Раді Вас бачити!

Розділ 9. Чужа серед своїх

Запах ранньої осені вже стояв на порозі — той, що пахне гнилим листям після дощу та першими багаттями з бадилля.

Серафима збудувала свою халабуду теплого літа зі старих дощок і ящиків; це був цілий світ, де все відбувалося за її законами. У її королівстві жили ляльки: безока Ліза, картонна Оля і ганчіркова Таня, зшита зі старої наволочки. Дівчинка возила їх у саморобному візку, який зробила з ящика і чотирьох кривих коліс старої коляски. Колеса скрипіли, але їй здавалося, що це пісня дороги.

На дівчинці був старий светр і хустка, щоб приховати сліди на шкірі, і щоб денне сонце не обпалювало поранене тіло. Мати сказала, що не варто лякати сусідів. А їй і не хотілося показувати. Все, що всередині, краще тримати при собі.

З тих пір, як Серафима почала ходити до Ольги Іванівни — нової вчительки, — у ній ніби відтанув шматочок світла. Вчителька говорила м'яко, без крику, і вперше називала її на ім'я, не «дівчинка», не «ти».

Вчителька принесла їй книгу про світ квітів і сказала.

— Кожна квітка шукає сонце. Навіть якщо росте в тіні.

Відтоді Серафима часто гуляла сама. Вона копалася в землі як дослідниця, споруджувала таємні «скарби», маленькі схованки зі своїми секретами. Клала в ямку під скельце, пелюстки квітів, різнокольорові камінчики, іноді уривок паперу зі своїми каракулями і шепотіла, ховаючи свій скарб у землю.

«Щоб мама не плакала»,

«Щоб тато не кричав»,

«Щоб не було темно».

Вона шепотіла це лялькам, ніби ті могли передати прохання нагору.

Одного разу вранці на пустирі, де дівчинка ховала скарби, прийшли діти з сусідньої вулиці. Ті самі, неслухняні, які дражнили Серафиму більше за всіх.

Батьки наказали їм фарбувати паркан «для користі». У дітей були банки із зеленою фарбою, пензлі та постійний галас.

Серафима помітила дівчинку в синій в’язаній кофті, та посміхалася їй здалеку.

— Привіт, — боязко сказала Серафима. — Хочеш, я покажу скарб?

Дівчинка кивнула, але не встигла відповісти, як підбігли інші.

— Це хто така? Це ж наша територія! — запитав один, з веснянками та короткою чубчиною.

— Та та сама, що живе біля дороги та кладовища, у страшному будинку, — відповів інший. — Кажуть, у них там кури гинуть, а мати землю риє, ніби скарб шукає!

— І в неї кошмарні сни, — вставила дівчинка з косою. — Моя мама казала, що вона чорна, від відьми!

Серафима напружилася.

— Це неправда.

— А чого ти тоді весь час у хустці? — глузливо запитав хлопчик.

— Може, у тебе там роги?

— Або вуха, як у зайця! — вигукнув інший, і вся компанія розреготалася.

Серафима спробувала піти, але хлопчик схопив її за светр.

— Пусти! — крикнула вона, відштовхуючи його.

— Дивіться, б’ється! — радісно закричали інші.

Натовп, як жива хвиля. Спочатку один поштовх, потім інший.

— Заразна! — крикнули ззаду. — Краще не чіпай, а то шкіра облізе потім від неї!

Серафима стиснула руки, не знаючи, куди бігти. Сльози підступили, але вона не дозволила їм вийти. Трималася міцно.

— Мені просто так зручно, — тихо сказала вона. — Я не хвора.

Але ніхто не слухав. Сміх множився, дзвенів у вухах, перетворювався на гул.

Хтось схопив жменю мокрого бруду і кинув у неї ззаду. Важка грудка влучила в спину.

Серафима спіткнулася.

І тоді інший хлопчик, той із веснянками, схопив банку з фарбою.

— Дивіться! Зараз буде весело! —

Він підбіг, зірвав з неї хустку і вилив зелену фарбу прямо на голову.

Фарба потекла по обличчю, по шиї, по спині, холодна, в’язка.

— Ось тепер справжня змія! Болотна змія! Ха-ха! — заорав він урочисто. — Бачите? Відьма! Я ж казав!

Сміх вибухнув, як феєрверк. Дівчата хихикали, хлопчаки підстрибували від захвату.

Серафима закричала, не від болю, від жаху, що світ знову став тим самим.

— Зупиніться! — задихаючись від емоцій, просила дівчинка тремтячим голосом.

Але ніхто не чув.

Гул, сміх, краплі фарби, запах заліза і зелені, все змішалося.

Вона закрила голову рукою і побігла, не розбираючи дороги. Їй залишилося тільки рятуватися від божевільних дітей.

Спочатку бігла повільно, збираючи сили, не вірячи, що це серйозно. Їй здавалося, що це все сон і ось вона прокинеться і все закінчиться.

Потім прийшли нові сили, і вона прискорилася, міцно стискаючи в руках ручку візка з її вірними друзями, ніби рятуючи когось живого. Колеса підстрибували на вибоїнах, ляльки розліталися в сторони. Але Серафима не кинула їх, лише міцніше схопила найменшу і притискала до грудей, як мати немовля.

Крізь шум у вухах пробивався дзвінкий злий сміх дітей. Він ніби переслідував її у повітрі, чіплявся за волосся, за подих, за спину.

— Лови відьму! — закричав один, весело наздоганяючи дівчинку.

Для них це чергова гра, а для Серафими — виживання.

— У неї змія під хусткою сховалася! — верещить пухка дівчинка, що почервоніла від задоволення, тикаючи пальцем на волосся Серафими, яке намокло й сплуталося від фарби, що прилипла.

— Та киньте її, вона ж хвора! — невпевнено озивається хтось із старших тихонь, але його швидко перекрикують.

— Сам з нею дружи тоді! —

Сміх. Бруд. Камені.

Один із каменів летить прямо під ноги. Серафима спотикається і падає. Візок перевертається, ляльки розлітаються по дорозі і залишаються валятися в багнюці, як поранені солдати з її власного зруйнованого королівства.

Сукня порвалася під час падіння, колготки миттєво темніють від крові. Земля холодна, липка, ніби намагається утримати.

Серафима скрикує, але не зупиняється. Встає, хитаючись, і знову біжить, тепер уже навмання, крізь зарості, повз занедбані ділянки, де трава вище пояса.

Дівчинка не бачить, куди мчить, тільки далі, подалі від цих облич, від їхніх ротів, з яких вивалюються слова, як бруд.

Перед очима миготить залізна огорожа і хрест. Кладовище. Заборонене місце. Туди не можна. Але куди ще? Назад, значить, до них.

Сміх стає тихішим, але все ще чути, ніби віддалений гавкіт.

Хтось знову кидає грудку бруду, вона вдаряє по спині, тепла, липка.

— Ось тобі! Відьомське болото тебе забере! — кричить хтось здалеку.

І ніби на знущання, справді, попереду починається болото. Трясовина темна, в’язка, зі спалахами гнилої зелені. Земля під ногами зрадницьки хлюпає, але вона вже не помічає. Біжить. Тільки б не наздогнали.

Перший крок — і нога провалюється. Другий — і бруд засмоктує по щиколотку.

Вона зупиняється. Повертається.

Діти стоять трохи подалі. Мовчать.

Тільки вітер ворушить їхнє волосся і дзвенить у банках із залишками фарби.

— Допоможіть… — голос хрипкий, чужий. — Я тону!

— Сама винна, — каже хлопчик, у якого в руці пензель. — Не треба було ховатися під хусткою.

— Мама сказала — з такими не можна, — додає дівчинка. — У неї якась хвороба.

Сміх тепер нерівний, нервовий, ніби навіть їм стало страшно.

Серафима тягне руки. Болото вже по коліна. Тіло стає важким, ніби хтось знизу тримає її за ноги.

— Допоможіть, — знову просить вона. — Будь ласка...

Але діти відступають назад, спотикаючись. Один хреститься. Інший тихо шепоче.

— Бачиш, вона сама туди лізе. Болото забирає відьом.

Сльози ріжуть очі. Вона починає сильно сіпатися, намагається вирватися, але болото міцно тримає і повільно поглинає дитину.

З кожним рухом її засмоктує глибше.

Болото ніби дихає. Пузириться, зітхає, обіймає міцніше.

Зелена фарба з волосся стікає по обличчю, перетворюючи її на привид.

У ту мить, коли вона вже майже падає на спину, над болотом лунає хрипкий жіночий крик.

— Стій!

Це Ольга Іванівна. Стара вчителька, у темному пальто і з відром. Вона прибирала могилу чоловіка неподалік.

Літня жінка миттєво оцінює ситуацію.

— Швидко за гілку! Усі, кому не байдуже! Проблем захотіли! Такі собі бешкетники!

Хлопчаки переглядаються. Хтось тремтить.

— Та вона ж заразна!

— Мовчіть! — голос вчительки розрізає повітря. — Вона дитина, а ви — малолітні звірі!

Вона виламує товсту гілку з найближчого дерева.

— Ось, тримай! — кричить Серафимі. — Не рухайся!

Та тягнеться, але не дотягується.

— Ще трохи! Руку!

— Я не можу... — шепоче Серафима, — вона тримає...

— Не вона, болото! — різко відповідає вчителька. — Болото, це не смерть, поки є, хто кличе.

Вона кидає гілку ближче, так що бруд бризкає в сторони.

— Тягніть різкіше! — наказує вона хлопчакам. — Усі разом, швидко!

Ті, хто ще хвилину тому сміявся, тепер тягнуть гілку тремтячими руками.

Болото чавкає, відмовляється відпускати.

Але нарешті Серафима виривається з лап болота, мокра, важка, із застиглими від жаху ляльковими очима, тремтячими губами.

Її витягують, і вона з полегшенням падає на тверду землю, вдихаючи з таким відчайдушним звуком, ніби повертається з-під води.

З рота витікала тягуча багнюка, якою вона встигла нахлебатися, вода стікала по шиї, губи тремтіли, немов хотіли щось вимовити, але не могли. Очі її були відкриті, але в них — ні страху, ні життя. Тільки сильна знемога.

Ольга Іванівна сідає поруч, обережно змахує бруд з її обличчя.

— Все. Все, дівчинко. Ти в безпеці.

Серафима шепоче, ледь чутно.

— Вони… кидали… фарбу.

— Я бачу, — тихо відповідає вчителька. — І нехай тепер Бог бачить їх теж.

Ольга Іванівна обернулася до хлопчаків:

— Один — бігом до будинку, до її матері! Нехай принесе простирадла. І якщо не хочете, щоб завтра все селище знало, що ви зробили, — бігом!

Хлопчаки стояли, як прибиті.

— Швидко! — І голос її був таким, що навіть найзадиристіший здригнувся й побіг.

Хвилин через десять прибігла Марина, захекана, з простирадлами в руках. Побачивши дочку, вона застигла, наче вкопана, ніби врізалася у власний сором.

— Господи... Серафимо.. . що ж це?.. Куди ти влізла?

Її губи тремтіли, але вона не плакала, ніби не мала права на слабкість при людях.

Ольга Іванівна загорнула дівчинку в простирадло і, не чекаючи зайвих слів, сказала.

— Несемо до мене. Швидше. Не треба, щоб люди бачили.

У будинку старенької пахло піччю, воском і сушеними травами.

— Води, — коротко наказала вона. — З колодязя, повний таз.

Полум’я в печі гуділо, коли вода закипіла. Марина тягала відра, задихаючись.

— Роздягай, — сказала Ольга Іванівна.

Одяг із хлюпанням сповзав на підлогу, важкий, злиплий від бруду та фарби.

— Все викинемо, — промовила старенька. — Це вже не одяг, а біль.

Серафима сиділа в теплій воді, худенька, з погаслими очима.

Плями фарби не сходили з волосся, бруд в’ївся в шкіру. Від дотику губки вона здригалася, не від болю, а ніби поверталася здалеку.

— Потерпи, донечко, — шепотіла Марина. — Ще трішки...

— Все мине, — говорила старенька. — Все вийде, і бруд, і страх. Вода забере.

Коли воду змінили втретє, стало ясно — фарбу не відмити.

Волосся збилося у важкі злиплі пасма, як глина.

— Що тепер? — запитала Марина стару злякано.

— Відрізати, — спокійно відповіла Ольга Іванівна. — Інакше запалиться шкіра.

Марина схопилася за рот.

— Люди скажуть...

— Нехай скажуть, що знайшли вошей, — перебила старенька. — Я сама скажу. Скажеш чоловікові, що так треба було. Інакше інші діти постраждають.

Марина підняла на неї очі, сповнені приниження та покірності.

— І про хлопчиків...

— Про них — жодного слова, — суворо промовила Ольга Іванівна. — Один із них — син начальника Сергія. Ти ж знаєш, чим це пахне. Забудьте. Заради дитини. Заради себе.

Марина кивнула, але в горлі стояла грудка, ніби туди вбили цвях.

Коли ножиці вперше клацнули над її головою, Серафима не видала ні звуку. Тільки велика сльоза скотилася по щоці й впала у воду.

Пасмо за пасмом, ніби з неї знімали шкіру, пам'ять, залишки дитинства.

— Потерпи, люба, — шепотіла Марина. — Все мине, чуєш? Все мине...

Серафима мовчала.

Коли закінчили, на голову наділи чисту теплу хустку.

Тепер вона була схожа на стареньку, крихітну, висушену, ніби їй одразу додалося сімдесят років.

Стара вчителька заварила трави.

— Нехай вип’є. Від кашлю і для сну.

Серафима кашляла так, що тремтіли стіни, випльовуючи чорну воду.

— Залиш її у мене, — сказала Ольга Іванівна. — Ніч буде важка. Нехай поспить.

Марина пішла, опустивши голову. У грудях у неї билося лише одне: «Аби тільки Сергій не дізнався… аби тільки не дізнався».

Вночі Серафима марила.

Вона бачила, ніби знову біжить темним лісом.

Земля хлюпає під ногами, тіні збиваються в зграю, хапають за сукню, за волосся. З їхніх пальців течуть черв’яки, ковзають по тілу. Вона струшує їх, але вони повертаються.

— Відчепіться! — кричить вона. — Я жива!

Але голос тоне у воронці, тіні кружляють навколо, наче хоровод, шепочуть.

— Ти брудна, ти чужа, ти не наша...

Дівчинка падає в яму, повну чорної маси, що ворушиться, і, коли вже не може дихати, прокидається з криком, з кашлем, з мокрим від поту тілом.

На голові біла хустка. Вона тягне до неї руку, але не знімає. Згадує, що волосся більше немає.

Просто дивиться в темряву.

І в ту мить здається, що це вже не дитина. Це душа, яка пройшла крізь власне болото і залишилася живою.

Марина готувала вечерю, шум каструль і запах смаженого м’яса трохи прикривали тривогу, ніби якщо тримати руки зайнятими, то біда не стане справжньою.

Сергій сидів за столом, дивився у вікно, де вже запалилися перші ліхтарі. Вона довго підбирала слова, а потім все-таки різко видихнула.

— Сьогодні... мене викликала вчителька. — Вона говорила м'яко, ніби боялася порушити тишу. — Серафима десь підхопила воші. І... довелося поголити її наголо.

Сергій різко кинув виделку, вона вдарилася об тарілку, ніби щось усередині нього теж тріснуло. Він кинув гнівний погляд у бік дружини.

— Ти сама вирішила? — голос став різким, глухим. — Навіть не порадилася? Вона ж дівчинка, Марино! Як тепер на люди виходити? До школи? Сусіди побачать, будуть шепотітися! Ганьба одна! Як ти могла допустити це?

Марина опустила очі, стиснувши долоні в рушнику.

— Я не могла інакше, Серьожа. Там вся голова... Не врятуєш. Керосином не можна, опік може бути. Збрити — єдиний вихід. Волосся не зуби, відросте швидко. Я вже домовилася з вчителькою, вона підтягне Серафиму з уроків, поки вона буде вдома. Ми нікому не скажемо, все обійдеться.

Він гучно вдихнув повітря, потер обличчя долонею, дивлячись повз неї.

— Гаразд... — сказав нарешті, глухо. — Тільки щоб сиділа у своїй кімнаті. Нікуди не ходила. Нехай... пересидить.

Марина кивнула. А в сусідній кімнаті, за тонкою стіною, Серафима слухала, притиснувшись чолом до підвіконня. Вона не плакала, сльози вичерпалися, просто дивилася, як темрява за вікном повільно розчиняє віддзеркалення її лисої голови.

Дівчинка думала, що, можливо, тепер стане легше, коли більше нічого втрачати. Адже волосся — це наче ниточки, якими душу пришивають до світу.

Тепер їх немає.

Значить, можна буде почути, як шепоче темрява за вікном. Вона не зла, просто кличе. Але Серафима знала: якщо відповісти, доведеться піти далеко.

А мама буде кликати й не почує.

Пізно ввечері вчителька, знявши окуляри й сівши біля лампи, відкрила свій товстий, покреслений блокнот. Перегорнула сторінку, акуратно, як хірург перед операцією, і зробила новий запис.

Дата, прізвище, випадок.

«Сім’я Н. Дівчинка. Гоління голови. Можливий нервовий зрив матері».

Запис приєднався до низки інших, безіменних трагедій.

Вона поставила крапку, подула на чорнило і на мить замислилася. Потім тонко посміхнулася і закрила зошит.

«Все, як має бути. Порядок відновлено.»