Раді Вас бачити!

– Я тебе, капітане, попереджав, – роздивлявся на моніторі підполковник СБУ детальний план маєтку Мусієнка.

– Звідки це у Вас? – не відповів на його репліку Дмитро й теж уважно подивився на схему та нічого путнього там не побачив.

– Дурних питань не став, розвіднику. Звідти, – показав підполковник на стелю та почав по рації збирати групу.

«Біда з цими сучасними технологіями! З супутника видно багато чого, а от як врятувати жінку й маленьку дівчинку з лап бандитів, зовсім не показано. Значить, прийдеться по-старому, на пузі...» подумав Заруба й спитав:

– Як діятимемо не підкажете?

– А що тут підказувати? Швидкий прямий контакт ще ніколи не підводив, – рація зашуміла й голос доповів, що всі готові. У Дмитра аж дух від злості перехопило:

– А нічого, що в мене там дружина й донька? Який прямий контакт? Коли Ви мені завдання давали, я напряму не працював. Навіть чортових нариків не підставляв задарма...

– Ну, все. Відставити психоз! Значить, зайдемо тихо, – згодився підполковник і натягнув броніка та подав іншого Зарубі.

– Та не люблю я в цьому працювати! – відмахнувся Дмитро.

– Це наказ і він не обговорюється. Мені тільки цивільних втрат не вистачало, – командував старший.

– Я вже цивільний? Весь час забуваю, – начепив бронежилет Заруба та

доповнив: – А зброю «цивільному» дасте?

– Та не чіпляйся до слів. Хоча що з тебе зараз взяти? По хорошому я й до операції тебе не повинен допускати. Так ти ж сам полізеш. Краще вже під нашим наглядом, – розмірковував оперативник, коли всі сідали в спецавто з тонованими вікнами.

Дмитро перевірив пістолет й легко сховав до кобури.

– Пане підполковнику! А що це за супермен з нами їде? – не витримав старший групи. Начальство невдоволено поковзало на сидінні:

– Зацікавлена особа. Очей мені з нього не спускайте. Зрозуміло?

– Та воно-то зрозуміло, тільки чим саме ми їдемо займатися? Мусієнка вдруге брати, чи за «особою» приглядати? – не вгавав опер.

– А мені теж цікаво, пане підполковнику. Ми родину мою будемо визволяти, чи просто Мусієнка візьмемо і все? – не міг заспокоїтися Дмитро.

– Так, заткнулися всі! Я повинен подумати. Дістала мене вже ця сімейка найманців! – розгнівався підполковник.

Хлопці притихли та скоро під’їхали доволі близько до козирних дач над Дніпром. Далі все виглядало, як у красивому бойовику: планове розосередження, радіомовчання й тільки обмін знаками, якими користуються специ під час подібних операцій.

Але коли підполковник обернувся попередити Дмитра, щоб не ліз попереду, того вже й близько не було. Тільки бронежилет мирно валявся на сидінні.

– От зараза! Ну, знав же, що непотрібно було брати. Нехай тільки мені перепаскудить все. Я його посаджу за невиконання наказу, – бідкався керівник завдання, вибираючись в броніку з авто.

– Пане підполковнику, так він же цивільний...

– Старшино, мовчати! Отут сиди, наче миша. Хто буде бігти з тих виродків у цей бік, дозволяю стріляти по ногах, – віддав наказ чоловік та зігнувшись, м’яко пішов у бік маєтку.

– Слухаюсь! – відповів водій і, стандартно, завмер в очікуванні групи.

А Дімка вже, наче тінь, крався своїм звичним безшумним кроком розвідника старим покинутим таємним ходом, під маєтком наркодилера.

Про цю споруду він дізнався тоді, коли після прийому доброї пайки оковитої, старий сторож дядя Ваня розв’язав язика. Здавалося у Дмитра просто карма – лазити під землею. Та він не скаржився. Головне визволити кохану й доньку, а як саме, не мало значення.

Скоро капітан дійшов до розгалуження вузького коридору й на мить задумався, та зрозумів, що в кутку тупик й сховок для наркотиків. Тому пішов прямо й благополучно вибрався посеред старої комори.

Видно, маєток перебудовували кілька разів, тому зараз ця будівля залишилась поза основною частиною дому, а може так було зроблено спеціально?

Радий, що опинився саме в такому місці, Заруба виглянув у маленьке віконце й побачив відразу кількох озброєних до зубів охоронців.

Капітан подумав, що йому б тепер не завадила допомога спеців, але ж вони в своїй амуніції точно нароблять гамору, тому прийдеться знову розраховувати лише на свої сили та вміння. І боєкомплект у нього занадто недостатній та він звісно позичить у тих недолугих, скільки треба.

Дим тихо підкрався до першого ворога й миттю скрутив йому в’язи. Адже наразі капітан був настільки злий та цілеспрямований, що зовсім не думав про відповідальність перед законом.

Він просто рятував рідних людей, а ціна його абсолютно не цікавила. Далі капітан дістав свого улюбленого ножика, з яким ніколи не розставався, та назавжди викреслив з життя ще двох охоронців Мусієнка.

Тепер він був уже в основній будівлі, але дівчаток ніде не бачив. Ще рух і ще покійник. Дмитру навіть починали пригадуватись воєнні часи.

Аж ось він побачив жінку, що миттю заверещала на весь дім так, наче він різав її на шматки. Це було погано!

Позаду Дмитра відразу виросли два бугаї й скрутили. Він міг би поборотись, але ж треба зрозуміти: де його дорогі жінки й тому Заруба прийняв вигляд смиренника.

Переможною ходою бандюки завели «полоненого» у вітальню, де зібрались усі дійові особи: заручники, господар та охоронці, що залишались ще живі.

– Здоров був, Диме! Здається так тебе називає оця лярва й усі «побратими» з пустелі? – посміхнувся Мусієнко, а Дімка очима допитувався в мене без слів: як наші справи?

Я дивилась на нього й відповідала: нормально. Лада хотіла кинутись до тата, але розуміла, що всіх нас тримають погані дядьки й просто мовчала. Бідне дитя було бліде й трусилося всім тілом, але не плакало.

Капітан Заруба не привітався з колишнім роботодавцем, а просто сказав:

– Ось він я. Родину відпусти.

– Та прямо, розбігся з усіх ніг. Ти мене підставив, Диме, і тому ви всі разом перетворитесь на той самий дим. Це я тобі обіцяю.

– Але ж вони тут ні до чого, – намагався торгуватись Дімка.

– Тобто як це: ні до чого? Це твоя радість! Як моя остання партія наркоти. Тому, дорогенький, здохнете ви всі! Ну, хіба що кралю твою по хлопцях прогуляємо. Дуже просили!

Зараз Дмитро смикнувся і в його красивих очах запалав пекельний вогонь:

– Богом клянуся, поріжу на шматки! Краще відпусти їх.

– Та як же ти поріжеш: коли скручений? – встиг розсміятися Мусієнко, але в цей час з усіх вікон полетіло скло й автоматні черги розрізали простір під стелею.

Останнім у вікно заскочив підполковник та майже радісно скомандував:

– Всі на підлогу! Працює державна безпека!

Для остраху хлопці стрельнули ще кілька разів і всі братія, покидавши зброю, вляглася на підлогу. Мусієнко вдавав, що теж намагається покласти важке тіло, а сам нахилився до ноги й дістав невеличкого пістолета.

Він встиг націлитись на Ладочку. Я була непоганим снайпером, але ж тепер лише мамою й тому миттю кинулась на лінію вогню. Пролунав негучний постріл, я відчула пекучий біль та відключилась...

Я не бачила, як Дмитро вихопив з потаємної кишені улюблений ножичок, що не помітили баньдюки та виконав обіцянку.

Кілька блискавичних рухів і з основних артерій Мусієнка, у всі боки фонтаном запульсувала кров. Це був один з коронних прийомів професіонала, а капітан був кращим!

Кажуть кровищі з того борова лилося стільки, що хлопцям з групи довелося потім здавали свою амуніцію в чистку. Наш кривдник лежав на килимі, в калюжі власної крові, а Дмитро склав руки за головою та спокійно віддав спецам ніж.

– Трьохсотий! Швидку в Підгірці на Ранкову,10. Шаренко, подивись: що з нею, – командував підполковник в рацію й додав: – Та відпустіть його, він вже все зробив, що хотів.

– Так він же Мусієнка, як те курча вмить розібрав. Я ж казав – супермен. Пане підполковнику, де Ви його взяли? Слухай, може до нас підеш? – захоплено дивився на Дімку старший оперативник.

– Відвали, я пенсіонер. Господи, допоможіть їй, будь ласка, – кинувся Дімка до мене і взяв на руки, які миттю вкрились вже моєю кров’ю. – Незабудко, тільки живи...

Військовий фельдшер нахилився до мене й скомандував:

– Так, дай я подивлюсь. Без паніки. Все нормально, наскрізне. Житиме, – покривав з балончика кровоспинним засобом рану він та вколов снодійне, хоча мені до цього було байдуже...

Маленька Лада, що забилася в куточок й мовчки тремтіла, побачила стільки крові, що не забуде ніколи у житті. Та вона кинулась до Дімки й припала з істеричними криками:

– Таточку, що вони з мамою зробили?

Скоро приїхала швидка й мене поклали на ноші. Ладі вкололи заспокійливе, а Дімка за свою військову біографію бачив багато крові та на собі стільки не пам’ятав. Він тихо сидів у швидкій поруч зі мною і тримав за руку, а іншою обіймав маленьку доньку та наче молився:

– Назабудко моя, все непогано... Живі! Трішки зачепило. Але Бог знову допоміг. Головне – ми разом. Не плач, доню, ти ж дитина військових.

А поки мене везли зашивати, одне гидке земне створіння, по підробному паспорту, вже перетнуло кордон та помандрувало світом, щоб підібгавши хвоста, загубитись десь серед своїх гріхів.

Молодший інспектор служби наркоконтролю не встиг збагатитись так, як сподівався й тепер головним його завданням було ніде не потрапити до рук правосуддя. Хоча навряд чи таку шавку оголосять у міжнародний розшук.