Раді Вас бачити!

Сьогодні навіть вічно забитий транспортом міст не дуже затримав, наче розумів, що в нас немає ні часу, ні сил чекати! Дімка їхав і весь час посміхався:

– А що ти там робила сьогодні, моя Незабудко?

– Я працюю фітнес-тренером на масиві. Директорка дала папери, щоб я підписала в Міністерстві молоді та спорту. Щось там у неї дуже важливе по нашому філіалу. Ось я й поїхала. А поруч з Хрещатиком є один неймовірно смачний шоколадний магазин. Завжди заходжу, коли недалечко буваю. Потім до метро на «Золоті ворота» поспішала, так тебе і зустріла... – ледве не проговорилась я, що Лада дуже любить смаколики з фірмового магазину цукерок, але вчасно прикусила язика.

– Ото з нами доля сьогодні пожартувала, Натко. А може спеціально чекала, щоб подарувати зустріч? – веселився Дим.

– За Біллою, будь ласка, у двір, – показувала я дорогу, а серце вискакувало від хвилювання так, наче я вперше «погасила ціль». Та тих відчуттів я вже майже не пам’ятаю. Звісно снайпер – то вбивця. Але він зовсім здалеку бачить необхідну краплинку чи точку. Роботу намагається виконати якісно на 100%, тобто ні болю, ні крові...

Та що це я про «стару роботу»? Ми вже зайшли на поверх і мій капітан, серед якихось своїх чоловічих думок, не міг відірвати від мене звабливого погляду.

– Не лякайся! Ми сьогодні швидко збирались, – відкинула я ногою Ладини туфельки. А він подивився на мене якось дивно і присів на пуфик для роззування.

– Ти чого, Димочку? Оці капці бери, вони більші, – намагалась бути врівноваженою я. Дмитро взувся, підвівся й мовчки пройшов до кімнати. Потім скрикнув, наче в нього знову потрапила куля та притих.

– Що? Хіба не схожа на тата наша Лада? – з посмішкою пригорнулась я щокою до одвірка та милувалася його подивом. А Дімка підхопив мене над собою й прошепотів:

– Незабудко моя, як же ти змогла? І все правильно зробила... Господи! Я про таке навіть мріяти не смів. То вона в нас Лада?

– Так. Я записала її як Ладу Дмитрівну та десь глибоко в душі сподівалась на сьогоднішнє свято, – зізналась я татові моєї доньки, а далі від щастя себе не пам’ятала.

Ми поринули одне в одного, як тоді, коли над головами свистіли кулі та спека доводила до божевілля. Зараз ми знову були одним цілим, тілами й душами.

Мій Димок щедро дякував мені за нове життя, за нашу Ладу, за те що кохала і кохаю його єдиного на землі. Навзаєм уважно слухав мою розповідь: як вижила, одужала й народила нашу маленьку донечку.

Гладив мої страшні сині шрами від осколків та питав: чому не позбулася? А навіщо? Я ж не модель і мені не треба на подіум. А це була пам’ять про життя на війні. Про Нього, про пустелю і про нестерпний біль втрати...

Потім він розповів, що його пораненого бойовики заволокли в катакомби під пустелею, коли ще йшов бій. Як «лікував» його дивний дід, більше схожий на шамана зі страшної казки.

Він наказував пити якісь настоянки й Дімка не розумів, ні де знаходиться, ні що робить. В цьому стані з нього дістали всі чотири кулі. Вони пройшли наскрізь і, дякувати Богові, ні одна не була смертельною.

Той шаман лікував чужого вояка, довго й виснажливо, аж поки не зрозумів, що білому чоловікові можна вставати. Та робив він це не від доброти своєї, а для того, щоб Дим підготував групу бойовиків. Він весь час накачував пораненого якоюсь гидотою і той виконав накази жителя пісків.

Дивно, але Дмитра дід не вбив, а навіть вивіз за межі країни. Так капітан Заруба потрапив до Штатів і серйозно лікувався від наркозалежності, а вже потім проходив реабілітацію на Батьківщині та відповідав на запитання людей зі спецслужби.

Тільки коли мій коханий Дим переповів сьогоднішню розмову з підполковником, він утаїв від мене натяк на роботу, за необхідності. Звісно не хотів, щоб хвилювалася.

Ми б так могли обійматись до кінця життя, але я зітхнула й сказала:

– Димочку, а нічогісінько не змінилося. Хіба що ти став ще солодшим, мій капітане. А ще ми найщасливіші, коли разом. Ось тільки скоро з садочка прийде наша самостійна Лада й треба вставати. Якщо ти не дуже поспішаєш – я хотіла б познайомити її з татом.

Це був мій дурний прикол, бо не думаю, що в світі знайдеться чоловік, котрий відмовиться познайомитись з гарним дорослим дитятком та не пошкодує про те: як багато він пропустив!

– А хіба ти не сказала їй, що я льотчик та загинув при виконанні? – з посмішкою нагадав він традиційну жіночу відмовку для дітей.

– Ні. Я завжди говорила, що тата треба дуже добре кликати й чекати. Тоді він обов’язково повернеться до нас.

– Що так і говорила? – здивувався Дімка.

– Слово в слово. І вона мені вірила. Значить сьогодні у Лади, як і в нас, величезне свято. Хоч надворі й не Новий рік, але мрії здійснилися, – вбиралася я в білизну перед ним, а він ще млів від недавніх відчуттів та кивнув:

– Згоден. Нехай відсьогодні й на все життя почнеться тільки наш Новий рік.

Оскільки люди ми військові, як би сильно не хотілося залишатись в обіймах одне одного, все ж приготувалися до зустрічі з донечкою.

Спочатку випили кави зі смачнючими цукерками, які наче спеціально покликали мене пройтись саме тією вулицею, де їхав мій Дим... Та ось в замку почувся звук ключа.

– Тримайся, таточку! Наша Лада - це щось! – підморгнула я своєму капітанові і вийшла до неї в передпокій.

– Доню, привіт! А що це ти принесла? – тремтіла від хвилювання я, але ще якось трималася.

Моє сонце, у свої п’ять років, було страшенно хазяйновите. Вона легко могла сама одягтись і причесатись та навіть купити щось до столу. Я давала їй дрібні гроші, а жінки під Біллою добре знали чарівну дівчинку Ладу та продавали їй найкращі фрукти.

Ви не подумайте, що я якась безсердечна мати, бо не зустрічаю малечу з садочка. По-перше, я працюю довгу зміну з примхливими клієнтками, та справа навіть не в цьому.

Наш величезний двір вміщує в собі, і наш фітнес-центр, і Ладин садочок так, що навіть не треба переходити жодної магістралі.

Але ранньої весни було якось страшенно слизько і я, така спортивна, пролетіла по мерзлій калюжі й отримала гидку проблему – розтяг сухожиль. Саме тоді Лада заборонила мені пертися, з усіх ніг, за нею до садочка. Сказала, що вона дитина самостійна й може зарадити собі...

– ...Я купила нам малинки! Бабця казала, що вона свіжа й зовсім не смердить містом, – сказала наша маленька хазяєчка. А я тяжко зітхнула, взяла її за ручку та й повела до кухні.

– Ну, проходь, доню. У нас сьогодні гість. Не лякайся, маленька, та ми діждалися нашого тата, – не стала ходити навколо я й ляпнула все відразу.

Якусь мить Лада мовчки уважно оцінювала Дмитра, а він виглядав зараз так, наче його засудили до страти. В чарівних очах палало щастя і біль, а ще мій сміливець намагався зрозуміти, як себе вести?

Впасти перед своїм прекрасним творінням на коліна, чи підійняти над собою? Цей загальний шок мене діставав! Я лаялася в душі, що не вмію довго прикидатись, але ж саме за це і покохав мене колись Ладин тато!

Ось наша маленька дівчинка з докором подивилася на мене та як кинеться до Дімки з криком:

– Тату! Чого ж ти так довго не приходив? Ми з мамою на тебе чекали-чекали, а ти все не йшов... Чому: розкажи?

Сильний воїн, що знайшов в собі сили вижити під землею в лапах ворога, повернутися з потойбіччя, мужньо прийняв відставку та свою непридатність службі – зараз здавався слабшим від цього дитяти.

Він опустився перед донькою на коліна, обійняв все її маленьке тіло, цілував рідне личко ... і плакав. А я закрила лице обома руками й ревіла, як давно вже цього не робила. Тільки наша маленька донечка пригорталася до Дімки, вчепившись за шию, й шепотіла:

– Сьогодні найкращий день у моєму житті. Бог повернув мені тата! Ти саме такий, яким я тебе чекала...

Тепер мій безстрашний Дим, не криючись хлюпав носом, пестив шовкову голівку доньки й поривчасто здригався.

– А я завжди знав, що маленька принцеса чекає на мене... Ти пробач мені, дитятко, що забарився. Я більше нікуди від тебе не піду, тільки в мами треба дозволу спитати, – утопав в новому щасті мій сміливий командир та зовсім не боявся своїх сліз.

Він допитливо подивився на мене мокрими прекрасними очима і я не могла змовчати:

– Мама згодна на все у світі, тільки б з нами завжди був тато! Так, Ладочко?

А вона надула свої красиві батькові губенята і, як звичайна дитина військових, випалила наказ:

– Мамо! То чого ти тоді стоїш і плачеш? Хіба ж тобі більше нічого робити? Нам треба тата нагодувати. Він так довго йшов до нас, а ти без діла стоїш?