Раді Вас бачити!

Ілля.

Автобус «Богдан» чихнув на прощання густим хмарищем сизого диму, загарчав і рушив далі, залишаючи мене один на один із суворою провінційною реальністю. Я закашлявся, запекло махаючи рукою перед носом, і приречено подивився вниз. Мої новенькі, вимиті до стерильного блиску білі кросівки вже після першого ж кроку на підбитий асфальт автостанції покрилися тонким шаром сірого пилу. Моє серце юриста стиснулося від невимовного болю.

— Ну все, Ілле, приїхали. Ласкаво просимо на елітний курорт, — пробурмотів я собі під ніс, міцніше перехоплюючи ручку важкої дорожньої сумки.

Половину її ваги складали макбук, мільйон зарядних пристроїв та три види мого улюбленого парфуму. Речі першої необхідності для виживання в дикій природі, так би мовити.

Взагалі-то, це літо мало стати моїм персональним тріумфом. У планах були тусовки на літніх терасах Хрещатика, нічні поїздки столицею з Дімою та дівчатами, кава на рейсах і повна, абсолютна свобода від батьківського контролю. Натомість мама після моєї чергової проваленої сесії та розмови про «туманне майбутнє» вибухнула історичною промовою: «Такого ледачого хлопця, як ти, я в житті не бачила! Грошей хочеш? На нічні клуби? Значить так, юристе, ультиматум: їдеш у Дибинці до баби Галі та діда Петра. Допоможеш їм по господарству, подихаєш свіжим повітрям і заодно провітриш мізки від свого міського пафосу».

І ось я тут. Капітулював під тиском фінансової блокади.

Навколо стояла така тиша, що аж у вухах закладало. Жодного гулу моторів, жодних сирен — тільки густий, заважкий запах скошеної трави, пилу і безкінечні паркани, з-за яких долинало обурене кудкудакання курей. Повний екстрим для міського жителя, який звик бачити птахів лише у вигляді курячих крилець в «KFC».

Я зітхнув, поправив сонцезахисні окуляри й покрокував знайомим-незнайомим маршрутом. Останній раз я був у маминому рідному селі ще дитиною. У Києві час летить із шаленою швидкістю, тож я й сам не помітив, як геть забув, який вигляд мають ці Дибинці.

За кілька хвилин я зупинився біля потрібного будинку. Світло-зелена залізна хвіртка виглядала цілком гостинно, але я не встиг навіть підняти руку, щоб постукати, як вона з гуркотом розчинилася. На порозі, за лічені секунди, з'явилася бабуся, наче весь цей час підглядала за дорогою в шпарину.

— Ой, невже я бачу свого онука?! Столична зірка приїхала! — сплеснула вона руками й миттєво загребла мене в обійми.

Я заплющив очі, усміхаючись і вдихаючи такий рідний, концентрований запах чебрецю, м'яти й домашньої випічки. Рідний дім відчув себе ближче.

— Привіт, ба, — засміявся я, обіймаючи її у відповідь і намагаючись не впустити сумку з макбуком. — Ну як ви тут? А де дід Петро?

— Та де-де... У сараї знову щось майструє, за вуха не відтягнеш, — махнула рукою баба Галя, забираючи в мене сумку (яку я, звісно, відібрав назад). — Ну, ходімо, ходімо на подвір’я, чого на дорозі стояти, хай сусіди не обговорюють, що я свого онука на подвір’я не пускаю.

Ми зайшли через хвіртку. Я озирнувся навколо, і моє внутрішнє архітектурне почуття заходилося в легкому шоці. Я абсолютно не пам’ятав цього двору. Все здавалося меншим, зеленішим і куди більш... заплутаним, ніж у моїх дитячих спогадах.

 Вже за годину, після палких обіймів баби Галі та тарілки гарячого борщу, який у таку спеку здавався мені витонченим знаряддям тортур, я отримав своє перше бойове завдання.

— Онучку, золотий мій, — лагідно защебетала бабуся, суючи мені в руки трилітрову банку. — Сходи-но до Люби через дві хати, занеси їй закваску, а назад молочка свіжого візьми. Тільки обережно, соколику, не розбий.

Я важко зітхнув. Я, юрист, майбутня акула бізнесу, людина, яка планувала підкорювати київські суди, тепер з трилітровою банкою під пахвою поплентався вздовж паркану. Сонце нещадно смажило шию, змушуючи пошкодувати про кожен мій крок. Завернувши за кут старої хати, де розрісся величезний вишневий сад, я раптом почув дивний шурхіт десь згори.

Я підняв голову. На товстій гілці старої вишні, на висоті добрих трьох метрів, сиділа дівчина. На ній були короткі джинсові шорти, якась зовсім проста футболка, а темно-каштанові кучері були недбало зібрані у високий хвіст, з якого кумедно стирчало кілька листочків. Її щоки були безсоромно вимазані вишневим соком, а в руках вона тримала невелике пластикове відерце.

Вона дивилася на мене згори вниз із таким неприхованим скепсисом, наче перед нею з'явився не хлопець з модельною зовнішністю, а якийсь рідкісний вид колорадського жука.

— Ей, столичний, — дзвінко гукнула вона, навіть не думаючи спускатися. — Ти б відійшов трохи лівіше. А то твої білі мешти зараз змінять колір на «стигла вишня». Якраз гілка тріщить.

Я примружився, оглядаючи це «чудо природи» на дереві. Мій внутрішній мажор миттєво увімкнув захисну реакцію.

— А ти, я бачу, місцевий тарзан? — з іронією відказав я, демонстративно поправляючи сонцезахисні окуляри. — Чи в селі дівчат узагалі ходити по землі не вчать, тільки по деревах лазити?

Дівчина на дереві лукаво посміхнулася, і в її очах спалахнув азарт.

— Ходити ми вміємо. Просто згори краще видно всяких зальотних мажорів, які паркан відрізнити від воріт не можуть. Банку міцніше тримай, а то впаде — дід Петро тебе заставить корову доїти замість штрафу.

Не встиг я обуритися від такої зухвалості, як вона різко смикнула гілку, збираючи пригорщу ягід. Прямо перед моїм носом на землю з шумом полетіло кілька перезрілих вишень, і… на моїх чистих кросівках миттєво розплилися перші помітні бордові плями.

— Ей! Ти обережніше там! — вибухнув я, поспіхом роблячи крок назад.

— Ой, вибачте, — абсолютно невинним, янгольським голосом відповіла ця кучерява сусідка, але її карі очі аж іскрилися від задоволення. — Екстремальні умови, буває. Ласкаво просимо в село, киянине. Тут усе по-справжньому.

Я гарячково дістав серветку, намагаючись врятувати взуття, злісно подивився на дівчину, яка вже знову щось безтурботно наспівувала собі під ніс на дереві, і приречено подумав: «Оце так попав. Схоже, цей місяць буде для мене справжнім пеклом».

Все ще подумки проклинаючи карі очі кучерявої сусідки, і весь цей вишневий сад разом взятий, я нарешті дійшов до потрібної хати. Хвіртка була гостинно прочинена, а на подвір'ї, біля великого літнього столу, поралася пишна, добродушна жінка в квітчастій хустці — як я зрозумів, та сама тітка Люба.

— О, Ілля! Приїхав-таки, соколе! — сплеснула вона в долоні, побачивши мене, і поспіхом витерла руки об фартух. — А Галя мені казала, що внучок зі столиці має прибути. Ну, давай сюди банку, давай.

Я слухняно протягнув їй склотару, щосили намагаючись тримати марку й ввічливо посміхатися, хоча мій настрій після зустрічі з цим «тарзаном» на дереві впав десь нижче плінтуса. Тітка Люба забрала закваску, але раптом її погляд опустився вниз і надовго затримався на моєму фірмовому взутті.

Свіжі бордові плями від стиглих вишень на білосніжній шкірі моїх кросівок виглядали як беззаперечний, яскравий речовий доказ на місці злочину.

Жінка на секунду завмерла, потім перевела погляд на моє похмуре обличчя, і її губи розпливлися в хитрій, усе розуміючій посмішці. Вона примружилася і напівголосу видала:

— О-о-о… Ну все зрозуміло. То ти, виходить, уже знайомий з нашою Марічкою?

Я аж брови здивовано підняв від такої екстрасенсорики. Навіть озирнувся назад, на порожню дорогу, ніби перевіряючи, чи не стежив за мною хтось із кущів із камерою, а потім знову подивився на господиню хати.

— Е-е-е… Звідки ви знаєте? — спантеличено запитав я. — Вона що, єдина на все село, хто сидить на деревах і цілеспрямовано псує людям дефіцитне взуття?

Тітка Люба голосно, добродушно засміялась на все подвір'я, аж кури в кутку злякано сполошилися й забігали.

— Та ні, синку, не єдина! Але тільки у Марічки вишні летять точно в ціль, коли їй хтось не подобається! Це її фірмовий почерк. Вона в нас дівка з характером, палець у рот не клади. Хто до неї з міським пафосом підходить — одразу отримує «вишневе попередження». Так що, киянине, вважай, що ти пройшов бойове хрещення. З початком літа тебе!

Я лише важко зітхнув, забираючи трилітрову банку, тепер уже наповнену парним молоком. Йдучи назад до баби Галі, я пригнічено думав про те, що ця «вишнева королева» явно тримає в кулаці або в страху половину цього району. І найгірше у всьому цьому судовому процесі було те, що мені тепер доведеться бачити її ледь не щодня. Схоже, моє літо офіційно набувало статусу «особливо небезпечного».