Раді Вас бачити!

На сьогодні заняття скінчилися й ми з чоловічим тренером замкнули центр до завтра. Надворі вже було зовсім темно, хоча люди шмигали туди-сюди у своїх справах. Раптом якась тінь виросла переді мною й запитала:

– Девушка, время не падскажите? – я лише встигла дістати телефон, як темна особа спробувала вхопити мене за плечі.

Та стандартний захисний рух, з переворотом, і «гість столиці» вже лежить на землі та виє від болю. Сармат миттю опинився поруч, бо перед від’їздом додому він вирішив покурити біля авто. Ніяк не кине наш спортивний тренер це негарне заняття.

– Ти де таке дурне взялося? Це ж Позняки, у нас тут кожна жінка-кішка! Хоча звідки тобі про комікси знати? Прибити, чи так відповзеш у свою діру? – став він коліном на спину дурного нападника.

– Все, ухажу. Пусти! – почули ми відповідь та відпустили, навіть не навалявши, заради гостинності.

– Натко, а чого це твій «охоронець» не зустрічає? Бачиш, яке тут шастає? – обурився Сармат.

– Ігоре, я тебе прошу! Чи ж я сама не справлюсь? Але все одно дякую й до завтра, – попрощалась я з колегою, а на душі стало ще гидше.

Оце відправлю свого Димочка охороняти того противного дядька, щоб всяке до нього чіплялось. Але ж ми давно обрали професію: охороняти й захищати.

На поверсі, ще від ліфта, знову було чутно веселі крики тата й доньки, та баба Ніна більше не приходила перевиховувати сусідів і потихеньку звикала до щастя за стіною. Про те, що мій «гість» зовсім не гість та нікуди не поїде, вона вже дізналася й змирилась з неминучим.

– Привіт, мої хороші, – вловила я Ладочку двома руками й підняла над собою та відразу почула, як заболіла рука після вуличної зустрічі. Адже не кожного дня я застосовую колишні навички. Треба буде трішки підкачати руки, бо тренувати товстух – то все одно, що на канапі валятися й це нікуди не годиться!

Моя домогосподарочка-Дімка теж обійняв нас обох та поскаржився:

– Мамо, чого ти так довго? Ми вже гріли-гріли ту вечерю, а потім кіно дивитись почали.

– Та вийшло трохи затриматись. Ось дивись, що я тобі піймала. Правда, ніколи не знаєш наперед: добре там, чи погано? Але хлопець з чоловічого залу підкинув клієнта, якого ти хотів. У дядька тут недалечко вілла й бригада охоронців. Ось туди я тебе і зашлю, мій розвіднику... – пожартувала я тоді.

Мій Димок візитівці дуже зрадів:

– Дякую, кохана! Яка ж ти в мене шустра. Тільки попрохав – і вже готово.

– Сказати по правді, я зовсім не в захваті від такого роботодавця. Він гидкий і грубий. Але ж де в нас з тобою ангельська робота була? Можна спробувати, – знизала я плечима.

– Прорвемось, Незабудко, не вперше. Пішли за стіл, – весело відповів Дімка.

Вранці він ввічливо поговорив з Мусієнком та й поїхав «на співбесіду». На роботу його взяли, але коли ввечері ми лягали в ліжко, я побачила дивні гематоми на спині свого рідного вояка.

– Це звідки взялося? – миттю причепилась я.

– Де?.. А то ми з хлопцями мірялись: хто спритніший. Не звертай уваги. Підготовка у них так собі. Є парочка екземплярів, а інші – дилетанти. Зате роботодавець залишився від мого вміння в захваті. Казав, що буде брати на самі відповідальні завдання. Я навіть службу згадав. Тільки які тут можуть бути завдання? Дивний він! – обійняв перед сном мене Дим.

Пройшов тиждень і капітана Зарубу раптом знову викликали до СБУ. Видно той підполковник не забув про обіцянку Димочка послужити ще на благо Батьківщини.

– Сідай, капітане. Як живеться в Києві, звикаєш? – відсторонено запитав він.

– Дякую, пане підполковнику, все в порядку, – знизав плечима Дімка та не став уточнювати: звідки їм відомо про наше спільне проживання? Робота в людей така, це ж очевидно.

– Та ні, не все в порядку. Вляпався ти знову в історію, капітане. Пригоди так і тягнуться до тебе, хоч де б не був, – констатував чоловік.

– Наразі не зрозумів? Поясніть, будь ласка, – насупився Дімка.

– Що тут незрозумілого? Ти влаштувався на роботу до нашого столичного бізнесмена Мусієнка охоронцем, так? – посміхнувся підполковник.

– Так. А ви що за мною стежите? – все ж вирвалося запитання у Дмитра.

– Скоріше за ним. А ти потрапив у поле зору випадково, хоч і прогнозовано, – продовжив підполковник. – Та ми цьому навіть зраділи. Незаплановано, наша людина опинилася всередині його кубла.

– А я що Ваша людина? – напівжартівливо поцікавився Дімка.

– Ну, а чия ж іще? Звісно, наша. Ти через таке пекло пройшов, що тільки своїм можеш бути, – зробив комплімент відставнику серйозний працівник.

– І що від мене вимагається? – не став ходити кругами Дим.

– Та зовсім небагато. Дивитись, слухати й запам’ятовувати все, що діється на території маєтку. А за необхідності, скидати інформацію нам. Не хочу тебе лякати, але основний «бізнес» твого роботодавця, то наркотики. У нього дуже велика мережа й занадто серйозні зв’язки. Я знаю, що ти живеш з тією жінкою-снайпером і у вас є донька. Тому, якщо боїшся за них, можеш відмовитись. Така робота більше підходить нежонатим.

Але Дімка сумно посміхнувся й відповів:

– Я так довго був неодруженим, що й досі не вірю. І про доньку взагалі не знав аж до останнього часу. Та я не буду відмовлятись від роботи, якщо він такий паразит. Моя дружина вміє за себе постояти і малеча точно нашої крові, – похизувався зараз своїм щастям Заруба й додав: – А «закладки» я в котрому парку буду робити?

– Тільки давай без жартів, капітане. Повір, там не буде нічого смішного. Інформацію будеш кидати ось на цю адресу. Це не подарунок, а робочий інструмент, потім повернеш. Зрозумів? – дав звичайнісінький смартфон чоловік.

– Слухаюсь, пане підполковнику. Дозвольте приступити? – радісно відчеканив Дим та здавався страшенно щасливим, що йому довірили серйозну й потрібну тут, серед мирного міста, роботу.

День за днем, у родинному щасті, пробігали непомітно. Дімка працював на того Мусієнка добу, через дві й поки що нічого особливого не бачив. А ще він приховав від мене своє «нове завдання».

Про відвідини Володимирської я знала, але звикла вірити йому, як собі, та сприйняла жарти. Звісно мій капітан не хотів даремно турбувати свою Незабудку неіснуючими проблемами.

Мабуть, я накрякала! Скоро проблеми таки з’явились. Якось нового бездоганного охоронця запросили на розвантаження товару та, випадково, хтось впустив мішечок й по підлозі розсипався чистий героїн.

Коли б капітан Заруба не служив у пустелі, чи не побував у підземеллі, під наркотою ворогів; він все одно відчув би в повітрі ненависний присмак, котрий не спутати ні з чим.

Мусієнко виматюкав криворукого й дав йому потиличника та був дуже незадоволений тим, що розсекречений у своїх заняттях перед новеньким.

– Що відставний? Побіжиш стукачити до наркоконтролю? – без передумов вп’явся очицями в Дмитра хазяїн.

– Ні! Не побіжу. У мене з ними неконтакт. Я ж колишній наркоман зі стажем. Вони мене й так ненавидять, лікували та з обліку не зняли. Тому Ваші припущення марні, пане, – чарівно посміхнувся Дим.

– Ага! Он воно як? А що ж ти мені відразу цього не розповів? Я б тебе не взяв. Нарики мені не потрібні. Та й товар буде тирити, – обурився знову «наркобарон».

– І про це можете не турбуватись. Я в зав’язці, – прекрасно грав свою роль мій розвідник.

– Що ти ліпиш? Де це ви в зав’язці були? Скільки не лікуй, але рано чи пізно, все одно тягне. Та ти гарний боєць. Просто будеш на контролі. Так, дебіли, згребли все обережно в мішечок і на фільтрацію! – скомандував шеф та здається повірив Дімці. Але момент був доволі небезпечний.

Тепер Димок повинен був сповістити про нову партію, що прибула. Особисто я про той службовий телефон поняття не мала. А ввечері мій хазяйновитий чоловік пішов викидати сміття й зателефонував, як обіцяв. Його почули, але ж засланого співробітника треба було якось прикрити.

Звичайно, в службі наркоконтролю були, відомі всім, наркомани-стукачі й достатньо почекати перших продаж, щоб недовіра впала саме на них. А вже потім відразу мчати в ангар з групою захоплення й таким чином залишити капітана з родиною поза підозрою «місцевої мафії».

Здавалося, що все розрахували добре. Але коли треновані хлопці заскочили в указану споруду – там було чисто й підметено, а Мусієнко почав обривати телефони урядовців та скаржився на беззаконня й приниження.

Згідно зі здоровим глуздом, Дімка повинен був відразу піти з того пекла. Та для капітана Заруби службовий обов’язок – то святе, навіть за відсутності легені й селезінки в його організмі.

Спочатку Мусієнко хотів «пресувати» Дмитра у підвалі, але той здав аж двох винних в облаві наркоманів і йому чомусь знову повірили.

Капітан не був безсердечним стосовно нещасних нариків, адже вони добу назад вже померли від передозування. Тільки «бізнесмен» Мусієнко про це ще не знав, а Дімка послідовно й красиво виклав всю схему проколу й підступний дилер зовсім не відчув брехні.

Тепер все стало ще цікавішим та серйознішим. Необхідно було дізнатись: хто і на якому рівні попередив Підгірського мафіозі про облаву та куди перевезли дуже цінний вантаж? І саме цю роботу взявся виконати мій коханий Дим.