Раді Вас бачити!

Якось, після закінчення зміни в фітнес-центрі ми з Ладочкою підійшли до свого під’їзду. Я вже дістала ключ, щоб відчинити домофонні двері, але не встигла. Почула шурхіт, пронизливий крик Лади й удар по голові, а далі все обійняв морок...

До тями прийшла в якомусь сараї, на старому ліжку, та Лади поруч не було. Мої треновані руки затекли, зв’язані позаду грубою мотузкою чи канатом. Скоріше за все настала ніч, бо в приміщенні нічогісінько не видно.

Слава Богу, пам’ять мені не відбили і я згадала все, як було. Тихенько покликала свою малечу, але ніхто не відповів. Дуже кричати я не стала, адже руки зв’язані так, що оборонятись я не зможу.

Тому прийняла рішення: спочатку звільнитись, а вже потім допитуватись: де моя дитина? Зараза! Канат був міцним й рухи болючі, та вибору я не мала, а ще мотузка потихеньку піддавалась розтягуванню.

Я робила це довго й настирливо, як тренували. Часу в мене було вдосталь, аж до ранку і я звільнила скривавлені зап’ястя. Та це була лише шкіра, а там десь в мороці сховали від мене найдорожче – мою дитинку. І за неї я, звісно, буду гризти зубами, аж доки життя не віддам.

Трохи покрутила кистями рук, щоб зрозуміти: на що здатна, але тут почулися кроки. Я сховала їх за спиною та вдала, що сплю. Оте мурло, котре приїздило до фітнес-центру вкрутило лампочку над головою і з’явилося хоч якесь світло.

Тварюка виявилась помічником Мусієнка, але про це я дізнаюсь пізніше. На тепер він ткнув в мене кулаком і спитав:

– Здохла сука чи що?

Я відкрила очі:

– Хто ви? Де я і що з моєю дитиною? – зробила я переляканий вигляд, а сама просто марила кинутись йому на шию та скрутити її.

– І чого у вас бабів завжди стільки дурних запитань? Треба буде – скажу, а поки лежи й не гавкай, – зверхньо відповів він.

– Де моя дочка? – не дуже прислухалась я до його повчань.

– Де треба. А от де твій паскудний охоронець, що розвалив моєму шефові налагоджений бізнес? Оце питання. Як бачиш: не такий він уже й крутий, коли ти тут з нами, а його немає, – намагався вивести мене з рівноваги виродок. Але своїми вихваляннями лише дав мені зрозуміти: що й до чого?

– Де моя донька? – повторювала я, наче заклинило.

– Ти тупа курко! Навіть запитати нормально не вмієш, – демонструвало високий інтелект бурмило, а я була на грані. Зрозуміло, що треба більше дізнатись: про кількість оцих тварин та де тримають Ладу, а вже потім його вбивати. А рученьки так і чесались!

– Може я й дурна, але ж дівчинку хочу побачити, а потім будемо домовлятись. Вам же він потрібен, а не ми, – показала трішки свого інтелекту я й мурло миттю здивувалось:

– Ти диви! А не така вже й дурна курка... Ти що ж своє життя на його проміняєш?

– Та запросто! Ми навіть не одружені. Прибився в столиці пожити, а ви мені дитину поверніть і я здам вам хоч папу римського, – запевнила я тварину.

– Ану зажди, курко. Алло! Шефе, ця дурепа каже, що віддасть нам свого хахаля, тільки б її з малою звільнили. Що? Ах так? Ну, добре...

Я не чула відповідей Мусієнка, але очі в цього гада стали хижими й він хотів накинутись на мене, тому чекати було вже нікуди! Я миттю плигнула на нього, обкрутила канат навколо товстої шиї й щосили смикнула та ще вдарила ногою в пах.

Він звалився, завив від болю, але шию не зламав. Здоровенне було падло! Та закінчити я не встигла. Захопившись боротьбою, не відчула позаду іншу тварюку й знову отримала чимось металевим по голові. Здається пістолетом.

Прокинулась я уже на віллі Мусієнка. Моя маленька крихітка сиділа на руках у якоїсь жінки й тихенько плакала. Коли я прийшла до тями Ладочка намагалась вирватися до мене, але та гестапівка міцно тримала її в себе на руках. З моїх губ зірвали скотч і головний тут запитав:

– Говорити зі своїм капітаном будеш? Але ж ти його нізащо в світі не здаси...

– Так ви мене питаєте, чи відповідаєте самі? – навіть посміхнулась я. – Ладо, дитинко, не бійся. Мама поруч. Все буде добре, – скористалась я вільним ротом, щоб заспокоїти свою малечу.

А вона притихла й кивнула так, як це завжди робив її тато. Той рух я не сплутаю ні з чим у житті.

– Ти не відповіла мені, Незабудко! – почула я й тепер справді злякалась.

Значить у мене більше немає переваги у їхньому незнанні. Хтось розсекретив мою справжню професію, а значить і сутність військового снайпера. Тому живою, скоріше за все, мене звідси не випустять.

Та мені треба врятувати доцю, а потім Димок буде носити квіти на мою могилку. Хоча я з радістю народила б йому ще двійко братиків для Ладочки, як вона просила...

Ось що буває, коли операція не продумана до кінця. Але ж тут не пустеля і в цивільному житті немає чіткого поняття «ворога». На вулицях столиці всі завжди такі милі, усміхнені та добрі.

– Давайте телефон, я його викличу, але мені потрібні гарантії для дитини, – відповіла я наркобарону.

– Ти не в тій ситуації, щоб права качати. Ось пущу твою Ладочку по колу серед моїх охоронців і що ти будеш тоді робити? – розсміялась нелюдь.

– З того світу приходимо й мучитиму доки не здохнете. Тому давайте краще домовлятись, – стояла я на своєму.

– Ну на, телефонуй. Не думав я, що ти обереш дитину. Адже таких можна наробити ще цілу купу, а у вас із ним, кажуть, неземне кохання було, – і дав мені телефона.

Мої скалічені канатом руки тут були вже не зв’язані. Бо по периметру кімнати стояло з десяток озброєних баньдюків і ще та тварюка, з моєю дитиною на руках, теж виглядала доволі підготовленою.

Я почула слова «кохання було» й від ненависті навіть перед очима смеркло, та я набрала номер Дімки й спокійно сказала:

– Диме, привіт! Незабудка на зв’язку, мене чутно? – тепер він знав, що я в полоні. Так, це був простий умовний код, ще з війни. Він здавався непомітним та мій Димок все зрозумів.

– Так, чутно. Я виїжджаю. Поговоримо на місці. Тримайся та скажи їм, що я сам наберу, – в тон мені, спокійно, відповів Дімка. Це означало, що він на грані та готовий вбити будь-кого.

– Що отак і з’явиться сам, чи з кавалерією? – самовдоволено насміхався Мусієнко й був упевнений, що з цією шушваллю непереможний. Я віддала телефон і знизала плечима:

– Ми з вами все чули одночасно. Не знаю. А зараз можна нам з дитиною в туалет і трішки води? Йому їхати майже п’ятсот кілометрів. Раніше вечора не чекайте...

Відьмі дали команду супроводити нас до ванної кімнати та дозволили обійнятись. Моє дивне дитя не промовило жодного слова, тільки обхопило мене рученятами й трішки тремтіло. Ми повмивались та зробили жіночі справи.

Я відчувала у себе на потилиці запечену кров, але зараз це було несуттєво. Головне побачити й почути якнайбільше, щоб визначити подальші дії боротьби.