Раді Вас бачити!

Розділ 7. Замовкни

Серафима прокинулася вранці вкрай виснаженою. Повіки налилися свинцем, тіло боліло, а бинти на руках були вологими від поту й крові. Вночі, ще не прокинувшись до кінця, вона сіпалася, намагаючись вирватися, а вузли лише врізалися ще сильніше.

— Ма-ма… — хрипло покликала вона. — Там… там була тінь… і черв’яки… вони в стінах… будинок не випускає…

Марина увійшла до спальні з чашкою міцного чаю. Волосся зібране абияк, під очима тіні недосипання. Вона навіть не підійшла, а просто поставила чашку на край столу. І в тиші було чутно, як чай тонкою цівкою стікає по стінці чашки. Цей звук здавався гучнішим за її слова

— Усе тобі сни та сни, — втомлено сказала вона, немов боялася поглянути дочці в очі. — Ти просто накрутила себе. Лікар же пояснив: нове місце, втома. Треба відволікатися, а не лякати нас.

— Ні! — Серафима здригнулася, ще сильніше витріщивши очі, руки в бинтах боляче брязнули об залізо ліжка. — Це був не сон! Я бігла коридорами, і там була дівчинка, як я… але без обличчя! Вона дивилася на мене!

Дошки під ліжком жалібно заскрипіли, ніби навіть будинок відгукувався на її страх.

У цей момент до кімнати зайшов заклопотаний батько. Подивився суворо, але стримано, з важким виглядом. На ньому вже робоча сорочка, комір розстебнутий. Він затримав погляд на бинтах.

— Ще й чортів почне бачити, — пробурмотів він і сухо посміхнувся. Але в цій посмішці не було радості, лише гіркота й роздратування. — Марино, ти їй потураєш. Психіку їй псуєш. Треба суворіше.

— Я не брешу! — відчайдушно викрикнула Серафима, смикаючи прив’язаними руками, але її голос зірвався в порожнечу.

Мати різко повернулася до доньки, прикувши її гнівним поглядом. Очі Марини миттю перетворилися на щілини, брови зійшлися на переніссі, голос задзвенів металом. Мати схопила дівчинку за комір сорочки й струснула, щоб заспокоїти й повернути собі контроль над ситуацією.

— Замовкни! — вибухнула, не витримавши. — Ніхто не слухатиме твоїх казок. Ти сама себе розчесала, і крапка. Як тобі не соромно! Ганьба! Виростила на свою голову! — злісно голосила Марина, махаючи руками.

Серафима здригнулася, ніби від ляпасу. Вона замовкла, серце билося, як у спійманого птаха. І в той момент вона вперше зрозуміла: батьки її не почують. Що б вона не говорила, її голос згасатиме в стінах цього будинку, немов у трясовині.

Батько гучно вдихнув повітря, глухо додав:

— Ми все для тебе робимо. Їжа, одяг, дім. Що тобі ще треба?

Він повернувся до дружини й по-господарськи владно поставив крапку.

— Досить цих дурниць. Завтра ж познайом її з сусідськими дітьми. Нехай грається.

І до вчительки сходи, хай раз на тиждень займається, готується до школи. А ці подряпини… — він байдуже махнув рукою, — будеш бинтувати! І одяг довше, ніхто не помітить. І знати про це ніхто не повинен. Зрозуміла мене? — вказівним пальцем він холодно давав розпорядження дружині, ніби вона його працівник.

Сергій говорив це так, ніби інших думок і бажань просто не існує.

Закінчивши, він розвернувся і вийшов.

Двері за ним зачинилися, і в кімнаті зависла густа тиша. Чутно було тільки, як зафіксовані руки в бинтах тихо вдаряються об залізо ліжка при кожному русі дівчинки.

Мати затрималася на секунду перед ліжком Серафими, подивившись на неї розгублено, ніби хотіла щось сказати, але теж поспішно вийшла, щільно прикривши двері за собою.

Серафима залишилася в тиші, дивлячись у стелю, боячись ворухнутися.

За дверима заговорили приглушені голоси. У коридорі скрипнула дошка і дерев'яні сходинки. Потім почувся нервовий шепіт батьків, то тихіше, то гучніше, ніби вони весь час відходили від дверей до сходів і знову наближалися.

Батько не кричав, його шепіт був зловісним, він умів різати без шуму, в саме серце, ніби точить ніж:

— Ось і результат твого виховання, — тихо, але жорстко кинув Сергій і відвернувся, приховуючи свою гіркоту.

— Дочка у нас з привітом росте. Невже це не твоя вина? Не догледіла.

Марина трималася, обличчя стало червоним, подих гарячим, тіло скувало, ніби на плечі повісили важкий рюкзак. Вона шепотіла з надривом, але згораючи зсередини. Виправдовувалася, намагалася захиститися.

Слова стали гіркими, колючими. Образа накривала новими хвилями.

— Тобі легко говорити. Я з нею цілими днями одна! А ти?

Ти вічно на роботі. Ти ж вдома тільки цвяхи забити й грошей привезти. Ти ж на роботі одружився. У тебе там і сім’я, і турботи…

— Хтось же повинен працювати, — гримнув він у відповідь, але одразу знизив голос. — Ти б теж попрацювала, зрозуміла б. А то боляче розумна стала на всьому готовому!

— Та я й так пашу! — ледь не вирвалося з неї, але вона одразу прикусила губу, побоюючись поглянувши на вікно. Відійшла вглиб коридору, зашипіла як змія.

— Тихіше! Сусіди почують.

Вони обоє інстинктивно відійшли від вікна, наче завіси були живими очима.

У старих дворах так було завжди: сусіди знали більше, ніж рідні.

«Сміття з хати не виносять» — стара істина пекла їх обох, і тому сварилися тихіше, але болючіше.

— А чого соромитися? — холодно посміхнувся Сергій. — Нехай знають, що у нас ненормальна дочка.

— Замовкни! — прошипіла вона, і її тихий шепіт затремтів. І Марина машинально закрила йому рот долонею. — Хочеш, щоб потім по всьому двору пліткували? Це ганьба, від якої не відмиєшся. Дай їм тільки привід, і потім цю шарманку не зупинити.

На секунду запала мертва тиша. Заспокоївшись, обоє відчули пекучу провину.

Серафима слухала, як за стіною шепочуться голоси, як двоє дорослих тупцюють у коридорі, намагаючись бути ідеальною родиною для сусідів і тінню для самих себе.

Серафима слухала, як крапля за краплею остигаючий чай у її чашці постукував у глиняне дно.

Будинок здавався занадто тісним, ніби стіни дихали разом з ними.

Сергій, вийшовши за двері на вулицю, звичним рухом закурив саморобну сигарету. Ранок був свіжим і сонячним. Зазвичай він приховував це від Марини. Не любив, коли вона морщилася і казала, що в будинку є дитина, а він тягне в рот цю гидоту. Але зараз було все одно, ніби він уже переступив якусь межу.

Сергій глибоко затягнувся, сперся на стіну, дивлячись на двір.

«Я згинаюся на роботі і викладаюся, як можу, — гірко думав він. — З ранку до ночі. Ніхто не бачить. Ніхто не чує. Ніби я порожнє місце.

Адже все — заради них. Заради сім’ї. Заради цієї дівчинки…»

Він видихнув дим, відчуваючи провину за те, що накричав на доньку та дружину, кинув недопалок у пил і розчавив каблуком.

Повернувшись додому, Сергій уже виглядав спокійнішим, ніби все віддав тютюну та думкам.

Перед тим як надіти кепку й піти на роботу, сказав винуватим втомленим голосом.

— Маріш, передай Серафимці… скоро купимо касету з казкою. Ту, що по радіо йшла. Нехай тільки поводиться нормально.

Марина мовчки кивнула на це, і двері за чоловіком зачинилися. Вона зітхнула одночасно з полегшенням і зневірою, тепер усе лягало на її плечі. Побут уже давно її з’їдав.

Марина швидко кинулася на кухню й схопила ніж та велику цибулину. Їй терміново треба було випустити пар. Час приготування обіду та вечері ще не настав. З учора залишилося багато готового. Але вона все одно почала агресивно нарізати цибулю тонкими, майже прозорими півкільцями.

Сльози текли рікою, але вона спеціально не витирала їх, навпаки, ніби навмисно підставляла обличчя їдкій гіркоті, жадібно вдихаючи її. Це був її робочий ритуал, особливо після суперечок.

Увімкнула магнітофон, і знову зазвучала улюблена пісня Буланової.

Запах його самокрутки ще тягнувся у передпокої, змішуючись із гіркотою підсмаженої цибулі на плиті.

Магнітофон протяжно бубонів старий запис, і будинок жив своїм упертим, важким диханням.

Потік думок, наче гудячий вулик, продовжував свердлити в голові.

«І навіщо я така? Навіщо знову сварка?

Він думає, що йому одному важко… а я що, відпочиваю тут? Я ж усе для них роблю, — думала Марина, кидаючи цибулю в миску. — Кожен день як каторга: вдома все чисто, білизна випрана, їжа вчасно, дитина нагодована.

Я ночами не сплю, бинтую ці руки, слухаю марення про тіні та черв’яків… а мені хоч хтось подякував? Хоч хтось помітив? Я ж з шкіри вилажу, а все повз. Ніби я — невидимка у власному домі. І ніхто не дякує, ніхто не помічає. Все сама, все одна… А винна знову я у всьому. Завжди я!».

Вона важко, але вже з полегшенням зітхнула, витерла мокрі щоки тильною стороною долоні. На душі стало легше, ніби звільнилася.

Її девізом було: «Але не можна показувати слабкість. Буду різати цибулю, хоч цілий день, щоб хоч собі довести, що не зламалася».

Закінчивши з цибулею, поставила каструлю з молоком і всипала манну крупу. Коли густа маса забурлила, Марина голосно покликала доньку з другого поверху.

— Серафимо, йди їсти.

Серафимі здавалося, що батьки говорять одне й те саме. Тільки кожен про себе. І ніхто не питає, що відчуває і думає вона. Їй повторювали лише: «Ось виростеш і зрозумієш сама».

На кухні стояла каструлька з манною кашею. Тепла пара тягнулася вгору, пахло молоком.

Марина сіла поруч на лавку і поставила перед дочкою тарілку густої манної каші з грудочками.

— Давай, їж швидше. Бачиш, тато обіцяв купити касету з казкою, яка тобі сподобалася. Але тільки якщо ти будеш у нас слухняною. — лагідно почала мати, ніби між іншим. — Давай, ложка за маму… ложка за тата…

Серафима нахмурилася, стиснула губи. Вона ненавиділа манну кашу.

— Не хочу… Я вже не маленька. — пробурмотіла вона.

Серафима скривилася, ніби їй у рот клали вапно. Ненавиділа цю кашу, та ще й злиплі грудочки прилипали до піднебіння. Вона відверталася, кусала губу, щоб не заплакати.

Марина присіла ближче, взяла повну ложку і з напором продовжила.

— Ложка за маму… ложка за тата… — простягнула, підносячи до рота доньки.

Серафима знову скривилася і відвернулася.

Марина тут же змінилася в обличчі. Голос став жорстким, майже сталевим:

— Ти що, батьків не любиш? Я що, даремно готувала? А ну швидко їж! — різко кинула вона. — Ми заради тебе стараємося, а ти кривишся! Їж, кажу. Або я татові скажу, що ти нас не любиш, і ніякої касети не буде.

Серафима здригнулася, стиснула пальці в кулак під столом. Губи затремтіли.

Серце билося так, ніби хотіло вискочити назовні. Вона хотіла крикнути «ні!», але слова застрягли. Сльози розпирали зсередини й пекли очі, але вона вперто ковтала їх разом із в’язкою, ненависною кашею. Ображена, але покірна. З’їла до кінця, як належить у родині.

Коли тарілка спорожніла, Марина нарешті пом’якшала й задоволено зітхнула, спостерігаючи за донькою.

— Ось і розумниця. Молодець. Скоро касета буде, казку послухаєш. А тепер збирайся. Підемо до Ольги Іванівни, вона тебе з шкілою підтягне. А то зовсім розпестилася, ось і навантажимо тебе уроками.

І тільки всередині Серафима знала: це не про казку і не про їжу. Це про те, що її «любов» до батьків вимірювалася кількістю проковтнутих ложок. А потім раптом стало ясно: порятунок — там, за межами дому. Там, де вчителька посміхнеться, не вимагаючи нічого натомість.

Марина дістала з дерев'яної шафи довгу, трохи завелику сукню на виріст, із закритими об'ємними рукавами. Пов'язала доньці різнокольорову хустинку на голову й на шию. Серафима дивилася в дзеркало й думала, що вона стала схожою на літню бабусю, тільки маленьку.

Літо стояло спекотне, повітря тремтіло над асфальтом. У дворі біля саморобного дитячого майданчика до Серафими підбігли сусідські діти, розпалені, у сукнях і шортах, босоногі. Регочуть, тикають пальцем, шепочуться про щось.

— Подивіться, вона, мабуть, боїться сонця! — дзвінко вигукнула одна дівчинка в сукні з ромашками.

— Або щось ховає! — підхопила інша дівчинка.

— Може, у неї там щось заховано? — додав хлопчик, смикнувши за рукав кофти. — Напевно, вся в плямах, як корова!

Дитячий оглушливий сміх з усіх боків обрушився на дівчинку. Діти трималися за животи від сміху й тикали пальцями в бік дівчинки. Стало ще прикріше. Серафима безсило притиснула руки до живота, почервоніла й відвела вбік мокрі очі.

Матері дітей, що стояли неподалік, нахмурилися. Здавалося, що хтось із них ось-ось заступиться за дівчинку і вилає дітей. Одна швидко відвела свою доньку, одягнену в сукню з ромашками, за руку подалі. Нахилившись до доньки, вона прошепотіла.

— Не підходь близько. Хто знає, може у неї… щось заразне.

Сусідки старшого віку теж не втрималися від розпитувань і непроханих порад.

— Марино, чого ж ти доньку кутаєш? Спека ж стоїть, а вона вся в колготках та в кофті.

Марина відчула, як заливається пекучою червоною фарбою, але одразу ж розправила плечі й натягнула широку, майже театральну посмішку.

— Це вона сама так хоче одягатися. Зовсім розпестилася. Ось тому й ведемо до вчительки — нехай займеться справою.

Сусідки мовчки переглянулися. Сміх дітей ще довго дзвенів у вухах, за спиною, а всередині вирувала злість і сором спалював. Але зовні на обличчі — посмішка до вух.

Марина рішуче тягнула Серафиму до будинку Ольги Іванівни.

Вчителька ж виявилася зовсім іншою. Вона зустріла їх біля хвіртки, літня, сива, з м’яким обличчям і тихим заспокійливим голосом. У її погляді було стільки спокою, що Марині раптом стало соромно за свою награну посмішку.

На кухні запахло свіжозавареним м'ятним чаєм і спеченими булочками. Пузатий чайник випускав легку пару. Вони сиділи за столом, говорили про дрібниці. І раптом Марина не витримала, сльози самі потекли. Ольга Іванівна мовчки обійняла її, як мати, нічого не питаючи. І в цій тиші було більше тепла, ніж у словах.

Серафима в цей час зайшла до кімнати, де стояли парти, полиці зі старими книгами та іграшки в кутку. Вона обережно доторкнулася до дерев'яного ведмедика, а потім сіла за маленький стіл. Дівчинка ніби потрапила в інший світ, де над нею ніхто не сміється, ніхто не змушує їсти манну кашу, і ніхто не називає її вигадницею.

У будинку вчительки обом було легше дихати. Марині, тому що хтось розділив її тягар. Серафимі, тому що хтось побачив у ній не покарання, а дитину.

Це особливе літо пахло черемхою і пилом, а обіцяна касета з казкою здавалася дверцятами в інший, чарівний світ, де завжди все добре.