Раді Вас бачити!

Наразі в нашому домі був дуже дивний вечір! Прекрасний, але зовсім інший, не схожий на ті, до яких ми звикли в маленькій жіночій родині.

Зазвичай кожна з нас тихо займалася своїми справами, не заважаючи одна одній. Я готувала вечерю та щось робила по дому, а воно маленьке малювало або читало й тільки перед сном розповідало про свої здобутки за день.

Але сьогодні все змішалось докупи, бо в самостійному жіночому просторі з’явився чоловік. Та не просто чоловік, а єдиний і коханий, а ще ТАТО.

Так неочікувано моєму дитяті, як сніг на голову, звалився батько. Ні, не дядько з вулиці, якого мама привела, щоб залагоджувати вночі свої жіночі справи. А найрідніший і найдорожчий на землі!

Цікавим було те, що наша Лада – дівчинка з непростим характером, поводилася так, наче знала Дімку все своє життя. Вона вже познайомила його з усіма своїми ляльками та показала альбоми з малювання.

А Дим не відпускав її з рук та бавився так лагідно й досконало, наче робив це всі п’ять років підряд. Періодично вони обоє втрачали розум і тато носив доньку над головою, наче вона літає, а та пронизливо верещала.

Скоро я почула дзвінок і відчинила двері. Там стояла наша сусідка, з-за стіни, й суворо запитала:

– Наталі! А що це у тебе за гамір стоїть? І Лада кричить, наче з глузду з’їхала?

– Ніно Іванівно, так ще ж зовсім не час для тиші? Ось вона й верещить, – весело відповіла я цікавій жінці, якій завжди було до всього діло.

Вона регулярно слідкувала за сімейним станом жителів нашого двору та гордо обслуговувала зграї котів, що плодилися та збиралися біля під’їздів. Хоч, мабуть, це звичайний стан справ для більшості будинків міста.

– До чого тут час? – наче професійний дізнавач, уважно оцінила все за моєю спиною дамочка. – Ви мені серіал дивитись заважаєте!

– Ну, вибачте, будь ласка, ми більше не будемо. Просто в мене гості, – зізналась я в позі винуватої школярки та вже хотіла зачинити двері, але ж настирлива бабуся навіть підставила ногу й генеральським тоном продовжила:

– Твій гість перегородив своїм одороблом пів нашого двору. Нехай переставить кудись, бо наші не можуть заїхати...

– Добре, ми переставимо, – зітхнула я й здихалась старої відьми. Якби ж вона тільки знала: наскільки дорогим був мій сьогоднішній гість! Та я не тільки місце під авто готова йому у дворі відвоювати, а віддати життя й душу за кожну нашу мить.

– Ладочко-доцю! Не репетуй так голосно, бо у баби Ніни буде нервовий зрив. А ще нам з татом треба вийти машину переставити. Погуляй за комп’ютером, ти ж від нього в захваті завжди...

– Ага, в захваті! Ти мене від нього ганяєш, от і залиш собі. А в мене тепер є тато, – пригорталась вона до Дімки і я не могла впізнати своє чудо, бо вона дуже неохоче сходилась з людьми. Тепер же вчепилась йому за шию і вони дивились на мене, наче ті два голубки з вітальної листівки.

– Донечко, а я там тобі свіжі мультики закачала...

– Ні, я теж піду з вами! Боюся тата й на секундочку відпускати, щоб не зник, – рішуче прорекла Лада.

– Мамо, давайте підемо всі разом, – поглядом маленької дитини утопав в мені закоханий в життя чоловік так, що я ледве кришку з рук не впустила.

Як тут будеш сперечатись? Їх тепер більшість і така схожа й красива! Я відключила конфорку та погодилась:

– Пішли мої пташенята! Потім вечерю доготуємо. Адже баба Ніна кине свій серіал та все перевірить і знову припреться з докорами. Димочку, їй би наш старий інструктор підійшов у чоловіки, правда?

Та Дімка зараз був таким щасливим і відстороненим від зовнішнього світу й нашого минулого, що подивився на мене, наче нічого не зрозумів:

– Так, можливо... Що, пішли?

На вулиці вже смеркло, тільки яскраві ліхтарі сяяли навколо та люди поспішали з роботи додому. Ми завезли Джип на стоянку, заплатили за кілька днів та й пішли прогулятись до озера. Лада намагалась показати татові все, що знала й потягнула усіх аж на Драйзера. Але далі я йти завадила:

– Все! На сьогодні я вже зморилася, йдемо вечеряти!

Моя військова родина наказу підкорилася. Дійсно, пройшовши через неймовірні дива минулого дня треба було відпочити, поїсти та вкласти невгамовну дитину спати.

Святкового банкету у нас не вийшло. Раче звичайнісінька домашня вечеря, але найсмачніша у житті, бо з нами був Він – наш неймовірний коханий ТАТО! Лада дуже хотіла, щоб він почитав їй на ніч казку, але й цю вимогу своєю владою я заборонила.

По-перше, вже було пізно і наша маленька бунтарка просто валилася з ніг. На сьогодні для неї випало стільки вражень, що тепер за місяць не заспокоїться. А по-друге, я спостерігала як мужньо тримається мій Димок, хоч виглядає змореним і блідим.

Вперше у житті, разом, ми вклали нашу маленьку принцесу в ліжечко. Я принесла свіжі рушники до ванної кімнати й запросила мою рідну «знахідку» змити тяжкий та насичений день.

Сама пішла готувати ліжко – наше перше шлюбне ліжко, до якого ми йшли дуже довго і тяжко! Я збивала подушки та стелила найкращу постільну білизну й знову плакала. Чомусь сьогодні мене прорвало, адже мої очі були сухими невідомо скільки років?

Скоро з’явився чистенький і пахучим шампунем, наче вечірня квітка, мій коханий Дим. Він ніжно обійняв мене обома руками ззаду й запитав:

– Натко, ти віриш в те, що сьогодні відбувається? Бо я ще ні!

– Дімочко, я так довго на тебе чекала, що поки боюся наврочити. Не можу бажати нічого більшого, ніж просто бачити тебе, дихати щастям і не сполохати його, – зізналась я й відчувала блаженство від того, як він цілує моє розм’якле тіло та знову молилася в душі.

– Незабудко моя синьоока, як же я всі ці роки чекав подібного вечора та розумів, що він нездійсненний. Сидів у пустому домі й уявляв, що в тебе є інший, а я зовсім-зовсім не потрібен. І все одно кохав і мріяв зустрітися колись...

– Та не могло бути іншого, після НАС. Не потрібен мені ніхто. Лише ти...

Ми потонули в шаленій пристрасті, як тоді, коли серед пісків він сказав мені: «Будь моєю назавжди». Тільки там нас кожної миті могли вбити, а зараз в затишному ліжку, котре стільки Його чекало – я була найщасливіша на землі!

Ми втрачали розум і були наче п’яні одне від одного та божевільної насолоди, що розтікається й переповнює обох воскреслим Коханням...

Господи! Хіба ж я знала сьогодні зранку, коли вставала на світанку з холодної постелі, що ввечері так поталанить на звичайне жіноче щастя?

Здається я трохи розійшлася у своїх шалених бажаннях та почула легкий стогін, не схожий на пристрасть і серцем відчула його біль:

– Вибач, Димочку, що не так? Де болить?

– Та все в порядку. Ну, що ти зробиш? Воно ж все-таки інвалід, – пожартував він. – Прошу, не звертай уваги...

Але мені вже перехотілося кохання:

– Ні! Скажи. Я ж не відчеплюсь.

– Все добре. Просто зайве з мене трохи повикидали, от порожнеча й бринить...

– Що повикидали? – здивувалась я так, наче не була сама поранена колись. Але з мене подіставали стороннє залізяччя та й позашивали. Снаряд тоді впав далеченько й нічого особливого в мені не пошкодив, хіба дівочу гордість та красу зачепив. А зараз я навіть не уявляла: про що він говорить.

– Димочку, молю, поясни. Я не розумію, – і Дімка пояснив:

– Той дід трішки неправильно все зашив, поступово розвилася гангрена. Та мене, як стару сукню, вчасно в Штатах «перелицювали». Викинули селезінку й одну легеню. Їм тоді більше всіх дісталось. Але ж без цього можна нормально жити. Серце, що тебе кохає мені залишили і цьому я страшенно радий. Вибач, я тебе на чомусь дуже цікавому зупинив, – пожартував мій коханий, а мені від почутого було не до жартів. – Незабудко, чого ти мовчиш? Все нормально! Я хочу твого кохання...

– Рідний ти мій! Де ми так Бога прогнівили? Чому все це з нами? – запанікувала я.

– Натко, зараз його не гніви! Ми живі й дуже щасливі. Хіба цього замало? Звідки в тобі така дивна слабкість? Ти ж раніше була наче сталь, – намагався розбурхати мою волю Дим.

– Сталь була до нашого кохання, – тяжко зітхнула я й пригорнулася до його плеча:

– Давай спати. Я сьогодні дуже втомилася від усіх радощів та переживань. А ще боялась: як Лада прийме тебе. Та дивлячись на вас здається, наче весь час були разом.

– Тобто, це все? Незабудочко, так не годиться. А закінчити справу, що розпочали? – намагався загравати мій Дим.

– Не хочу. Старенька стала твоя Незабудка. На добраніч! Ти просто мені приснись, – поцілувала я моє скалічене кохання й пригорнулась всім тілом щаслива та одночасно нещасна від того, що наразі дізналась.

А потім заплющила очі й страшенно боялася, що вранці знову прокинусь одна в холодному ліжку. Це тепер здавалося найстрашнішим.