Спочатку:
На сторінку книги
Доступ обмежено! Контент 18+
Твір може містити сцени неприйнятні для деяких користувачів.
Перегляд дозволено тільки зареєстрованим користувачам віком від 18 років
Повернення зозулі
2006 р
Білі стіни пологового будинку здавалися Валерії холодними льодовиками. Вона не чула звуків лікарні, поки простір не прорізав перший, густий і вимогливий крик немовляти.
— Вітаю! У вас хлопчик, сонячний такий! — голос Юлії, старшої акушерки, звучав переможно.
Юлія була жінкою вольовою: міцна постать, світле волосся, зібране під медичну шапочку, і погляд, який, здавалося, міг вилікувати без ліків. Вона з трепетом тримала згорток, очікуючи побачити щастя в очах молодої матері. Але Валерія, бліда, із запеченими губами, лише мигцем глянула на дитину. В її очах не було тепла — тільки випалена пустеля і нестерпний біль.
— Він мені не потрібен, — вичавила вона з себе. Голос був сухим і чужим.
Юлія завмерла. Вона міцніше притисла малюка до грудей, ніби намагаючись захистити його від цих слів.
— Що ти таке кажеш, дитино? — з подивом і обуренням перепитала лікарка. — Це ж твоя кров! Тобі він так важко дістався... Подивися, який милий, справжнє диво!
Валерія раптово зажмурилася і з силою стиснула кулаки, впиваючись нігтями в тонку лікарняну ковдру. Весь її відчай, вся образа на світ, що вигнав її на вулицю, вибухнули одним криком:
— Якщо він вам так подобається — то забирайте собі! Забирайте!
В палаті запала тиша. Юлія подивилася на Валерію з сумішшю огиди та гіркого жалю. Як лікар, вона бачила багато чого, але така жорстокість завжди била під дих.
— Може, і справді не всім дано таке щастя — бути матір'ю... — тихо, але твердо промовила Юлія. — Ми з чоловіком роками молимося про дитину, а ти... ти не розумієш, що втрачаєш, дурна. Ти ж як собачка на сіні... Що ж. Якщо так — я виховаю його. Буду любити як рідного, як самого Бога.
Юлія різко повернулася до медсестри, що стояла в дверях:
— Валю, неси бланк відмови. Негайно.
Коли двері за лікаркою зачинилися, Валерія залишилася сама. Вона чула, як у коридорі затихає крик її сина, якого несла інша жінка. Валерія відвернулася до стіни, до крові кусаючи губи. Вона знову стиснула простирадло, зминаючи його в кулаках від дикого, розривного болю.
Ніхто в цій лікарні не знав, що цей відказ — це не відсутність любові, а її найвищий, найстрашніший прояв. Ніхто не знав про під’їзди, про побої подруги та про матір, що зачинила двері перед вагітною донькою. Про її біль не знав ніхто. Тільки вона.
