Спочатку:
На сторінку книги
Доступ обмежено! Контент 18+
Твір може містити сцени неприйнятні для деяких користувачів.
Перегляд дозволено тільки зареєстрованим користувачам віком від 18 років
Туманним ранком я прокинулась у неприємній завжди палаті, але ж інколи ми всі потрапляємо туди. Поруч сидів мій коханий янгол-охоронець Дим і Ладочка крутися біля нього.
Вони обоє були вмиті й причесані, але доволі змарнілі та сумні. Зайшла жінка-лікар. Вона оцінила нашу сімейку, послухала мій пульс, підкрутила крапельницю, а потім сказала:
– Ну, от що люди, новина в мене для вас дивна, але приємна. Ми ніяк не могли зрозуміти: що у пораненої з аналізом крові? При такій втраті всі показники повинні були впасти, а в неї зросли. І тоді стало зрозуміло...
– ...Прошу, мовчіть! – скрикнув мій спокійний до цього розвідник та майже силоміць вивів даму з палати, а повернувся таким, наче за вікном засяяло сонце.
– Димочку, що вона тобі веселого сказала? – ще доволі загальмовано міркувала я.
– Сказала, Ладочко, що наша мама справжнісіньке диво. І в тебе буде братик або сестричка! – урочисто відповів Дімка та продовжував сяяти.
Тепер мене пробило на кмітливість і я відчула дежавю. Невже знову Господь пожартував та заклав у мене дитинку під час поранення?
Це вже виглядало якось не смішно! Але ж так сказали лікарі. Я ще не зовсім вірила почутому й перепитала:
– Коханий, ти жартуєш чи ні? Господи, якась я в тебе ненормальна...
Здається й до Ладочки дійшло про братика. Вона кинулась в бік мого ліжка та намагалась міцно обійняти, але Дімка її вчасно зловив:
– Тату, відпусти! Мені потрібно домовитися з мамою про братика. Не хочу сестричку... Нащо вона мені? Я хочу братика!
– Сонечко, не кричи. Мама ще трохи слабенька. Тому я відпущу, але поводься тихенько, – пояснив щасливий тато. Лада почула наказ, стала навшпиньки й почала підкрадатись до мого ліжка, наче кошеня на полюванні.
– Тату, я буду дуже тихенько... Ось так, щоб тільки мама почула. Я дуже-дуже хочу братика, – прошепотіла вона і притулилася до моєї подушки.
Наразі мій Димок їй вже не заважав. Він лагідно пестив мою вільну від ліків руку й утопав в моєму погляді божественними зеленими очима, які я покохала раз і назавжди. В них стояли щасливі сльозинки, а відставний капітан розвідників одними вустами шепотів:
– Ти неймовірна, ти прекрасна й незбагненна. Я безмежно кохаю тебе, моя синьоока Незабудко!
Кінець
