Раді Вас бачити!

Я прокинулась і побачила, як за вікном вставало сонце. А ще відчула тепло Його руки у себе під щокою і всередині заплескалась гаряча хвиля щастя...

Він зі мною! Мій Димок поруч і не зник, як колись. Я обвила його руками й мовчки ніжилась на плечі, що не постраждало. Завжди буду спати по праву руку.

По-перше, так заведено у людей, що знаходяться в шлюбі. Та власне мені байдуже, тільки б у нього нічого не боліло – це головне. Адже я пам’ятала все, що почула. Та інформація не йшла з голови, а серце щеміло, наче його різали ножем.

– Привіт! Боже, який красивий подарунок прийшов зі снів й залишився зі мною, – потонула я в його погляді, щоб приглушити той біль.

– Доброго ранку, Незабудочко! Ти така красива, коли спиш, – посміхався Дімка своєю неймовірно щирою посмішкою.

– Ти дивився, як я сплю?

– Я милувався, як ти спиш. Як багато я втратив, не милуючись твоєю красою... Тепер буду наздоганяти, – пообіцяв мені Дим.

– А чому ти не спав? Щось боліло? – не витримала я.

– Натко, перестань! Я ображусь. Ну, хіба ж я зовсім нікчемний? Просто звик мало спати, – знітився він.

– ... Мамочко-мамо! Тато у нас залишився й не зник! – з радісними криками забігла до нас Лада.

Вона волокла за собою улюбленого величезного зайця за рожеве вухо та забралась відразу на обох. Потім подумала й обрала для найщиріших обіймів тата. Дімка пригортав її до себе обома руками, а малеча чіплялась йому за шию й шепотіла:

– Таточку! Я так скучила за ніч. Боялась, що ти знову від нас кудись підеш.

Цю сцену я вже не змогла нормально пережити. Куди поділась та «стальна Незабудка» - хто її знає?

Я знову витирала сльози й не хотіла зупинятись. А схвильований та щасливий Дим вдихав тепло маленької дочки й, від насолоди, просто заплющив очі.

– Мамо, а можна я сьогодні не піду в садочок? Хочу бути з татом! Я тиждень сама весь посуд митиму, тільки дозволь нам удвох погуляти. Я ж учора ще стільки йому не показала! Ну, мамо...

– Господи, де ви такі рідні взялись? Добре, маленька. Не треба тиждень посуд мити. У нас тепер велика родина й ми з усім справимося разом, – дозволила я, бо ніколи раніше не пам’ятала Ладу настільки доброю та трішки хитруватою.

Ось що робить з жінками щастя й коханий чоловік. Вони стають слабкими та перебірливими. «Нехай так буде завжди!» - думала я й не хотіла вибиратись з ліжка від них. Але ж треба було готувати для нашої прекрасної родини сніданок.

Вірите, зі мною щось таке робилося, наче це вже була й не я взагалі. А якась інша домашня, наповнена теплом і ніжністю жінка.

З того часу, як Він учора покликав мене на вулиці – кудись поділась каменюка, що висіла раніше на душі. Зараз там плескалось млосне хвилювання так, наче я наковталась якихось невідомих пігулок і від задоволення мене навіть хитало туди-сюди...

Під час сніданку Лада знову пищала, наче різана й заливалась гучним незнайомим раніше сміхом. Так, ніби дитина тримала у собі цю веселу дівчинку, з надією, що колись зможе подарувати її татові.

Моя спокійна та врівноважена до вчора малеча кожні п’ять хвилин зривалась з місця, бігала обійматись з Дімкою та приносила йому всілякі дрібнички. А я не могла її зупиняти, бо хотіла робити те ж саме.

Правда розуміла, що трішки старша від дочки й повинна з усіх сил триматись! Я залишила їх вдома захлинатися щастям, а себе все ж змусила піти на роботу. Але по дорозі до фітнес-центру мене наздогнала Ніна Іванівна.

– Наталіє, зажди! Я вчора не встигла запитати: а хто це такий до тебе поселився? – діловито поцікавилася бабця.

Знаєте, що хочеться зробити у такому випадку, особисто мені? Відповідаю: взяти трішки сміття зі сміттєвого бака та й висипати «цікавій» жінці на голову. Ну, питається: навіщо воно тобі? Хто куди поселився та в кого переночував?

Та я посміхнулася своїм думкам і сказала:

– Це справжній тато моєї Лади та мій коханий чоловік.

– А він що сидів? Так на зека якось не схожий? – розмірковувала Ніна Іванівна.

– Ні! – тепер не витримала я й щиро розсміялася. – Він військовий та недавно повернувся після виконання завдання.

– Ага! Ось у чому справа? Не знала я, що до нашого двору занесе молодого гусара! Тоді нехай свій броньовик ставить де захоче, наші потерплять трохи. Адже він ненадовго приїхав, так?

Це зараз жінка питала мене, без слів, чи скоро закінчиться відрядження у мого «гусара» й він знову повернеться до законної сім’ї? Мені було навіть шкода її розчаровувати, але я впевнено сказала:

– Боюсь, Ніно Іванівно, що Ви неправильно зрозуміли. Мій чоловік повернувся до нас назавжди. У нього, окрім мене й Лади, немає нікого в світі. Тому тепер – це Ваш новий сусід.

А сама подумала: «От чому люди все бачать так поверхнево? Наприклад, я для цієї жінки завжди була лише матір’ю-одиначкою. Вона зовсім не уявляє, як добре я вмію стріляти та маю в квартирі сейф, з бойовим нагородним пістолетом...»

– Неочікувано якось, Наталю. Але все одно: вітаю! – розчаровано сказала мені цікава сусідка.

– Ніно Іванівно, наразі це всі запитання? Чи я ще чимось можу Вам допомогти? – добивала я жіночку.

– Ні-ні! Це все, можеш іти, – відпустив мене «генерал» нашого двору.

Працювалось мені сьогодні теж залюбки! Я ганяла товстушок до сьомого поту й розповідала різні байки про те, як красива жінка повинна виглядати.

А група з подивом слідкувала за моїм дивним настроєм та намагалась трішки «сачкувати». Так, наче ті скинуті кілограми й вузькі талії потрібні були не їм, а мені.

Кілька разів я телефонувала моїй неймовірно дорогій родині, а вони мені доповідали, що вже привезли з овочевого ринку купу добра та зробили покупки в супермаркеті.

Як належить дитині військових, з командирською жилкою в крові, наша доця організувала з татом не тільки обід, а й достойну вечерю. Солодка парочка звільнила мене сьогодні від стояння біля плити та з кожною прожитою хвилиною здавалося, що більше немає чого бажати. До наших сердець прийшла нагорода за всі ті муки, що ми пережили в чеканні.

Тепер для нашої повної родини настала вже друга щаслива ніч. Ми вклали Ладочку спати та пішли в душ. Довго цілували одне одному сині шрами, хоч сьогодні вони були вже не такі й страшні.

Мій Димок поступово звикав до нової ролі – коханого чоловіка. Прямо в душовій кабіні він нагадав мені, як інколи ми це робили серед пустелі, теж у душовій.

Тільки там вона була загальновживана й тісна, а зараз в нашому прекрасному поєдинку не було переможених. Зморені ми занурились в обійми, але Димок спати не хотів:

– Натусю, а тобі трутень в домі ще не набрид? Я хочу якоїсь роботи. Ти ж розумна, запропонуй щось мені.

– Дімо, але ж ти у нас лише кілька днів! Відпочинь, – пестила я своє щастя.

– А хіба цього мало? Будь ласка, вигадай щось для мене. Я ж тут у вас нічого не знаю. Хоч охоронцем до супермаркету мене влаштуй! – я розсміялась і пообіцяла подумати над його проханням.

Через кілька днів рішення з’явилось зовсім несподівано. Тренер чоловічої групи прийшов до нашої зали за кавою й тихо матюкався останніми словами. Жалівся, що прийняв клієнта, котрого хочеться не оздоровлювати, а зламати навпіл.

– Чого це ти до чоловіка в’ївся? – спитала я у Сармата. Так ми кликали тренера чоловіків.

– Та який з нього чоловік? Це ж Мусієнко! – обурювався колишній спортсмен.

– А хто це такий? – не розуміла я його злість.

– Барига з Підгірців. Ти що не знаєш? – здивувався він.

– Сармате, та навіщо вони мені? В мене є коханий! – гордо задрала я голівку.

– Добре тобі. А це мурло мене кликало до себе в охоронці, прикинь? – відверто гнівався Сармат.

– Йому потрібен охоронець? – миттю зацікавилась я.

– Та в нього їх ціла зграя. Хіба що вбили когось. Мені воно навіщо здалося, тут роботи вистачає, – знизав плечима чоловічий тренер.

– А він уже пішов чи ще тут? Сармате, як мені з ним поговорити? – роздухарилась я не на жарт.

– Ти що збираєшся до нього найнятись? Знаєш, там такі безмозкі бугаї, що я б не рекомендував... – доброзичливо заперечив чоловік.

– Та ні! Куди мені в охоронці? – прикинулась біленькою овечкою я. – Для чоловіка хочу спитати. Він роботу шукає.

– А що він у тебе з оцих? – надув мускулатуру Сармат. – Ну тоді пішли. Воно тут ще душ приймає. А потім за ним машина прийде.

– Клас! Значить встигаємо, – зраділа я майбутньому роботодавцю мого Димка.

Тихо присіла на одному з велотренажерів та чекала поки повз пройшов товстий високий дядько. Сармат зробив мені знак: «Мов лови те, що шукала!»

– Вибачте, будь ласка! Можна Вас на хвилинку затримати? – лагідно спитала я в того Мусієнка. А він оцінив те, що бачить й гидко розсміявся:

– Ну, такій статурі я завжди радий! Говори...

Від подібної поведінки дядька віддавати свого Димочка до нього в охоронці мені миттю перехотілося, але ж коханий біля плити все більше втрачав розум. Нехай спробує. У нас в житті бувало й не таке.

– Дякую. Розумієте, мій чоловік шукає роботу. Він колишній військовий і має гарну підготовку. А я чула, що Вам потрібен охоронець, – закліпала я довгими віями перед ним.

– То ти ще й заміжня, красуне? Оце шкода! Добре, на тобі візитівку й нехай твій воїн мені зателефонує. Подивимось на його «підготовку». Хлопче, чого стоїш? Двері мені відчинив!

Наразі це було звернення до Сармата. Той знову тихенько матюкнувся й відхилив двері перед цим «клієнтом». А я скривилась, наче напилася оцту та й Сармат кислоти долив:

– Ой вляпалася ти, Натко, по саме нікуди! Ну, якщо дуже треба, то дивись.