Раді Вас бачити!

Віктор уже не міг думати. Його губи жадібно ковзнули з її вуст нижче — по підборіддю, по ніжній шиї, далі до оголених плечей. Він поцілував її ключицю, потім теплий вигин плеча, і Віра тихо, уривчасто зітхнула, задихаючись від цих гарячих, вологих поцілунків.

Її пальці вплелись в його волосся, злегка стискаючи пасма, ніби боялась, що він зупиниться. Вона притягувала його ближче, вигинаючись під ним.

Не відриваючись від її шкіри, Віктор одним різким рухом розстібнув блузку й зірвав її з плечей дівчини. Тонка тканина ковзнула вниз, оголюючи ніжну шкіру. Його губи відразу знайшли нове місце — теплу западину між грудьми, потім піднялися вище, цілуючи кожний сантиметр.

Віра тихо застогнала, запустивши обидві руки в його волосся. А потім вона сама потягнулась до нього. Тремтячими пальцями почала розстібати його сорочку. Коли не вистачило терпіння, вона сильно смикнула — ґудзики з легким дзенькотом розлетілись в різні боки, розсипавшись по підлозі кабінету. Віра провела долонями по його оголений грудях, відчуваючи, як напружено працюють м’язи під її пальцями.

Віктор тихо видихнув і спустився нижче. Він обережно, але рішуче зняв з неї вузьку спідницю, залишивши дівчину лише в тонкій білизні. Його руки ковзали по її тілу повільно й ніжно — по стегнах, по талії, по твердому животу. Пальці ніжно гладили, стискали, досліджували кожну вигнуту лінію, ніби хотіли запам’ятати її назавжди. Віра дихала часто й гаряче. Її шкіра палала під його дотиками.

Але коли її рука ковзнула вниз і почала розстібати його штани, а потім сміливо запустилась під тканину білизни, Віктор раптом здригнувся, ніби від удару струмом. І в ту ж мить — в його голові спалахнув голос Хелени. Тихий. Щирий. Такий, якого не підробиш:“Я дуже кохаю тебе…” 

Перед очима раптово постала Хелена — злегка скуйовджене волосся, теплі очі, в яких завжди було тільки одне — він. Її руки, що ніжно обіймають його. Її усмішка… така довірлива, така справжня. Віктору стало важко дихати. Наче хтось різко повернув його в реальність.

— Ні… — хрипко видихнув він.

Він різко відкинув руку Віри, відсахнувся і підвівся, роблячи крок назад, ніби між ними раптом виросла невидима прірва.

— Пробач…

Віктор провів рукою по обличчю, намагаючись хоч трохи заспокоїти дихання. Його сорочка була розстебнута й зім’ята, волосся скуйовджене, а в очах стояв суміш бажання, провини й розгубленості.

— Я не можу. Вдома на мене чекає наречена. Скоро моє весілля… Ми не повинні…

Він відвернувся, не в силах дивитись на неї — напівроздягнену, розчервонілу, і губами, які ще пам’ятали його поцілунки.

— Ти так сильно кохаєш свою наречену? — тихо спитала Віра, облокотившись на лікті й дивлячись на нього.

— Так сильно, — впевнено відповів Віктор, швидко застібаючи штани. — Я не можу її зрадити.

Дівчина тихо засміялась й повільно почала одягатись. Її рухи були спокійними, майже грайливими.

— А за що ти її так кохаєш? — запитала вона, застібаючи ґудзики на блузці. — Що в ній такого, що ти не хочеш бути ні з ким іншим?

— Я покохав її з першого погляду. Вона… особлива. І піде на все заради мене, — відповів Віктор.

— Невже… — м’яко посміхнулась Віра.

Вона підняла на нього очі, в яких грали лукаві іскорки.

— І якщо доведеться обирати, ти завжди будеш обирати тільки її?

— Так, — твердо сказав він, навіть не усвідомлюючи, наскільки важливо прозвучали ці слова. — Я завжди буду вибирати тільки її.

Раптом Віра голосно й дзвінко засміялась. Але вже за мить її сміх змінився — став глибшим, моторошним, ніби лунав з якоїсь темної безодні. Віктору стало ніяково від цього сміху.

Дівчина раптом опустила погляд і завмерла. А коли підняла очі знову, Віктор похолов.

Її очі горіли насиченим червоним кольором. Довга коса почала сама собою розплітатись, волосся розсипалось по плечах і спині, стаючи все довшим — аж до самих п’ят. Одяг на її тілі повільно розчинився в повітрі, ніби його ніколи й не було. Довге чорне волосся тепер приховувало її оголене тіло, а на шкірі яскраво засяяли червоні орнаменти, схожі на давні руни.

— Якби Володимир дізнався, що його нащадок закохається в дівчину, яка вбила його сестру… — процідила вона крізь зуби, і голос її став зовсім іншим — холодним і чужим. — Він би своїми руками придушив тебе.

— Ах ти ж… — закричав Віктор і кинувся до неї.

Але невидима стіна відкинула його назад із силою. Він відлетів і важко впав на підлогу. Віолонія голосно й зловісно розсміялась.

Віктор швидко підскочив на ноги й знову кинувся вперед, але невидимий бар’єр не пускав його навіть на метр ближче.

— Пусти, погань! — закричав він, стукаючи кулаками по невидимій стіні.

— Як невиховано, — пригрозила Віолонія, піднявши вказівний палець, на якому виблискував довгий червоний кіготь. — А всього хвилину тому ти мене так ніжно цілував… і шепотів мені на вухо такі солодкі слова.

Віктор ще раз із розмаху вдарив ногою по бар’єру. Важке, уривчасте дихання лунало в тиші кабінету. Він стояв, стискаючи кулаки, і не міг відвести погляду від цієї моторошної, прекрасної істоти, яка щойно була ніжною дівчиною.

— Скажи, якби я тобі дозволила… який би секс у нас був? — спокусливо прошепотіла Віолонія, повільно облизуючи губи.

Віктор стиснув щелепи.

— Краще пусти мене. І ти відчуєш, як я тебе затрахую, а потім придушу своїми руками.

Дівчина тихо засміялась, а її червоні очі блиснули.

— Ти мені нічого не зможеш зробити, дурнику. Це я створила тебе. Це я створила Пророцтво. Якби не я — ти б взагалі не народився.

— Відчини, тварюко! — закричав Віктор й знову сильно вдарив кулаками по невидимій стіні.

Віолонія замріяно підняла очі до стелі й ніжно посміхнулась.

— Ти щойно зробив вибір, — повільно опускаючи очі, промовила вона.

 Віктор раптом завмер, уважно вдивляючись у її червоні очі.

— Ти обрав свою рудоволосу, — тихо продовжила вона. — А значить, відмовився від своєї молодшої сестрички.

— Ні! — відчайдушно закричав Віктор. — Ні!

— Вона така солодка… — натхненно протягнула Віолонія. — Така мила, коли спить. А як вона пахне весняними квітами…

— Закрий рота! — ревів хлопець.

— Мені не можна бути з чоловіком. Але з дівчиною… я можу бути. Цікаво, як Вікторія буде стогнати, коли я почну її кохати… Сильно голосно? Чи ні?

— Не смій навіть думати про неї! — кричав Віктор, продовжуючи бити по бар’єру.

Місячна мавка вдало провокувала його. Віолонія чудово знала, як вивести Віктора з себе. І зараз він саме це й робив — втрачав контроль, бив кулаками по невидимій стіні, кричав на все горло, що приносило їй неабияке задоволення.

Насправді вона б ніколи не завдала б болю Вікторії. Навпаки — Віолонія була готова вирвати серце будь-кому, хто насмілився б скривдити цю дівчину. Але Вікторові цього знати було не варто.

— Вона тобі не потрібна, — лагідно промовила мавка. — Я сама бачила, як ти вдарив її. А твоя сестричка після того дуже засмутилась… Я бачила, як вона плакала.

Віктор опустив голову, не відриваючи рук від невидимої стіни. Його очі палали від сорому.

— Якщо ти так сильно закохався у свою червону пташку та обираєш її… — голос Віолонії став м’яким, майже співучим, — то я заберу твою сестричку собі. Не переживай за неї, Вікторії буде дуже добре зі мною.

— Якщо хоч пальцем її торкнешся… — загрозливо почав Віктор.

Але він говорив уже в порожнечу.

Образ Віолонії почав розчинятись в повітрі, наче дим. Невидимий бар’єр зник. А через відчинене вікно, ледь шелестячи крилами, вилетів великий червоно-чорний птах.

Віктор залишився стояти посеред кабінету, важко дихаючи, зі стиснутими кулаками й серцем, що калатало від страху й люті.

І вже за мить у відчинене вікно рвонувся великий чорний вовк — і тінню полетів навздогін за птахом.