Раді Вас бачити!

Наш час

У затишну тишу будиночка увірвався різкий звук — клацання дверної ручки. На порозі стояла Стелла. Її очі розширилися від шоку та огиди, коли вона побачила жінку під крапельницею.

— Ви що, з глузду з’їхали?! — обурено вигукнула вона, навіть не намагаючись стишити голос. — Ви притягли її сюди? А якщо вона заразна? Майя, це точно твоя ідея, ти вічно всякий непотріб з вулиці підбираєш, то кішок, то собак! А ти, Тарасе? Ти її прикриваєш? Мама нас просто вб’є!

Від цього крику Валерія здригнулася і розплющила очі. Свідомість повернулася до неї болісним поштовхом. Побачивши перед собою дітей, вона в паніці почала виривати голку крапельниці з вени.

— Все... мені пора... я не можу тут залишатися, — прохрипіла вона, хитаючись від слабкості.

Вона спробувала встати, але сили зрадили її. Тарас миттєво опинився поруч. Його руки, сильні й надійні, обережно, але владно вклали її назад на подушки.

— Я вас нікуди не відпущу, — твердо сказав він, дивлячись їй прямо в очі. — Не поки ви не розповісте мені все. Ви назвали мене сином. Чому?

Валерія дивилася на нього з невимовним болем і любов’ю. — Синочку... через мене у тебе будуть одні проблеми. Тобі краще не знати...

— «Синочку»?! — Стелла аж підскочила на місці, її голос став писклявим від обурення. — Що це значить? Тарасе, що це за бред? Як це розуміти?!

Майя різко підійшла до сестри і затулила їй рота долонею.

— Стелло, замовкни! — прошипіла вона. — Благаю, не кажи мамі про це. Хоча б зараз. Дай нам розібратися!

У цей момент з боку великого будинку почувся голос Юлії. Вона кричала з вулиці, сідаючи в машину:

— Діти! Я їду зустрічати вашу тітку Валю, вона вже приїхала! Пригляньте за запеченою картоплею в духовці і накрийте стіл! Я люблю вас!

Почувся звук двигуна, і машина виїхала з двору. Юлія поїхала, навіть не підозрюючи, що в декількох метрах від неї, у дерев’яному будиночку, її «ідеальний» світ уже почав руйнуватися.

Стелла вирвалася з рук Майї, важко дихаючи.

— Тітка Валя вже їде! — прошепотіла вона, дивлячись то на брата, то на непритомну жінку. — Якщо ви зараз же не виставите її звідси, я все розповім. Ви хочете зіпсувати нам свято через цю... цю жінку?

Тарас навіть не глянув на сестру. Його погляд був прикутий до Валерії.

— Майя, накрий стіл. Стелло, роби що хочеш, але вона залишиться тут. Мені байдуже на вечерю. Мені потрібна правда.

Валерія лежала, ледь дихаючи, її тіло здавалося невагомим і крихким, наче висохлий лист. Вона дивилася на Тараса крізь пелену сліз, і в її погляді змішалися невіра, захват і пекучий біль. Скільки разів за ці двадцять років її штовхали? Скільки разів її виганяли з теплих під’їздів, називали брудом, лишали помирати на морозі? Вона звикла, що світ — це камінь, об який розбиваються мрії.

Але зараз... її власна кров, той самий хлопчик, якого вона колись віддала в чужі руки, щоб врятувати від голодної смерті, стояв поруч. Він не відвернувся. Він не викликав поліцію. Він не подивився на неї з презирством, як Юлія.

— Дякую тобі... — прошепотіла вона, і в цьому короткому «дякую» було все її життя. — Я така щаслива, що ти такий... Справжній. Благородний. Навіть якщо ти ніколи не назвеш мене мамою, я буду спокійна, бо бачу, якою людиною ти став.

Тарас дивився на неї, і в його душі вирував хаос. Він ще не міг прийняти її повністю, не міг кинутися в обійми, бо в голові все ще лунав голос Юлії, а перед очима стояло його «ідеальне» минуле. Але серце не обдуриш — воно калатало в унісон із цією виснаженою жінкою.

— Полежіть, — тихо, але владно сказав він. — Вам треба одужати. Досить розмов, ви занадто слабка. Давайте, я допоможу.

Він нахилився і нежно взяв її за руки, щоб поправити подушку. Валерія здригнулася від цього дотику. Тепло його долонь здалося їй сильнішим за будь-які ліки. Вона ніколи, навіть у найсміливіших мріях, не сподівалася, що зможе торкнутися свого сина, відчути його силу.

Тарас, виявивши несподівану для нього хазяйновитість, зняв свій дорогий піджак, закатав рукави сорочки і підготував усе необхідне. Завдяки медичним знанням, які він перейняв у родині лікарів, він зміг поставити капельницю, щоб підтримати її виснажений організм. Валерія почала засинати, під дією ліків її дихання вирівнялося.

Тарас присів поруч на низький стілець, знову взяв її руку в свою і ледь чутно промовив у порожнечу:

— Може, ти й справді моя мати... Я не дозволю нікому тебе образити. Але мені потрібен час... просто дай мені час усе це переварити. Потім ти розповіси все, до останнього слова.

Холод думок і пошук опори

Залишивши Майю вартувати в будиночку, Тарас вийшов на вулицю. Йому було тісно в межах цього розкішного маєтку. Кожна ялинка в саду, кожен камінь на доріжці тепер здавалися йому мовчазними свідками великого обману.

Він йшов засніженою вулицею, не відчуваючи холоду. Думки розривали його на частини. Увесь цей час він жив у коконі брехні. Його мати — не свята рятівниця, а жінка, яка скористалася чужим розпачем. Вона не підтримала Валерію, вона її зламала. А батько? Той самий Родіон, про якого марила Валерія? Хто він? Де цей чоловік, який кинув вагітну дівчину напризволяще?

Тарас зрозумів: він не може тримати це в собі. Йому потрібна була єдина людина, якій він довіряв так само, як самому собі — його наречена Таїсія. Їхнє весілля мало відбутися навесні, і він не хотів починати сімейне життя з тієї самої брехні, яка зруйнувала життя його справжньої матері.

Він дістав телефон і набрав її номер.

— Таїсіє, ми маємо зустрітися. Зараз. Це не терпить до ранку.

У ресторані панувала атмосфера вишуканого спокою, яка так контрастувала з бурею, що вирувала в душі Тараса. За столиком біля вікна сиділа Таїсія — юна, неймовірно вродлива дівчина з довгим темним волоссям, що спадало на плечі шовковистими хвилями. Вона була схожа на героїню турецьких серіалів: витончені риси обличчя, глибокі очі та щира усмішка, яка могла зігріти навіть у найлютіший мороз. Таїсія кохала Тараса не за його статки чи статус спадкоємця заможної родини, а за його добре, відкрите серце, яке він зберіг, попри все оточення.

Вона з хвилюванням чекала на нього, час від часу поглядаючи на годинник. Коли Тарас нарешті з’явився, він виглядав виснаженим, а його погляд був затуманений важкими думками. Він підійшов, ніжно приобійняв її та поцілував у щоку.

— Вибач, кохана, що запізнився, — тихо сказав він, сідаючи навпроти.

Таїсія одразу відчула, що щось не так. Вона простягнула руку і накрила його долоню своєю, намагаючись передати йому частинку свого спокою.

— Коханий, щось трапилося? — з тривогою запитала вона. — Адже сьогодні у твоєї мами день народження. Всі гості вже там? Щось сталося з Юлією Олександрівною?

Тарас деякий час мовчав, не знаючи, з чого почати цю неймовірну та страшну історію. Але підтримка Таїсії додала йому сміливості.

— Щоб не сталося, розкажи мені, — наполегливо промовила дівчина. — Я допоможу, чим зможу. Ми ж разом.

І Тарас почав розповідати. Він говорив про жінку, яка з’явилася біля їхнього дому, про те єдине слово «Синочку», яке перевернуло його світ. Він розповів про дивну, майже агресивну реакцію Юлії, про те, як вона намагалася приховати правду і вигнати нещасну жінку. Тарас зізнався, що вони з Майєю не змогли залишити Валерію на морозі, бачачи, наскільки вона хвора та виснажена, і таємно перенесли її до дерев’яного будиночка в саду.

Таїсія слухала, затамувавши подих. Її очі наповнилися сльозами співчуття.

— Може... може, вона бреше тобі? — обережно запитала вона, хоча в глибині душі вже знала відповідь.

Тарас похитав головою і розповів те, що дізнався з уривків марення Валерії: про її матір, яка вигнала вагітну доньку на вулицю, про роки поневірянь, про те, як вона жила буквально на смітниках, намагаючись зберегти дитину.

— Її історія надто печальна, щоб бути брехнею, — зітхнув він. — Вона реально як тінь... Боляче на це дивитися.

Таїсія була в шоці. Вона знала Тараса як людину честі, і те, що його життя могло бути побудоване на такій трагедії, глибоко її вразило. Вона міцно стиснула його руку.

— Ми з усім впораємося, Тарасе, — прошепотіла вона впевнено. — Якщо вона твоя мати, то вона і моя сім’я. Ми знайдемо спосіб її захистити. Дозволь, я допоможу? Можливо, варто відвезти її до лікаря, якому я довіряю?

— Поки що ні, — зупинив її Тарас. — У неї немає ні документів, ні паспорта. Вона офіційно не існує для цієї держави. Вона привид минулого. Я боюся, що будь-яке звернення до офіційних структур викриє її перед моєю мамою раніше, ніж я буду готовий.

— Думаю, тобі треба дослухати її історію до кінця, — порадила Таїсія. — Тільки так ти зрозумієш, що робити далі. І, Тарасе... тобі доведеться запитати у Юлії. Вона знає все. Вона приховувала це двадцять років, і вона — єдина, хто може дати відповіді на всі «чому».

— Я запитаю, — ствердно кивнув Тарас. — Але пізніше, після її дня народження. Не хочу руйнувати свято остаточно, поки не буду впевнений у кожному своєму кроці. Дякую тобі, кохана, що ти в мене є. Твоя віра дає мені сили.

Таїсія знову обійняла його, і в цьому ресторані, серед чужих людей, вони здавалися єдиним цілим — двома молодими серцями, готовими вступити в бій із несправедливістю минулого заради правди та любові.

— Ми впораємося, коханий мій. Обов’язково впораємося, — повторила вона, і в її очах світилася рішучість, яка не залишала місця для сумнівів.

Тарас і Таїсія, міцно тримаючись за руки, під’їхали до маєтку. Юлії ще не було вдома — святкування десь затягнулося, — тож у вітальні їх зустріли лише сестри. Майя та Стелла тепло привітали Таїсію, вже приймаючи її як нового члена родини.

— Як вона? — пошепки запитав Тарас, киваючи в бік саду.

— Щойно прокинулася, — відповіла Майя. — Зараз їсть. Я віднесла їй запечену курку та овочі.

Тарасу не терпілося почути продовження історії, і Майя вирішила піти разом із ним. Коли вони зайшли до дерев’яного будиночка, Валерія саме обідала. Вона їла так жадібно, ніби не бачила нормальної їжі цілу вічність. Побачивши, що жінка трохи зміцніла, Тарас відчув полегшення. Він підвів до ліжка Таїсію.

Валерія відірвалася від тарілки й здивовано глянула на юну незнайомку.

— А хто це? — тихо запитала вона.

— Це Таїсія, моя наречена, — представив її Тарас.

Валерія на мить завмерла, розглядаючи дівчину, а потім на її обличчі з’явилася слабка, але щира усмішка.

— Така мила... неймовірна красуня, — прошепотіла вона.

Таїсія, хоч і була трохи розгублена, лагідно відповіла:

— Дякую вам. Тарас розповів мені про вас... я теж дуже хочу почути вашу історію.

Тарас усадив Таїсію та Майю поруч. Майя забрала порожню тацю, і всі приготувалися слухати. Валерія випрямилася, наче стара казкарка, яка збирається відкрити страшну таємницю, і почала свою розповідь:

— Взагалі, коли мені виповнилося вісімнадцять, я думала, що світ належить мені. Але після того, як Родіон вигнав мене, а батьки зачинили двері, я залишилася зовсім одна. Тієї ночі, коли я вперше спала на вокзалі, я зрозуміла: я більше не донька і не кохана. Я — перешкода.

Я намагалася знайти роботу, але кому потрібна вагітна дівчина без документів, яку власна мати виписала з квартири? Гроші, що я мала в кишені, скінчилися за три дні. Тоді я вперше дізналася, що таке справжній тваринний голод. Це коли ти не просто хочеш їсти, а коли твій шлунок перетворюється на розпечене вугілля.

Одного дня я стояла біля дорогої вітрини дитячого магазину. Дивилася на крихітні пінетки й плакала. Але до мене підійшов