Раді Вас бачити!

Далеке минуле

Сріблясте місячне світло лагідно заливало стежку. Дівчина йшла повільно, майже нечутно, мов привид у сні. Її погляд був прикутий до чогось, що бачила лише вона. Навколо панувала тиша, яку порушував лише шелест трави під босими ногами.

Довге червоне волосся, густе й важке, спадало аж до землі, переливаючись у місячному сяйві живими вогняними пасмами. Воно ніби жило своїм життям — ніжно колихалось від нічного подиху вітру.

Нарешті стежка вивела її до озера. Береги були густо вкриті вербами, чиї гнучкі гілки ніжно схилялись до темної води, наче хотіли напитись місячного блиску. Дзеркальна гладь озера спокійно відбивала зорі, мов зачарована.

Дівчина зупинилась. Довго стояла нерухомо, дивлячись у далечінь. А потім, ніби сили враз полишили її тіло, вона впала на коліна. Закрила обличчя долонями й гірко, відчайдушно заплакала.

Сльози змішувались з кров’ю, яка густо заливала її груди, руки та плечі. Яскраві червоні орнаменти на її шкірі, колись такі живі й святкові, тепер потемніли, затоплені кривавою рікою. Та вона не помічала цього. Її тіло здригалось від гучних ридань, а з грудей раз за разом виривався страшний, пронизливий крик — крик душі, що розривалася навпіл.

Місяць уважно спостерігав за нею, лагідно освітлюючи цю криваву, прекрасну й нестерпно сумну картину.

— Ти так тільки надриваєш себе, — почувся позаду спокійний голос.

Віолонія різко обернулась й скрикнула — пронизливо, по-звірячому.

— Замовкни! — вихопилось в неї. — Краще мовчи…

Перед нею стояла дівчина з яскравими, як весняне листя, зеленими очима. Її довге зелене волосся спадало до самої землі, злегка колихаючись у нічному повітрі.

— Я попереджала тебе, що так станеться, — тихо й сумно промовила Моренія. — Але ти не слухала…

— Тобі краще піти, — відвернулась Віолонія.

— Я тут саме тому, що тобі потрібна допомога. Зараз потрібна.

Віолонія заплющила очі, ніби збирала останні сили.

— Тіномира загинула… — прошепотіла вона так тихо, що слова майже розчинились в нічній тиші. — Тепер мені ніхто не допоможе…

Місячна мавка опустила погляд до темної води озера. У її відображенні на неї дивилась інша дівчина — з палаючими червоними очима, сповненими люті й безмежного болю. Обличчя було залите кров’ю. Кров’ю Тіномири. Кров’ю, без якої Віолонія вже не уявляла свого життя.

— Бажаю смерті вовкам і вампірам, — зашепотіла вона, і в її голосі бриніла крижана ненависть. — Нехай вони повбивають одне одного, як убили мою Тіномиру…

 Моренія здригнулась.

— Що ти таке говориш?!

Віолонія повільно підняла голову. На її вустах з’явилась гірка, моторошна посмішка.

— Якби сталось так, щоб моє бажання здійснилось… Я б віддала все. Абсолютно все.

— Віолонія, замовкни негайно! — голос Моренії раптом став гучним і владним. Її зелені очі спалахнули яскравим, небезпечним світлом. — Замовкни зараз же! 

— О той, хто сидить на місяці, — голос Віолонії лунав у нічній тиші, тихий, але сповнений сили. — Ти, хто створив мене і мою Тіномиру… Благаю, почуй мої слова. Почуй моє найглибше бажання…

— Віолонія, ти не тямиш, що говориш! — Моренія вже майже плакала, її зелені очі блищали від сліз. — Замовчи, благаю тебе, замовчи!

Та Віолонія не чула. Вона підвела обличчя до срібного диска в небі, і її голос став ще твердішим, пронизливим:

— О Місяцю, благаю, почуй мої слова, почуй моє прохання… Нехай вампіри підуть війною проти вовків… Я все зроблю, все віддам, лише б ти виконав моє бажання!

У ту ж мить місячне сяйво над поляною почало змінюватись. З нього посипались яскраві, живі візерунки — спочатку маленькі, наче мерехтливі світлячки. Вони танцювали в повітрі, грайливо кружляли, наближались один до одного, ніби в якомусь давньому, забутому ритуалі.

А потім… усі краплинки світла злились в одну сліпучо-яскраву кулю. Спалах був таким сильним, що дівчата заплющили очі.

Коли сяйво трохи вгамувалось, Моренія обережно розплющила очі. Перед нею в повітрі, просто над водою озера, повільно вимальовувались старослов’янські золоті літери. Вони спалахували, ніби виткані з самого місячного проміння, збирались в слова, а слова — в речення.

Дівчина швидко пробігла очима по рядках, що повільно з’являлись в повітрі, ніби виткані з чистого місячного сяйва.

«Я — Той, хто сидить на Місяці.

Чую благання своєї дитини. Чую страждання доньки, яку сам народив зі свого місячного світла.

Я виконую твоє бажання, Віолонія.

Вампіри підуть війною на вовків. Один із Покликаних виведе кажанів на битву. Кров проллється ріками. Вампіри битимуть вовків, а вовки — вампірів. Смерть танцюватиме між ними, поки поле не стане багряним.

Все станеться так, як ти побажала.

Та за виконання цього бажання ти мусиш заплатити високу ціну.

На заміну я візьму кров невинної дівчини зі світлим, добрим серцем. Ту, яку сама обереш, Місячна мавко. Саме її життя й її кров стануть ключем до здійснення твого Пророцтва.

 Якщо ти обереш її — це буде твоя плата.

Якщо я отримаю свою частину угоди, то пошлю на землю трьох Покликаних. Вони виконають Пророцтво. А серед цих трьох буде один Обраний, який зможе повернути все всп’ять… 

Остерігайся крил червоного птаха. Якщо червоний птах з’явиться в житті Покликаних — брат зрадить сестру. Коли ж він пролетить між ними, розсіваючи криваве перо, найлютіша ворожнеча спалахне в їхніх серцях, і кров’ю заллється те, що колись було єдністю.

Після того, як брат піде проти сестри і буде порушена клятва…

Після того, як Чорне братство знайде свій спокій…

Після того, як чорна троянда стане червоною…

Після того, як червона троянда стане білою…

Після того, як сльози Білого братства проллються на ноги дівчини з чорним волоссям і палаючими червоними очима…

Коли вирвуть серця, коли проллється море сліз, коли впадуть і вовки, і вампіри…

Коли настане хаос і страшний крик розітне темряву ночі — лише тоді Віолонія віддасть свій борг.

І лише Обраний серед трьох Покликаних зможе все виправити.

Ця Обрана буде дівчиною з небесно-блакитними очима та біло-золотим сяйвом. І всі навколо неї відчуватимуть запах літніх квітів, а поруч із нею — спокій і тишу. Вона стоятиме на одній сходинці з Місячною мавкою. Я дарую їй білі крила, і лише ця дівчина, цей білий птах, зможе врятувати Чорне братство, врятувати Біле братство і Покликаних. 

Після того, як червоні очі згаснуть…

Після того, як зірки зійдуть з небес на землю…

Після того, як небо поцілує землю…

До Місячної мавки повернуться її орнаменти — з тіла людини, яку вона по-справжньому покохає.

І тільки тоді душа Віолонії нарешті знайде спокій.»

Коли Моренія дочитала останнє слово, золоті літери почали повільно розчинятись. Спочатку речення розпались на слова, слова — на літери, а літери перетворились на легкі, різнокольорові іскринки. Вони весело застрибали в повітрі, ніби раділи завершенню давнього ритуалу, кружляли одна навколо одної з невидимою піснею і, нарешті, зграйкою полетіли вгору, до срібного Місяця, поки не зникли в його сяйві.

На поляні знову запанувала тиша.

— Ти навіть не уявляєш, що ти щойно накоїла… — прошепотіла Моренія.

Віолонія мовчала. Вона повільно піднесла руку до обличчя, витерла щоку від густої крові. Потім, не поспішаючи, облизала кожен свій пальчик, смакуючи солодко-металевий присмак чужої крові. У її очах спалахнув дивний, майже блаженний вогник.

Вона опустилась ближче до озера, занурила обидві руки у прохолодну воду і почала повільно вмивати обличчя та тіло. Криваві потоки стікали з її шкіри, розчиняючись у темній воді. А вона… задоволено посміхалась.

— Ти будеш шкодувати про це все своє життя, — по щоках Моренії тихо котились сльози.

— Я помщуся за смерть моєї Тіномири, — спокійно відповіла Віолонія. — І нічого більше не має значення.

— Ти говориш так, бо ще не зустріла цих людей… — Моренія зробила крок уперед, її зелене волосся розсипалось по плечах. — Ти будеш жалкувати. Дуже сильно жалкувати… Ти навіть не уявляєш, скільки невинних душ може загинути через твоє бажання.

Віолонія не відповіла. Вона продовжувала вмиватись, змиваючи залишки крові Тіномири зі своєї шкіри. На її вустах застигла тиха, моторошна посмішка, а в червоних очах танцювало відображення місяця.