Раді Вас бачити!

Наш час

Тарас майже влетів у будинок, де вже пахло запеченою качкою з яблуками та свіжою випічкою.

— Мамо! З ювілеєм! — він простягнув Юлії оберемок червоних троянд.

Юлія, яка виглядала сьогодні особливо сяючою в елегантній сукні, на мить затамувала подих. Сльози радості забриніли на її очах. Вона ніжно обійняла сина і поцілувала його.

— Синочку... ти мій найкращий. Дякую тобі за таку красу, — вона притисла квіти до себе, і її серце наповнилося знайомим почуттям гордості.

У вітальні вже зібралася вся родина. Молодший брат Тимофій та сестри — Майя і Стелла — з криками «Тарас прийшов!» кинулися до старшого брата. Вони обожнювали його. Тарас був для них ідеалом. Поки Юлія ставила букет у масивну кришталеву вазу, вона на мить замислилася. Вона згадувала той день двадцять років тому... Якби не та відмова в пологовому, її життя було б іншим. Вона вірила: саме завдяки тому, що вона врятувала Тараса, Бог подарував їй власну двійню та ще одну донечку. Це була її нагорода за милосердя.

Її думки перервав голос сина:

— Мам, у мене ще одна новина! Мене офіційно взяли на роботу в ту фірму, про яку я казав.

— Ну ти мій золотий! Найрозумніший! — Юлія посміхнулася, дістаючи запечену курку з духовки. — Ти всього досягнеш сам. Ми з татом в тебе віремо та любимо дуже.

Раптом тишу свята перервав різкий дзвінок у двері.

— Я відчиню! — вигукнув Тарас і попрямував до виходу.

Коли він відчинив важкі дубові двері, на порозі стояла вона. Жінка-тінь у розірваному одязі. Вона не просила грошей, вона просто «п’ялилася» на нього, а на її обличчі блукала дивна, майже божевільна від щастя посмішка.

— Жінко? У вас усе гаразд? — з неспокоєм запитав Тарас, дивлячись на її брудне обличчя.

Юлія, почувши заминку, вигукнула з кухні:

— Синочку, хто там? Хто прийшов?

Вона підійшла до дверей, витираючи руки рушником, і вмить заціпеніла. Весь її святковий настрій випарувався, як дим. Валерія стояла прямо перед її сином.

— Не знаю, ма... Якась жінка, стоїть і мовчить, — відповів Тарас, не розуміючи, чому мати так зблідла.

І тут Валерія заговорила. Її голос був схожий на шелест старого паперу:

— Синочку... — прошепотіла вона, дивлячись тільки на нього. — Пробач мене...

Тарас завмер у повному шоці. Слово «синочку» з вуст цієї бомжихи вдарило його сильніше за грім. Він хотів щось запитати, схопити її за плече, але Валерія, ніби злякавшись власної сміливості, різко розвернулася і кинулася геть від будинку, зникаючи в сутінках і снігу.

Тарас стояв на порозі, дивлячись у темне заціпеніння вулиці.

— Що це було? — запитав він, повертаючись до Юлії. — Мамо, ти її знаєш? Чому вона так назвала мене?

Юлія міцно вчепилася в рушник, її пальці тремтіли. Вона знала: цей вечір змінив їхнє життя назавжди.

Юлія швидко захлопнула двері, намагаючись, щоб голос не тремтів.

— Не звертай уваги, Тарасику, — кинула вона, натягнуто усміхаючись. — Ходять тут усілякі... божевільні, жебрачки. Весна скоро, ось у них загострення і почалося. Йди краще допоможи Майї та Тимошу зі столом, а я зараз прийду.

Тарас кивнув і зайшов на кухню, але в душі оселився холод. Він був у справжньому шоці. «Синочку»... Чому вона його так назвала? Він стояв посеред кімнати, не в силах поворухнутися, намагаючись збагнути, звідки ця жінка його знає і що насправді приховує мати.

Тут його думки перервали молодші. Брат Тимофій та сестри — Майя і Стелла — побачивши улюбленого старшого брата, одразу покинули свої справи. Майя першою помітила, що з ним щось не так.

— Тарасе, у тебе все добре? — стурбовано запитала вона.

Тарас повільно повернувся до них, його голос звучав глухо:

— Та жінка... вона сказала, що я її синок.

Тимофій, поправляючи свій крутий шмот, лише хмикнув:

— Та ну, братику, це якесь безумство! Ти — наш брат, і крапка.

Стелла перебила його, невдоволено зморщивши носика:

— Да ладно тобі, Тарасе, кого ти слухаєш? Вона ж просто божевільна!

Тарас мимоволі притиснув руку до серця, яке болісно стиснулося.

— Я відчуваю... відчуваю, ніби вона справді мене знає. Ніби між нами є якийсь зв'язок.

Тимофій засміявся, намагаючись розрядити обстановку:

— Братику, тобі треба просто потусити, розслабитися! Забудь про це.

— Тімо, йому не до твоїх тусовок! — різко обірвала його Стелла. — Хочеш — вали сам куди хочеш.

— Значить, звалю! — вогник азарту блиснув у очах Тимофія. Він почав підніматися вгору по сходах, кинувши на ходу: — Все, прикрийте мене перед мамою, якщо що!

Майя підійшла ближче до Тараса. Вона розуміла його краще за всіх.

— Якщо тебе це так непокоїть, — тихо сказала вона, — давай разом з'ясуємо все у цієї жінки.

Стелла лише махнула руками, відходячи вбік:

— Ой, робіть що хочете, але якщо що — я пас!

Юлія в цей час, переконавшись, що діти зайняті своїм, накинула хустку і вискочила на задній двір. Вона наздогнала Валерію, яка ледь плелася засніженою стежкою.

— Гей, почекай! — крикнула Юлія. — Думаєш, я тебе не впізнала? Слухай мене сюди: це моя дитина! Тільки моя! Він ніколи не дізнається про тебе. Ти сама відмовилася від нього, тупице! Зникни з нашого життя, поки я не стерла тебе в порошок!

Юлія різко розвернулася і пішла, гупнувши хвірткою. Валерія завмерла. Слова про «відмову» вдарили болючіше за побої. Серце стиснулося, дихання перехопило, і вона впала просто в замет.

Минуло п’ять хвилин. Майя витягла Тараса на вулицю.

— Ходімо, знайдемо її! Я не вірю, що мама просто так злякалася.

Вони вибігли за паркан і завмерли: у снігу лежало бежеве пальто.

— Господи, вона замерзла! — скрикнула Майя, підбігаючи до неї.

Тарас опустився на коліна, розтираючи крижані руки Валерії.

— Прошу вас, прокиньтесь! Проясніть усе...дайте мені відповідь — благав він.

— Вона помре тут, — рішуче сказала Майя. — Давай у той дерев’яний будиночок, який тато будував у саду. Там є обігрівач. Мама туди не заходить, ми зможемо її заховати.

— Чудова ідея, сестричко! — Тарас підхопив Валерію під пахви. — Допоможи, потягли!

У тіні дерев, ховаючись від вікон будинку, вони тащили непритомну жінку до сховища, де на них чекала правда, здатна зруйнувати все їхнє минуле.

У дерев’яному будиночку було тихо, лише ледь чутно гудів обігрівач. Тарас привіз знайомого лікаря, переконавши його зберегти це в таємниці від батьків. Той оглянув жінку, поставив крапельницю і лише похитав головою: «Виснаження, сильне переохолодження і задавнене запалення. Їй потрібен спокій».

Минуло дві години. Тарас не відходив від ліжка ні на хвилину. Він сидів поруч, міцно стискаючи її худу, порепану руку в своїх долонях. У його голові вирував хаос. З самого дитинства він чув від сусідів та однокласників ущипливі зауваження про те, що він зовсім не схожий на Юлію чи батька. Він бачив, як Тимофій, Стелла і Майя успадкували родинні риси, тоді як він завжди почувався «іншим». Ця таємниця мучила його двадцять років, наче скалка в серці.

Раптом пальці жінки здригнулися. Валерія повільно розплющила очі. Спершу її погляд був блукаючим, але коли вона побачила обличчя хлопця в напівтемряві, її зіниці розширилися.

— Синочку... — прошепотіла вона, і в цьому слові було стільки любові, що стіни будиночка, здавалося, затремтіли. — Мій синочку...

Тарас відчув, як по шкірі пробігли сироти. Це було не просто слово — це був ключ, який відімкнув усі його сумніви.

— Хто ви? — його голос здригнувся, він нахилився ближче, не випускаючи її руки. — Чому ви мене так називаєте? Моя мама в тому будинку, вона готує вечерю... Але чому, коли ви кажете це, мені здається, що я нарешті знайшов відповідь?

Валерія спробувала підвестися, але слабкість знову відкинула її на подушки.

— Я не хотіла руйнувати твоє щастя, — сльози покотилися по її впалих щоках, залишаючи чисті доріжки на брудному обличчі. — Юлія дала тобі все, чого я не могла... Але ти — мій. Ти народився холодного березневого ранку, і я бачила твій перший подих, перш ніж темрява мого життя розлучила нас.

Тарас дивився на неї, і в його очах теж забриніли сльози. Він бачив у її рисах свої очі, свій розліт брів. Двадцять років брехні почали розсипатися, як картковий будинок.

— Розкажіть мені все, — попросив він, закриваючи очі, щоб стримати ридання. — Розкажіть, чому ви опинилися в снігу під моїм парканом і чому я так схожий на ваші спогади.