить біля моїх ніг.

Вона гірко посміхнулася, згадуючи той вечір.

2006 р

Вісімнадцятирічна Валерія стояла перед дзеркалом. Світле волосся розсипалося по плечах, тонка талія, легка сукня — вона була втіленням самої весни. Батьки душі в ній не чули, купували все, що вона просила. Весь світ здавався великим подарунком у яскравій обгортці.

А потім був він. Родіон.

Той вечір у нічному клубі пахнув неоном, гучною музикою та азартом. Коли він запросив її до себе на день народження, Валерія не вагалася ні секунди. Вона вірила, що це і є те саме велике кохання з романів. Батьків Родіона не було вдома, у великій квартирі панувала напівтемрява, горіли свічки.

Там, серед шовкових простирадл, Валерія віддала йому все — свою невинність, свою довіру, своє майбутнє. Вона засинала на його плечі, почуваючись найщасливішою жінкою у світі.

Але через два тижні казка почала тріщати по швах.

Валерія вийшла на ранкову пробіжку. Повітря було свіжим, вона бігла звичним маршрутом, аж раптом... світ навколо неї нахилився. Жахлива нудота підступила до горла, ноги стали ватяними. Її вивернуло прямо на узбіччі, на очах у перехожих.

— Що зі мною? — прошепотіла вона, обтираючи губи тремтячою рукою.

Вдома вона з жахом глянула на календар. Затримка — десять днів. Руки тремтіли так сильно, що вона ледь змогла розірвати упаковку тесту, купленного в найближчій аптеці. Вона закрилася у ванній, серце гупало в самих вухах.

Коли на білій смужці проступила друга рожева лінія, Валерія спочатку не повірила. Вона витерла очі, сподіваючись, що це галюцинація. Але ні. Смужки були чіткими, наче два шрами, що перекреслили її життя.

— Нічого... Родіон зрадіє, — заспокоювала вона себе, хоча холодний піт уже котився по спині. — Ми ж кохаємо одне одного. Ми станемо сім'єю. У нас буде малюк, такий само гарний, як він.

Вона схопила телефон. Серце вискакувало з грудей. Вона ще не знала, що за кілька хвилин її світ розлетиться на друзки від одного короткого сміху в слухавці. Вона була лише наївною дитиною, яка не підозрювала, наскільки жорстоким може бути «кохання».

Тремтячими пальцями Валерія набрала номер, який знала напам’ять. Кожен гудок віддавався в її скронях важким молотом. Нарешті на тому кінці підняли слухавку.

— Алло, Родіоне? — тихо промовила вона, намагаючись вгамувати серцебиття.

— О, Валерка, привіт. Я на роботі, заклопотаний. Ти як? — голос Родіона звучав буденно, навіть трохи роздратовано.

— Нормально... — вона на мить завагалася, ковтаючи клубок у горлі. — А ти як?

— Кажу ж, зайнятий. Щось термінове?

— Родіоне, у мене є новина, — вона зажмурилася, збираючи всю свою мужність. — Я вагітна. У нас буде дитина.

У слухавці запала тиша, яка тривала лише кілька секунд, а потім почувся різкий, образливий сміх. Валерія здригнулася, ніби її вдарили.

— Яка дитина, Валер? Ти що, жартуєш? — Родіон продовжував реготати. — Тепер зрозуміло, чого ти така товста стала останнім часом! Ти просто жерти почала багато, от тебе й рознесло, а тепер на дитину спираєш...

— Що ти верзеш?! — вигукнула Валерія, відчуваючи, як до обличчя підступає гаряча кров від образи. — Яка я «жирна»? Ти що, хворий? Я кажу тобі серйозні речі, а ти...

Родіон хотів щось додати, почав було фразу: «Та слухай, я не збирався...», але Валерія не дала йому договорити. Вона з силою натиснула на «відбій» і відкинула телефон на ліжко.

— Придурок! — вигукнула вона в порожнечу кімнати, але гнів миттєво змінився безпорадністю.

Вона впала на подушки, закриваючи обличчя руками. Тіло почали бити дрібні дрижаки. Валерія ридала так сильно, що їй бракувало повітря. Це був кінець її казки. Людина, якій вона віддала все, просто висміяла її в найважчий момент життя, назвавши товстою замість того, щоб підтримати. Вона була зовсім одна зі своїм страхом і дитиною, яка ще навіть не народилася.

Валерія не встигла втерти сльози, як двері в кімнату різко відчинилися. На порозі стояла Світлана. Вона не підійшла, щоб обійняти чи заспокоїти доньку. Її погляд був холодним, а обличчя — суворим, наче висіченим з каменю.

— Валеріє, чого розридалася? — кинула вона замість вітання. Валерія здригнулася, намагаючись сховати обличчя. — Нічого, мамо... все добре. Світлана лише міцніше схрестила руки на грудях. — Розповідай. Я ж бачу, що ти щось приховуєш.

Валерія сиділа на ліжку, до болю стискаючи живіт, ніби намагалася захистити ту маленьку істоту всередині від крижаного тону матері. Вона мовчала, опустивши голову. — Ну, кажи вже! — прикрикнула Світлана. — У мене немає часу на твої драми!

— Мамо... я вагітна, — ледь чутно видихнула Валерія.

У кімнаті на мить стало так тихо, що було чути цокання годинника. Обличчя Світлани перекосилося від шоку, який швидко змінився люттю. Вона не запитала, хто батько, чи потрібна допомога. Вона просто витягла руку, вказуючи на двері.

— У якому сенсі? — прошипіла вона. — Збирай речі. Живо!

— Мамо, будь ласка...я вагітна — Валерія підвела на неї повні жаху очі.

— Швидко! Що це таке?! — закричала Світлана на весь будинок. — Вагітна без шлюбу? Сором на все місто! Я не дозволю тобі тягнути цей сором у мій дім! Давай-давай, пакуй валізи і провалюй! Щоб моєї ноги тут не було!

Валерія встала, наче в тумані. Руки не слухалися, серце відмовлялося вірити в те, що відбувається. Вона мовчки склала кілька речей у сумку. Коли вона підійшла до порога, Світлана кинула їй у спину з отруйною насмішкою:

— До побачення, Валеріє! Ласкаво просимо у доросле життя! Молодець, що сказати...

Валерія нічого не відповіла. Вона просто зачинила за собою двері, назавжди залишаючи дім, де її мали б любити найбільше. Вона пішла до Родіона, сподіваючись на останній шанс. Вона стояла під його вікнами, кликала його, благала вийти... Але він ігнорував її, наче вона була порожнім місцем.

Тієї ночі Валерія вперше заснула у холодному під’їзді, на бетоні, обіймаючи свою сумку. Вона ще не знала, що це лише початок її довгих двадцяти років поневірянь.

Минув тиждень. Валерія вже не була тією сяючою дівчиною, яка бігала на пробіжки. Вона сиділа на лавці у парку, згорбившись і міцно притискаючи долоні до живота. Шлунок зводило від болісного голоду.

— Ну, маленький, зараз знайдемо щось поїсти... потерпи, — тихо прошепотіла вона, звертаючись до дитини під серцем.

Вона піднялася і побрела до сміттєвих баків за продуктовим магазином. Їй було соромно, але голод був сильнішим. Вона перебирала пакети, шукаючи хоча б шматок засохлого хліба. Її одяг став брудним, волосся сплуталося — вона стрімко перетворювалася на ту саму «бомжиху», якою її колись жартома лякали батьки.

Наступного ранку Валерія прокинулася від холоду на зупинці. Вона протерла очі й раптом побачила його. Родіон виходив із під’їзду не сам. Поруч із ним ішла доглянута жінка, а за руку вони тримали маленьку дівчинку. Вони сміялися, Родіон ніжно пригорнув жінку до себе.

Світ перед очима Валерії хитнувся. Він брехав. Весь цей час у нього була сім’я, дружина й донька, а вона була лише тимчасовою іграшкою.

— Родіоне! — вигукнула вона, вибігаючи назустріч. Голос був хрипким від застуди. Жінка поруч із ним зупинилася і з огидою подивилася на Валерію.

— Родіоне, хто це? — запитала вона, відсуваючи дитину назад.

Родіон глянув на Валерію. У його очах не було ні краплі впізнавання, лише крижана байдужість і злість.

— Та бомжиха якась причепилася, — кинув він презирливо, навіть не моргнувши оком. — Проваливай звідси! Грошей не дам, іди працюй!

Він розвернувся і підштовхнув свою сім’ю до машини. Валерія стояла посеред тротуару, наче громом прибита. Він не просто кинув її — він відмовився від власної дитини, назвавши її матір брудом під ногами.

Перехожі оминали її, хтось гидливо відходив убік, хтось шепотів у спину:

— Жах який... зовсім молода, а вже бомжує. Сором просто.

Валерія не чула їх. Вона лише сильніше стиснула живіт і пішла вперед, не бачачи дороги. Кожен крок віддавався болем, але вона мала йти. Заради тієї маленької істоти, яка була єдиною, хто ще тримав її на цій землі.