Раді Вас бачити!

Йшов час і на вулицях з’являлося все більше гидоти. Дімка абсолютно нічого не міг дізнатись, хоч і намагався з усіх сил. Він уже посидів в барі з кількома охоронцями Мусієнка, за пивом, та розповів їм шалені історії зі своєї служби.

Потім зголосився вигуляти по садибі улюбленого хазяйського добермана й давав собаці смачненького корму, а потім нюхати хустинку з героїном, але дурна псина тільки облизувалась та чекала ще смаколиків. Ніяких гостей, чи підозрілих людей в маєтку не бувало.

Тільки ж мій розвідник не знаходився там безвилазно, тому якісь контакти зі зрадником могли відбуватись не в його зміну.

Тоді самовідданий Заруба вирішив піти ва-банк та й прикинувся «розв'язавшим». Він поводився так, наче починалась ломка й треба було дати йому хоч щось прийняти.

Щоб не «палитись» та не викликати лікаря Мусієнко вирішив дати наркоману дозу. Ну, не вбивати ж цього нарика прямо посеред маєтку, краще кинути трохи товару і той заспокоїться.

А коли буде під кайфом – його випхнуть на смітник та більше не допустять до служби. І чорта з два він потім щось згадає, а якщо й так, хто такому повірить?

З цими думками Мусієнко залишив Дмитра в передпокої й пішов до кабінету. Через вікно Дімка миттю прослідкував за хазяїном та побачив, як наче у старому кіно, стіна за бібліотекою відчинилася й господар зник у пітьмі.

Капітан миттю опинився на підлозі посеред холу та згадав свої муки в підземеллі. Його трясло й кидало у всі боки так, що Мусієнко з відразою жбурнув пакетик в лице охоронцю та сказав:

– Більше ти в мене не працюєш, нарик чортів. Навіщо я тебе тільки взяв?

Капітан Заруба вдавано схопив товар та Мусієнко не став дивитись на картину своїх звичних діянь і скомандував хлопцям:

– Викиньте цей непотріб за огорожу та щоб я його тут більше не бачив.

Дмитро сховав пакетик у рукав та продовжував агонізувати на підлозі. Так він вибрався тоді з маєтку. А скоро всю партію та самого Мусієнка заарештували відповідні служби. От тільки зрадника в системі знайти поки так і не вдалося.

Тяжко усвідомлювати, але вже через добу «бізнесмен і меценат» Мусієнко знову повернувся додому, під підписку, та плавав у своєму басейні, ніби нічого й не сталося.

А ще невідомо звідки він дізнався, що капітан Дмитро Заруба ніякий не наркоман, а чесна й порядна людина, що добре виконала свій службовий обов’язок.

А найважливіше це те, що у капітана є кохана дружина й маленька прекрасна донька. Після всього, що сталося Дімка ходив по дому з винувато опущеною головою, а я весь час «пиляла» його з приводу недовіри.

– Димочку, ну як ти міг не сказати мені про такі страхіття? Я що в тебе істеричка якась?

– Та наче не була. Але наразі, Натко, поводишся саме так. Ну було й минуло. Забули та живемо собі далі, – заспокоював мене він. Я послухалась і дійсно розслабилась від щастя, дивлячись в його неймовірно прекрасні очі.

Вдень ми були на озері й Лада набігалась з дітьми та собаками по піску так, що ввечері після ванної впала спати без духу. А ми трішки погралися в душі й пішли до ліжечка.

Там мій Димок був невблаганним і неповторним. Він дарував мені всього себе, а ще він сказав приємну й майже фатальну фразу:

– Кохана, знаєш чого весь час вимагає Ладочка? Вона хоче братика.

– А ти? – задихалась від насолоди я. – Чого хоче мій рідний герой?

– Тебе, одну на світі... А ще братиків та сестричок для Лади, скільки вийде.

– Я не проти! Господи... – я розтікалась і тремтіла від гарячого блаженного оргазму, а Дімка обережно знімав мої слізки й шепотів:

– Незабудко моя синьоока, я найщасливіший в світі чоловік!

Виходило так, що виконавши завдання, мій капітан знову став безробітним. Йти на роботу до «наркобарона» Мусієнка, з усіх відомих причин він вже не міг, а в супермаркет охоронцем – я його не пустила б. Тим більше, що всі вакансії там забиті дідусями-родичами співробітників.

Про неприємну пригоду в Підгірцях скоро ми всі майже забули. Тільки оте нехороше слово «майже» якось заважає спокою. Тому ввечері до боса приповз молодший співробітник наркоконтролю й зажадав грошей.

– Інспекторе, а нагадай: за що це ти хочеш винагороду, коли половина моїх сидять у СІЗО, а інша – порозбігались хто куди? – невдоволено спитав Мусієнко.

– Та є одна дрібничка, з якою я міг би допомогти встановити справедливість. Це, звичайно, не підніме Ваш рейтинг у місті, але ж і покарати за порушення раніше добре налагодженої схеми, декого треба, – гидко посміхалась паршива вівця.

– Що ти мелеш? А простіше сказати не можна? – сидів, широко розставивши ноги в кріслі Мусієнко, й одноосібно закінчував пляшку коньяку.

– Можу й простіше. Я тут копнув по деяких своїх зв’язках та знайшов: де працює баба того капітана, по-перше. А ще номер садочка, який відвідує його мила донечка, по-друге... Цікаво?

Мусієнко відразу протверезів, поставив келиха з коньяком на столик та навіть встав на ноги:

– Дуже цікаво! А чого ж ти мовчиш, воша? Хочеш грошей? Вже як приссешся, то не відчепишся...

– На тому стоїмо, пане! – гордо прорекла гнида.

– Ну, давай ділись надбаннями пошуку, – скомандував Мусієнко.

– Е, ні! Спочатку грошики. Адже мені прийдеться зникнути. Бо коли щось піде не так, той капітан з мене живого шкіру здере, – завбачливо торгувалась тварюка.

– А якщо вся твоя інфа тухла? – відповів на торг Мусієнко.

– Господи-боже! Ну Ви ж завжди перевірити можете, та й нікуди я поки втікати не збираюся, хоч закордонного паспорта вже приготував.

– От тільки Бога своїм поганим язиком не тривож! Навіть я намагаюсь його не турбувати, сцикотно якось. Ми з тобою ближче до чортів знаходимось, – на диво чітко розумів своє місце під сонцем Мусієнко.

– Добре, я зараз кидаю Вам на телефон інфу, ну а Ви мені — «тугрики» на карту. О’кей? – примружився співробітник наркоконтролю та задоволений згинув з дому щедрого мецената.

Надворі стояла глибока зоряна ніч. Всі нормальні люди, обійнявши одне одного, тихо спали у своїх зручних ліжечках.

Тільки оцей шакал прямував в бік домівки, засунувши руки до кишень та задоволено насвистував якусь дурну мелодію, бо йому на картку вже впали «тридцять срібників» за чергову зраду.

А наша Лада перебігала на озері й трішки захворіла. Зранку в неї піднялась температура й Дімка викликав лікаря. Я ж пішла вкладати в голови наших жіночок, що вони тендітні створіння. В робочому процесі я теж захопилась тренажером для м’язів рук й не почула, як до зали зайшли сторонні.

– Тренере, тут до Вас прийшли! – покликала мене дама кілограмів за сто, добра й гарна жінка, тільки страшенно любить тістечка з кремом та все, що солодке...

Я зіскочила на підлогу й побачила двох кремезних чоловіків, котрі взагалі не повинні були заходити туди, де дівчата намагаються схуднути й серйозно сказала:

– Слухаю, панове? Тільки дуже прошу: на вихід. Тут жіноча царина.

– Ого! З цією мороки буде через край, – прошепотіли один одному, та я цього не почула. – Вибачайте, тренере. Ми не знали. Хотіли записатись!

– Це добре, хлопці. Але за статтю вам треба до сусідньої зали, – почувалась господинею ситуації я.

– Звісно. Та я б і дружину записав підкачатись. До якої години Ви працюєте? Вона підійде, щоб оформитись? – один з бугаїв був сама ввічливість. Інтуїтивно я глянула на його руки, але обручки він зроду не носив. Та байдуже!

– Все, як вказано на вході, до двадцять другої, – знизала плечима я й зрозуміла, що читають ці хлопці погано.

– Дякуємо! Як у Вас тут гарно. Я ще й коханку запишу! – розсміявся інший.

Дивні відвідувачі не пішли на чоловічу половину центру, а попрямували відразу до авто. Тільки тоді в мене на душі стало якось дуже тривожно.

До нашого тихого життя підкралась ще одна неприємність. У мого коханого підходив строк планового обстеження і йому конче потрібно було їхати додому, в Харків.

Це звичайно безмежна дикість, але люди з інвалідністю повинні час від часу показуватись медикам, щоб підтвердити, що ні ноги, ні руки, а в випадку Дімки – легеня й селезінка, у них не відросли.

Страшенно не хотілося розлучатись та він поїхав, а ми з малечею залишились сумувати й згадали часи, коли були двома самостійними леді.

Пам’ятаємо, як моя дівчинка поверталась додому самостійно та ще й з покупками. Але після історії з «наркобароном» я підсвідомо не відпускала Ладу від себе ні на крок.

Осінні дні ставали все коротшими й темнішими. Я навіть хотіла перейти на пів ставки, але директорка центру дозволила мені залишати дівчат на чоловічого тренера та йти додому раніше.

Інколи я забирала малечу до фітнес-центру й вона сиділа у нас в підсобці та малювала, або гралася в телефоні. Димок телефонував по кілька разів на день, щоб дізнатися все про наше життя, бо страшенно сумував.

– Дівчатка мої маленькі! Не можу дочекатись, коли вас знову обійму, я тут зовсім один, так наче в минуле повернувся. Навіть страшно, – зізнавався мій безстрашний капітан і я йому вірила, бо відчувала те ж саме.