Раді Вас бачити!

Розділ 16. Похований оберіг

Ранок почався, як завжди, ніби хтось увімкнув повтор сценарію.

Марина приготувала сніданок, провела чоловіка, змінила доньці простирадла, що знову були всі в крові від розчісування.

Потім пішла в сад: до виснаження прала білизну, вивішувала її у дворі. Підрізала сухі гілки. Робота не закінчувалася.

Все буденно, але щось у повітрі було не так. Тиша здавалася чужою, настороженою.

Марина тривожно поглядала на будинок, ніби хтось постійно спостерігав зсередини. Тінь, наче доказ, промайнула у вікні, і Марина здригнулася. Серце забилося, подих збився.

Вона різко обернулася, у городі стояло опудало, одягнене чоловіком у стару сорочку та капелюх. І раптом страх змінився гнівом. Вона підскочила до нього, почала люто бити, зганяючи на ньому всю свою поховану злість, ніби це не ганчірка, а жива людина.

У голові миготіло: «Ти все зіпсував, ти все зробив не так…»

Коли сили вичерпалися, вона просто беземоційно стояла й дивилася на зім'яту фігуру в полі.

Потім помітила молодого садівника, того самого, що допомагав по господарству нещодавно. Він енергійно йшов повз, наспівуючи щось собі під ніс, не дивлячись у її бік. Марина окликнула його, повеселішавши, і почала поправляти розпатлане волосся.

Він неохоче попрямував до неї ходою пихатого кота. Марина посміхалася, не приховуючи своєї радості. Вона жадібно ловила його погляд, який не затримувався. Її голос тремтів, як листок на вітрі. Розмова спочатку була порожньою, незручною. Вона весь час заїкалася від змішаних емоцій. Потім Марина, набравшись сміливості, раптом прямо запитала, чи не хоче він чаю, вимучено підморгнувши йому. Вийшло криво, бо всередині було багато болю, який вона втомилася носити.

Він подивився на неї, примружившись, ніби вона вже давно була для нього прочитаною книгою з усіх боків. І відразу перейшов до справи, демонстративно випрямившись, як пихатий індик.

— А чого конкретно ви від мене хочете, Марино? Я, взагалі-то, поспішаю.

Марина злякано завмерла, відчувши холод, потім нервово розсміялася, занадто голосно, майже істерично.

— Хочу щастя, — сказала вона правду. — Хоч краплину. Яку ти мені тоді давав. — Вона все сильніше наступала на свою гідність, розчавлюючи останні межі честі.

Він самовдоволено посміхнувся, дістав сигарету й закурив, щоб продовжити смак свої переваги. З задоволенням затягнувся, випускаючи кільця диму прямо в обличчя Марині, погляд потемнів. Вона не відвернулася.

— У вас є гроші? — запитав діловито. — Адже я не за просто так працюю.

Вона зблідла, ніби від ляпасу, але швидко проковтнула підступивший ком, боячись, що втратить бажаного хлопця.

— Чоловік урізав усе… Усе йде на лікування доньки… Я думала… — вона запнулася, — я думала, що, між нами, щось було справжнє.

Він зло посміявся їй прямо в обличчя, розтягнувшись широкою посмішкою.

— Звичайно, було, — сказав він. — Поки було вигідно обом.

Марина не витримала, і накопичені емоції хлинули. Вона судорожно хапала його за руки, намагалася обійняти, але він відсахнувся з огидою. Вона почала жалібно благати. Впала на землю, до його ніг, і почала повзти по землі, чіпляючись за його ноги, як потопаюча.

Микола відступив назад і голосно вилаявся. Струсив її з себе. Плюнув убік поруч із нею, ставлячи мовчазну крапку, і пішов, не озирнувшись.

Марина довго сиділа на землі, вся в бруді й сльозах. Вона втратила останнє джерело довгоочікуваної радості, вона більше не бачила сенсу життя.

Вона більше нічого не хотіла, сиділа на мокрій землі безпорадно і дивилася в порожнечу.

Потім з-за будинку вибігла чужа чорна кішка. Маленька, з блискучими очима, вона жалібно нявкала і терлася об коліна. Марина виринула з виру і підняла її, притиснула до грудей. Кішка муркотіла, і це муркотіння здавалося пульсом живого тепла, якого так бракувало Марині зараз.

Вона раптом згадала колискову, ту, що співала під час вагітності, але після народження Серафими — ніколи більше. Почала наспівувати її тихо, розгойдуючись у сторони, гладила кішку, ніби вкладала дитину спати. Голос тремтів від холоду і від хвилі емоцій. Але чим довше вона співала, тим сильніше провалювалася в чорну воронку всередині себе.

Пісня тягнулася, світ ніби поступово розчинявся навколо, і вона не помітила, як Серафима підбігла.

— Мамо, прокинься! Мамо, ти де?! — дівчинка перелякано трясла її за плечі.

Марина неохоче обернулася повільно, наче уві сні, і, побачивши дочку, просичала крізь зуби.

— Це ти у всьому винна… — прошепотіла вона з ненавистю, що нахлинула. — У мене немає щастя через тебе. Ти все зруйнувала.

— Мамо, — Серафима відступила назад, злякавшись, — я просто хотіла допомогти… Подивись, що у тебе в руках… Вони в землі.

Марина подивилася вниз, на руки. І крик, що рвався з грудей, вирвав із заціпеніння все навколо. На її колінах виявилася не кішка. Три мертві ворони, обліплені землею та черв’яками. Руки повністю в бруді та крові. Вона не відчувала, як роздерла руки до крові, коли рила землю.

Марина залазила пальцями в нутро птахів, гладила їх, ніби це жива істота. Вона реально бачила маленького беззахисного котика, який потребував її ласки.

Марина злякано закричала, відкинула їх геть. В очах стало темніти й двоїтися. Усвідомлення ситуації обрушилося, не питаючи дозволу.

Спалахами пробігали картини: як вона, після відходу хлопця, впала на землю, ридаючи, як люто почала розкопувати те місце, де чоловік поховав птахів, що розбилися напередодні об вікно Серафіми. Вона діставала їх із землі, як божевільна, притискала до себе, думаючи, що це кошеня.

Різкий запах гнилі вдарив у ніс, її знудило. Вона впала, кашляючи й плачучи, у власну блювоту, а потім раптом підняла голову до неба й закричала.

— За що?! За що мені все це?! Я ж нічого поганого нікому не зробила.

Серафима підбігла, щоб втішити й допомогти встати, але мати в розпачі відштовхнула її так різко, що дівчинка впала й, скрикнувши, помчала до будинку. Сховалася під ковдрою, тремтячи від нерозуміння й образи.

А у дворі Марина продовжувала сидіти в багнюці, безпорадно дивилася на свої руки і шепотіла крізь ридання.

— Він же був живий тут… теплий… живий…

Марина ще довго сиділа нерухомо. Здавалося, навіть повітря в саду застигло — не ворушиться ні гілка, ні листок. Світ завмер, ніби сам боявся поглянути на неї, даючи їй час опанувати себе.

Сонце схилялося до заходу, і тіні витягнулися, роблячи двір схожим на стару фотографію, де все згасло, але пози ще пам’ятають життя.

Потім Марина ніби прокинулася від морочного сну, озирнулася навколо і побачила, що вона зовсім одна. Тіло все заніміло і похололо, вона з зусиллям підвелася, повільно, ніби їй довелося викопувати себе з землі. Сукня вся в плямах, руки почали тремтіти, ніби у відповідь на її рухи, волосся прилипло до обличчя.

Марина була розчавлена й спустошена. Вона більше нікому не була потрібна, і собі теж. Вона повільно, кульгаючи, пішла до будинку, але біля порога зупинилася, щоб перевести подих і зібратися з силами.

Двері в будинок прочинені, і потоки холодного вітру блукають по будинку, наводячи свої порядки. Зсередини доносилося слабке схлипування.

— Серафимо!.. — покликала вона хрипко.

Відповіддю була тиша.

Тільки десь під стелею почулося ледь помітне шкребтання, ніби хтось дрібними кігтиками йшов по дереву.

Марина підвела голову, серце забилося сильніше, але звуки одразу ж стихли.

Марина обережно увійшла в будинок, ніби в чуже тіло.

У будинку пахло зіпсованим молоком і ліками. Але запах гнилі, що в’ївся в її шкіру, здавався тепер таким, що переслідував її всюди. Вона втомлено махнула рукою.

Піднялася на другий поверх.

На підлозі залишалися сліди бруду від її босих ніг, що вели прямо до дитячої.

Серафима спала, згорнувшись калачиком, міцно притиснувши до грудей свою іграшку. Сон був тривожним, і вона постійно сіпалася. Обличчя бліде, наче у воскової фігури.

Марина підійшла ближче і опустилася на коліна поруч із ліжком. Хотіла погладити доньку, але рука завмерла в повітрі, шкіра все ще пахла смертю і землею.

Вона відсмикнула долоню, притиснула її до губ і прошепотіла.

— Вибач… Я не знала, що все так… близько. Я не хотіла…

З-за вікна раптом повіяв вітер, розчиняючи кватирку, і завіса, ніби жива, ковзнула їй по плечу. Марина здригнулася від несподіванки.

І вперше за весь час їй здалося, що будинок дихає, наче живий, і це їй не здається. Важко, глухо, як жива істота, яка прокидається і ще не вирішила, кого з них вона залишить до ранку. Але вона хотіла спокою.

Марина пішла на кухню за звичкою, щоб заспокоїтися. Стрілки показували вечірній час. Вечерю Марина готувала на автоматі, як за сценарієм, де вона вже давно не актриса, а маріонетка.

Поставила каструлю з водою, почистила картоплю, нарізала цибулю. Рухи точні, вивірені, майже механічні. У голові порожньо, тільки тихе постійне шипіння, чи то з вух, чи то все ще через той самий вітер за вікном.

Марина навіть не помітила, як зварила вечерю. Це ніяк не поліпшило її стан. Їй не ставало легше. Смак не мав значення.

Марині було байдуже до свого зовнішнього вигляду, головне, щоб чоловікові на стіл була готова гаряча вечеря, тоді він буде задоволений, а вона поставить галочку у своєму списку обов'язкових справ на сьогодні.

Коли сонце зайшло за горизонт, Марина безцільно сіла на дерев'яний стілець посеред кімнати, ближче до телевізора. Старий ламповий ящик стояв на низькій тумбі, антена перекошена. Вона нахилилася, поправила її, і екран ожив: брижі, смуги, білий шум, ніби сніг без зими. Марина терпляче ловила сигнал, поки в потоці перешкод не проступили розпливчасті кадри якогось старого фільму. Люди на екрані рухалися беззвучно, ніби говорили під водою.

Вона дивилася, не моргаючи. Серце билося повільно.

У якийсь момент їй здалося, що зображення затремтіло, ніби тканина на вітрі. З глибини екрана проступила тонка тінь, жіноча постать, що стояла осторонь. Не актриса, не віддзеркалення, щось інше і до болю знайоме.

Марина, затамувавши подих, ніби під гіпнозом простягнула руку до екрана телевізора. Кінчиками пальців торкнулася скла. Від нього віяло холодом, ніби екран був порталом у темний світ.

Марина відсторонено сиділа і слухала, як шипить телевізор. Цей звук був як подих, рівний, заколисуючий. Дрібні білі сніжинки на екрані плавно кружляли, ніби снігова заметіль, і Марина раптом відчула дивний заколисуючий спокій.

Шум поступово почав змінюватися, і в ньому проступили звуки, схожі на стукіт коліс, дитячий сміх, гул вітру. Екран тремтів, як водна гладь. І раптом їй здалося, що, якщо трохи нахилитися вперед, можна побачити іншу сторону іншого світу, який транслює телевізор.

Марина піддалася цьому відчуттю і нахилилася ближче до екрану. І у віддзеркаленні скла замість свого обличчя побачила молоду дівчину з сяючими очима і округлим животом.

Світ навколо змінився, минуле ожило.

Дівчина сиділа на старому дивані, у кімнаті пахло молоком і ромашками. За вікном було літо, і сонце пробивалося крізь білі фіранки, малюючи на підлозі мереживні тіні.

Марина щасливо посміхалася. У животі пурхали метелики, але радість не приносила спокою. Вона прокидалася серед ночі, хапаючись за живіт, ніби він міг зникнути разом із подихом.

Лікарі одного разу сказали: «Подвійне серцебиття. У вас буде двоє. Вітаємо».

І в ту ж секунду серце стало важчим удвічі.

Чоловік мовчав, думаючи, як тепер прожити, багато курив вечорами біля вікна. І все ж вони вдвох придумали імена — Аура і Серафима. Немов уже бачили їх: схожих і водночас різних.

Але тривога не відпускала серце Марини.

Одного разу, проходячи по ринку, вона зустріла стару з очима, каламутними, як цвіль на камені. Та тихо сказала.

— Ти боїшся за дітей. Твій страх сильніший за їхнє дихання. Зроби оберіг. Зший ляльку, начини сухими травами і вши туди свій страх. Нехай він не буде в тобі.

Вона так і зробила.

Лялька з мішковини вийшла незграбною, безокою, з грубими швами, але пахла сухими травами, молоком і чимось теплим, домашнім.

— Це для дітей, — шепотіла вона, прошиваючи ляльку. — Щоб оберігала, щоб сон був тихим.

З кожним стібком Марина ніби вкладала в неї шматочок себе: страх, тривогу, надію.

Вона тримала ляльку біля себе ночами, перебирала її пальцями, немов чотки, і наспівувала колискову, яку потім забуде.

Сон приходив легше, думки вщухали. І тривоги немов перетікали в цю ганчір'яну ляльку.

А потім пологи. І удар.

Лікарі сказали, що одна з дівчаток замерла.

Світ поповз по тріщинах.

Труничка, занадто маленька для землі. Поруч поклали ляльку, щоб вона супроводжувала.

Ім'я «Аура» викреслили.

У будинку залишилася тільки Серафима.

Батьки вирішили ніколи не говорити про це.

«Краще і швидше забудеться», — сказали тоді. Вони запевняли себе, що час залатає дірку, ніби її ніколи не було.

Минули роки. А потім лялька повернулася в цей дивний будинок із таємницею.

Спочатку Марина подумала, що це просто випадковість, старі скрині, старі меблі. Але запах…

Він вразив миттєво. Трави, сироватка, і до цього домішалося щось нове, холод металу, вогкість могильної землі. Вона відмахувалася від нього, як від набридливої мухи, і іноді це навіть допомагало.

Але коли вона прийшла з минулого. У кімнаті стало морозно. Холодне повітря осідало важким покривалом.

Марина впізнала її відразу. Але вирішила мовчати, вважаючи це маренням, яке само зникне. Але потім їй здавалося, що вона божеволіє, коли лялька без очей переміщалася по будинку. Марина зривалася на доньку, що та грає на нервах батьків.

Іноді лялька сиділа в кутку кімнати, у напівтемряві. Іноді на стільці біля вікна. Іноді зникала, а потім знову з'являлася вже на порозі спальні.

Марина здригалася щоразу. Серце провалювалося вниз, але вона не хотіла розбиратися, вирішила терпіти.

«Серафима грається», — виправдовував розум.

І тоді вона кричала на дівчинку, виливаючи все зло, щоб заглушити власний жах.

Замикала її в коморі, звинувачуючи, що та тягає по дому «мерзенну ганчірку».

Але дівчинка не торкалася її.

І Марина це знала. Знала, але не наважувалася визнати. Бо визнання було страшнішим.

Шипіння знову прорізало простір, повертаючи її до реальності. На екрані бігали сірі смуги. Марина моргнула і зрозуміла, що знову тут, де реальний біль скував серце. Повітря пахло гаром і пилом, а не молоком і ромашками, як у спогадах минулого. Побачила перед собою той самий телевізор. Екран із розмитим обличчям. Воно ніби дивилося прямо на неї.

Тінь стояла за склом, нерухома, терпляча.

Шипіння посилилося. Марині хотілося затиснути вуха.

І раптом обірвав грубий голос за спиною.

— Що ти робиш?! — голос за спиною розірвав тишу.

Марина обернулася. Сергій стояв на порозі — втомлений, похмурий, з запахом диму і дороги.

— Я їсти хочу, — кинув він. — Знову втупилася в цей мотлох?

Вона мовчки встала, наче загнана тварина, і пішла на кухню, де машинально влилася у звичну систему.

Суп пересолений, картопля не доварилася. Сергій з першої ложки скривився.

— Це їсти неможливо, — сказав він і жбурнув ложку в миску. — Що з тобою, Марино? Ти з кожним днем стаєш гіршою. Я не таку тебе брав.

Вона не відповіла.

Все ще чула шипіння, не з телевізора, а десь глибше. Шипіння сипалося, ніби сніг по склу… Але Марина не хотіла розбиратися, надто страшно, вона жила за принципом «само вирішиться».

І там, за прозорою завісою, стояла тінь. Знайома, як пам’ять.

Увечері будинок ставав чужим. Занадто просторі стіни, тіні, які рухалися повільніше, ніж повинні.

Марина вийшла з душу. Пара ще клубочилася за спиною, краплі води скочувалися по плечах. Вона взяла рушник і завмерла.

У кутку спальні, де завжди лежала стопка журналів, хтось сидів.

Лялька. Мішковина. Перетягнуті шви. Схилена голова.

«Але ж її не повинно бути. Це нереально!» — повторювала собі. «Вона ж залишилася… там, у труні. Не могла повернутися.»

— Ні… цього не може бути! — майже викрикнула вона. — Мені здається!

Її почало трясти. У грудях пронизав холод, ніби повітря витягли з кімнати.

Вона моргнула, і ляльки вже не було. Тільки порожній кут.

— Серафимо! — зірвавши голос, крикнула вона. — Ти знову принесла це мотлох? Я ж забороняла!

Дівчинка визирнула з коридору, очі червоні від сну.

— Я… нічого не брала, мамо.

— Не бреши! Я бачила її! Вона тут була! — вона схопила дівчинку за плечі, трясла істерично, ніби намагаючись витрусити зізнання.

— Я не чіпала… чесно. Вона сама переміщається, мамо. Це все вона.

Але мати вже не чула. Страх, стримуваний роками, прорвався назовні й вимагав виходу.

Вона знову струснула доньку.

— Замовкни! Не смій гратися зі мною!

За кілька хвилин знову темна комора. Замок клацнув. Ні світла, ні повітря. Лише запах вогкості й дерев’яний пил. Марина пішла в спальню, забувши про дитину.

Спочатку Серафима плакала, тихо, з образою. Потім завмерла.

У темряві стало холодніше. Ніби поруч хтось дихав. Повільно. Гучно.

Запах вдарив у ніс: кисла сироватка, суха трава, холод могильної землі.

Вона заплющила очі, притиснула коліна до грудей. І тоді зрозуміла, що поруч знову хтось є.

Прийшла вона. Сестра взяла її за руку, вивела з комори. Підлога холодила босі ступні. Будинок слухав їхні кроки: балки стогнали, труби клацали.

— А якщо вони почують? — прошепотіла Серафима.

— Вони сплять. А будинок — ніколи.

Вони дійшли до старого коридору, де шпалери облущилися.

Сестра приклала долоню до стіни:

— Дивись. Слухай.

Зі стіни піднявся глухий стогін, ніби хтось застряг усередині й не може видихнути.

Серафима затиснула рот, очі розширилися.

— Там… хтось живий?

— Ні. Це ті, кого зробили мертвими, але не відпустили.

З тріщини проступила волога, густа, темна. Вона капала на підлогу.

Кров.

Серафима відступила, але сестра тримала її міцніше.

— Не бійся. Це не зашкодить тобі. Це нагадування. Тут усе пам’ятають.

Крапля впала на босу ногу, гаряча, як опік. Дівчинка скрикнула й притиснулася до сестри.

— Чому він показує це нам?

— Тому що він хоче, щоб ти стала частиною його. Але я не дам.

Холод пробіг по підлозі, будинок зітхнув, як живе тіло.

Серафима глибоко занурилася в сон після тривожного дня і покарання в коморі. І їй снилася біла кімната. Без вікон, без дверей.

Тільки рівне світло, як у лікарняному коридорі, але без джерела.

Перед нею стояли діти, десятки, сотні. Усі босі, усі в однакових сірих сорочках. Обличчя, наче стерті, ніби хтось їх випалив. І тільки очі світилися: у когось порожнечею, у когось вогнем і холодом.

— Ти готова? — почула голос поруч.

Серафима обернулася і побачила саму себе. Та дивилася прямо, але її очі були сповнені болю.

Відразу ж з’явилися двері. Величезні залізні стулки, облиті чимось чорним. Коли двері відчинялися, в ніс вдарив запах крові та заліза.

Дітей повели до зали, де сяяла залізна арена, крізь ці двері.

У повітрі завис крик — тонкий, протяжний, наче скриплять старі завіси.

На стінах знаки клейма: метелик, зміїний вигин. Змагання розпочалося після жесту, що пролунав зверху.

На землі діти: хтось повзає, хтось кашляє кров’ю, але не відступають, наче збожеволіли.

Голос у рупорі підбурює.

— Один залишиться. Решта — матеріал.

І почався біг. Штовханина. Хтось б’ється, хтось ричить, хтось просто падає і вже не встає.

Серафима бачить, як її старша копія тягнеться до неї.

— Не відпускай мене!

Але наступної миті чиясь рука штовхає її в темряву. Яму, що кишить черв'яками. І чує, як останній постріл.

— Або ти, або я. Такі правила.

Зрадливий поштовх і вона летить вниз. І відразу ж слиз, рух, тисячі слизьких тіл. Черв'яки. Вони лізуть у рот, у вуха, в очі. Вона кричить, але звуку немає.

Перед падінням зверху миготить обличчя сестри. Тієї, що така схожа, і в очах суміш жаху, провини та страху, але вже нічого не змінити.

Темрява.

Серафима виривається зі сну з криком, що роздирає горло. Все тіло свербить, наче шкіра всередині горить вогнем. У вухах дзвенить, ніби хтось шепоче.

«Ти повинна пам’ятати…»

Марина прокинулася серед ночі від відчуття, що хтось сів на край ліжка. Подумала, що це чоловік. Але обернувшись, бачить, що сидить дівчинка. Тінь. Тільки обличчя чуже, очі порожні, рот шепоче щось нечутне.

Марина кидається до нічника, світло спалахує. Ліжко порожнє.

А донька міцно спить у своїй кімнаті після жахів ночі.

Марина гарячково трусить чоловіка.

— Я клянуся, вона була тут! Подивись, залишився слід на ліжку.

Сергій відмахується.

— І ти туди ж зі своїми казками! Ти просто занадто багато п’єш кави. Спи. Завтра поговоримо.

Він перевертається на бік.

А в тиші, під підлогою, хтось тихо дихає у відповідь.