Раді Вас бачити!

Святослав відчинив двері — і брови його одразу насупились.

— Так й знав, — сердито проговорив він. — Чого припхалась?

Хелена розгублено дивилась на нього. Вона явно не очікувала побачити Святослава.

— Я… я хотіла поговорити з Вікторією, — тихо й несміливо вимовила вона.

— Ну знаєш, такого нахабства я давно не бачив, — процідив Святослав. А у його очах кипіла огида.

— У мене дуже важлива розмова до неї, — важко ковтнула Хелена.

Святослав склав руки на грудях і навіть не думав пропускати її у квартиру.

— Знаєш, що я тобі скажу…

Договорити він не встиг.

— Хелено? — пролунав за його спиною голос Вікторії.

Святослав озирнувся. Вікторія стояла в коридорі й розгублено дивилась на них обох. Хлопець знову повернувся до Хелени й тихо, але твердо промовив:

— Ви будете розмовляти тільки в моїй присутності.

Хлопець неохоче відступив убік. Хелена несміливо зайшла до квартири, опустивши погляд.

Вікторія стривожено нахмурилась.

— Чого ти прийшла? — тихо запитала вона. — Щось сталось?

— Ні… нічого не трапилось, — тихо прошепотіла Хелена.

Вона вся тремтіла, наче сухий листок на осінньому вітрі. Слова застрягали в горлі, а думки плутались. Святослав же не зводив з неї очей. Він дивився на неї, як на комаху, яку хотів якнайшвидше роздавити.

— Віко… я дуже хочу поговорити з тобою, — ледь чутно промовила вона, нервово перебираючи пальцями.

Вікторія помітила, як дрібно тремтять її руки. Хелена ледь стримувала сльози. І в цю мить у грудях Вікторії щось м’яко й несподівано повернулось — почуття, зовсім не схоже на те звичне роздратування, яке вона завжди відчувала до цієї рудої дівчини. Невже мені її… по-справжньому шкода?

— Але… наодинці, — додала Хелена вже сміливіше й подивилась прямо на Святослава.

Той коротко, неприємно засміявся:

— Ще чого захотіла. Я з цього місця нікуди не піду.

Хелена образливо стиснула губи, а потім винувато перевела погляд на Вікторію.

Вікторія м’яко посміхнулась, підійшла до Святослава й ніжно взяла його за руку. Суворе обличчя хлопця миттєво розгладилось. Він нахилився й поцілував її в щоку. А відступаючи, голосно, щоб чула Хелена, додав:

— Я буду поруч.

Хелена знову зустріла його крижаний погляд і схвильовано ковтнула.

Коли Святослав нарешті вийшов, Вікторія не могла не помітити, як сильно тремтить вся постать Хелени.

— Ти тремтиш, — лагідно сказала вона. — Ходімо. Тобі потрібно заспокоїтись. Я приготую для тебе заспокійливий напій. 

Покликана легко розвернулась та пішла на кухню. А Хелена, опустивши голову, мовчазною тінню рушила за нею.

Вікторія стояла біля великого дерев’яного столу, її рухи були повільними й майже ритуальними. Вона взяла глиняний чайник і почала готувати Медарій.

Спочатку вона поклала жменю сушеної меліси, ніжні квіти ромашки, кілька пелюсток лаванди та свіже листя м’яти. Аромат уже почав тихо розкриватись. Потім дівчина додала кілька тонко нарізаних скибочок стиглого яблука та кілька ягід малини — вони мали додати напою легку фруктову солодкість і теплоту.

Хелена сиділа за столом, не зводячи з неї погляду. Вона спостерігала за кожним рухом Вікторії, ніби той процес міг заспокоїти й її саму.

Вікторія залила трави гарячою, але не киплячою водою, накрила чайник і залишила настоюватись. Коли час минув, вона процідила напій через тонке сито, додала ложку золотавого лісового меду й повільно розмішала його дерев’яною ложкою.

Нарешті вона поставила перед Хеленою теплу глиняну чашку. У ту ж мить Хелену огорнув неймовірно ніжний, заспокійливий аромат. Солодкий мед, м’ята, лаванда й легка фруктова нотка переплітались в повітрі, створюючи відчуття тепла, безпеки й домашнього затишку. Напій мав м’який золотаво-зелений відтінок і дихав спокоєм. 

Хелена мимоволі заплющила очі, вдихаючи цей аромат, і на мить їй справді полегшало на душі, ніби хтось теплими долонями торкнувся до грудей.

Вікторія сіла навпроти, підсунула до неї вазочку з цукерками й сама вже з насолодою розгортала одну. Хелена простягнула руку, взяла одну цукерку, але їсти не стала — лише повільно крутила її між пальцями.

— Отрути немає, не бійся, — м’яко посміхнулась Вікторія, помітивши її нерішучість.

Хелена здригнулась й підняла розгублений погляд.

— Ой, що ти… Я навіть не думала… Просто… останнім часом нічого в горло не лізе.

Вікторія відкинулась на спинку стільця, смакуючи другу цукерку, і ледь помітно усміхнулась.

— Віктор знає, що ти тут?

— Ні, — тихо відповіла Хелена, опускаючи очі. — Він би мене не відпустив.

— Як він? — раптом запитала Вікторія.

Хелена підняла погляд і несміливо посміхнулась.

— Якщо чесно… він про тебе не говорить. Але я впевнена, що думає про тебе постійно.

Вампірка посміхнулась, показуючи свої гострі ікла.

— А ти? — лагідно, але з легким викликом спитала вона. — Ти теж, напевно, часто думаєш про мене, якщо прийшла до мене серед ночі.

Хелена знову опустила очі. Вона обхопила чашку обома долонями, відчуваючи, як тепло обпікає шкіру. Це тепло давало їй хоч якусь опору. Але слова, які вона так довго готувала, застрягли десь глибоко всередині.

Сидіти ось так навпроти Вікторії, дивитись в її ясні очі й просити пробачення… Це виявилось нестерпно важко.

“Кого я обманюю? — подумала вона з гіркотою. — Вона ніколи мене не пробачить”. 

— Віко… я… — Хелена запиналась, слова ледь встигали за думками. Вона знову підняла очі й тихо, майже благально промовила: — Я хотіла тебе попросити…

Вона набрала повітря у легені, ніби стрибала у холодну воду.

— Скоро моє весілля. Ще стільки всього треба встигнути… А в мене навіть немає подруг. Мені дуже соромно просити, але… я б дуже хотіла, щоб ти мені допомогла.

Вікторія широко розплющила очі й мовчки дивилась на неї, не вірячи власним вухам.

— Ти б не могла завтра поїхати зі мною… і допомогти обрати весільну сукню? — вимовила Хелена й сама злякалась своїх слів.

Вікторія довго мовчала, намагаючись зрозуміти, чи це жарт, чи дівчина справді серйозно.

— Знаєш… післязавтра в мене важливий іспит, — невпевнено почала вона. — Мені треба завтра ще багато прочитати підручників…

Покликана збрехала. Насправді вона була дуже добре підготовлена до іспиту і їй навіть не потрібно було нічого повторювати.

— Я тебе дуже прошу, — тихо, але наполегливо сказала Хелена. — Мені справді потрібна твоя допомога.

Вона м’яко поклала свою теплу руку поверх руки Вікторії й ніжно погладила її пальцями. Вікторія здригнулась, хотіла висмикнути руку, але Хелена міцніше, але все так само лагідно її утримала й усміхнулась.

— Я тебе дуже-дуже прошу… Будь ласка. Скоро я вийду заміж за твого брата, і ми станемо майже сестрами…

Вікторія розгублено дивилась на неї. Ця рудоволоса дівчина завжди виводила її з рівноваги. Зараз їй хотілось просто вигнати її з квартири. Але чомусь вона не могла. Не робила цього.

— Добре… — нарешті промовила Вікторія, сама не вірячи своїм словам. — Я зайду за тобою. Одразу після того, як Вітя поїде на роботу.

— Дякую! — радісно вигукнула Хелена, підстрибуючи на місці. — Віко, я така рада! Ти навіть не уявляєш, як це для мене важливо.

Вона швидко встала, підійшла й міцно обійняла Вікторію. Та закам’яніла, сиділа рівно, як статуя, лише здивовано кліпала очима.

— До завтра, — лагідно прошепотіла Хелена, відпускаючи її. — Я буду тебе чекати.

Весело всміхаючись, вона рушила до дверей. Легкі кроки відлунювали в коридорі.

А Вікторія так і залишилась сидіти за столом, дивлячись перед собою. У голові панував цілковитий хаос. Що щойно сталось?