Раді Вас бачити!

Розділ 5. Зачинені двері

Ранок почався не з аромату чаю та брязкання посуду, а з тихого схлипу.

Серафима сиділа на краю ліжка, притискаючи до себе ковдру. Шкіра на руках і ногах палала червоними плямами, глибокі подряпини блищали свіжою кров’ю.

Дівчинка не пам’ятала снів. Вночі її не мучили голоси, не лунали кроки з підвалу. Вона просто провалювалася в порожнечу, важку й липку, як в’язка темрява, де тіло ніби стиснуте в вузол. Але тривога нікуди не зникла. Здавалося, що в кімнаті хтось стоїть і спостерігає. Вона не могла описати словами, але відчувала це, як подих за плечем.

— Боже, що ж це… — Марина увірвалася в кімнату і завмерла, дивлячись на дочку. — Ти розчесала себе всю! Подивися, кров тече! Бруднить нову постіль.

Мати схопила рушник і почала витирати маленькі руки. Дівчинка винувато відвела очі.

— Мамо… я не знаю, як це сталося. Воно саме свербить…

— Саме! — голос Марини гнівно затремтів. — Так ти себе до кісток розчешеш!

Марина, стискаючи рушник, кинулася до телефону в коридорі. Тремтячими пальцями набрала номер Сергія, притискаючи диск здригаючимся пальцем. Гудки тягнулися, і раптом у слухавці пролунав тріск.

— Сергію, я не знаю, що з нею робити! — почала вона, ледь він відповів.

— Серафима знову вся в висипі! До крові! Ти розумієш, я вранці зайшла, а вона вся подряпана… У мене серце калатає. Я не можу більше!

На тому кінці почувся глухий шум, голоси, дзвін чашок, кроки.

Сергій стояв у кабінеті серед колег і ніяково прикривав слухавку долонею, відвертаючись.

— Мариночко, я… я на роботі, ти ж знаєш! — сказав тихо, намагаючись, щоб поруч ніхто не чув. — Заспокойся. Це, може, просто алергія. Ми з’їздимо до лікаря, добре?

— Коли? Ти все обіцяєш! Я не можу дивитися, як вона себе роздирає! — голос Марини зривався, у ньому звучала відчайдушна злість.

Сергій глибоко зітхнув, дивлячись на відкриті папки та підлеглих, що чекали.

— У найближчі дні візьму вихідний, і разом поїдемо до найкращої дитячої поліклініки Харкова. Обіцяю.

Ну тільки не починай зараз, я більше не можу говорити.

— Звичайно, тобі незручно! — різко сказала Марина і поклала слухавку. Знову люто схопила слухавку, ніби хотіла ще щось сказати, але вчасно зупинилася, притискаючи слухавку до стіни трохи сильніше, ніж потрібно.

Поспішно повернулася в кімнату до доньки, як завжди обмила їй обличчя та руки вологим рушником. Обережно зняла з простирадла криваві плями. Поміняла постіль на нову, а цю забрала прати. Дівчинка сиділа мовчки, наче винна.

Тільки очі в неї були насторожені, занадто дорослі для її віку, ніби вона знала, що за всім цим стоїть щось більше, ніж просто висип.

— Почитай, донечко, книжку, — сказала вона, кладучи поруч із дівчинкою пошарпаний томик про пригоди Тома Сойєра. — Я поки на кухню піду.

Марина повернулася на кухню і зачинила за собою двері. На кухні на неї чекали каструлі, обробна дошка і гора овочів.

Звичним рухом натиснула на кнопку магнітофона. Захрипіли котушки і з заїждженої касети полилася знайома пісня «Мелодія тривоги і туги» у виконанні Буланової. Пісня була до сліз жаліслива, ніби хтось інший плакав за неї саму, тихо, безнадійно, як жінка, яка втомилася чекати змін.

Ця пісня давно стала її таємним ритуалом. Коли Марині ставало особливо важко і хотілося поплакати, вона вмикала на кухні тиху мелодію Буланової. Музика немов витягувала назовні те, що вона не дозволяла собі показати, і тоді можна було нарешті виплакатися.

Вона сідала за стіл, машинально різала цибулю і ніби ховалася за її їдкою гіркотою. Сльози текли по щоках, і ніхто б не здогадався, що вони зовсім не від овоча.

Коли чоловіка не було поруч, цибуля ставала її таємним прикриттям, ритуалом очищення. А якщо він раптом з’являвся у дверях і бачив її почервонілі очі, вона легко виправдовувалася: «Це я Буланову слухала… моя улюблена». І говорила справді правду, тільки наполовину.

Але всередині знала: саме під цю мелодію найлегше зізнатися собі в тому, чого іншим не скажеш.

Що рожеві окуляри давно розбилися об реальність. Що ніякої казки не вийшло. Що романтика і щастя пішли, залишаючи тяжке мовчання. А замість них залишилися нескінченні клопоти, втома і дім, який ніколи не насититься її працею. Що втома сковує і тисне, як важка кам’яна ковдра. І тільки в голосі Буланової можна розчинитися так, щоб дати собі право на слабкість.

Марина схлипнула, прикрила рот долонею і різко опустила ніж на обробну дошку. Ніж жадібно заскрипів по цибулині, а сльози струмком потекли по її щоках. Марина нарешті дозволила собі не стримуватися. Цибулю різала великими шматками, щоб виправдати свої сльози, якщо раптом дочка увійде. Зручне прикриття. Ніхто не дізнається, що ці сльози зовсім не через цибулю.

— Ну скільки можна… — майже пошепки сказала вона сама собі. — Цей дім величезний, і турботи про нього, постійне прання… готування… прибирання…

Сусіди вічно дивляться й оцінюють, яка я господиня і як я справляюся… і де ж та романтика, яку обіцяло нове життя?

Пісня тягнулася, наче скарга, і її слова ніби відлунювали в грудях.

— Втомилася я, Господи… і донька… одні хвороби та лікарі. Цьому немає кінця… — ніж вдарив сильніше, ніж вона хотіла.

Марина витерла очі тильною стороною долоні, ніби все це справді лише від цибулі. Вимкнула плиту, магнітофон і вийшла у двір. Вдихнула свіже повітря з полегшенням.

На довгих мотузках біліли випрані вранці простирадла, які вже висохли.

Біля дерева, у величезній каструлі, остигала виварена в господарському милі нова партія постільної білизни. Марина дерев'яною палицею дістала з гарячої води важке, колись білосніжне, розпухле полотно і поклала у відро зі свіжою колодязною водою. Ополоснула у холодній воді. Вичавила важку тканину, як могла, від води. Повісила на довгу мотузку, щоб стекла вода, і розвісила сушитися. Тканина важко колихалася на вітрі.

Марина підняла голову і завмерла, нахмурившись від сонця, що било в очі. На даху будинку, ніби чорні вартові, сиділо кілька ворон. Вони не каркали, тільки мовчки повернули голови в її бік, синхронно, як за командою, немов відзначаючи її присутність.

У Марини по спині пробіг холодок і серце стиснулося. Вона різко поглянула на вікна другого поверху і помітила: штори запнуті. Марина стиснула губи в тонку лінію, швидко відігнала тривогу і знову подивилася на вікна свого будинку.

«Але ж щоранку я сама особисто їх відкривала, щоб сонце в кімнату заходило. Невже цього разу забула? Запрацювалася, напевно.»

З палицею в руці вона поспішила до будинку, щоб перевірити. Піднялася сходами. Серце билося частіше. Штовхнула двері тієї порожньої кімнати…

Увійшла в кімнату. Штори розчинені навстіж, ніби їх ніхто й не чіпав. Сонячне світло золотило підлогу, як і завжди.

Марина зупинилася, намагаючись впоратися з легким тремтінням.

— Мені це здається… — прошепотіла вона, не вірячи собі.

З сусідньої кімнати пролунав голос доньки, яка читала книгу.

Дівчинка сиділа на ліжку, серед іграшок, і виразно читала їм книгу про пригоди, наче маленький вчитель. І, помітивши матір, підвела голову.

— Ти завіси чіпала? — запитала Марина, заглядаючи всередину кімнати.

— Ні, мамо. — Дівчинка посміхнулася і знову занурилася в сторінки.

Марина глибоко зітхнула і на мить заплющила очі, щоб заспокоїтися. Ще трохи постояла біля дверей, притискаючи руку до грудей, потім пішла на кухню.

Коли вона знову повернулася з вулиці, після дивної сцени із запнутими шторами та мовчазними воронами, кухня зустріла її тишею. Марина поставила чайник на плиту, дістала чашку. Поринула у звичний побут.

Марина машинально натиснула кнопку «Play» на магнітофоні, і знову хриплувато-тягучий голос Буланової розлився по дому. Пісня була вже інша, але з тим самим надривом.

Слухала слова і відчувала, ніби сама Буланова співає про неї. По кухні розлився знайомий голос, ніби вирвав її на хвилину з сірої втоми. Нехай музика звучить, заглушає її думки.

Марина налила собі склянку чаю, сіла за стіл, обхопила чашку долонями. Гаряча пара обпалювала обличчя, а в грудях дивно похололо. Вона слухала пісню і її увага зачепилася за слова, що повторювалися, немов заклинання: «все ще буде, все ще прийде».

— Хоч би це було правдою, — прошепотіла вона в порожнечу.

Марина заплющила очі, дозволивши пісні заповнити порожнечу. Але в її пам’яті все одно спливали нерухомі ворони з мертвим поглядом на даху і дивний випадок зі шторами.

І десь глибоко всередині Марина відчувала: будинок почав слухати її пісні так само уважно, як і вона сама.

За вікном ворони, на даху, тихо здригнулися й одночасно перелетіли на сусіднє дерево. Їхні тіні ковзнули по стінах, і в цю мить Марина раптом відчула, що пісня звучить як попередження, а не як розрада.

Вона зітхнула, зробила ковток чаю й відвернулася від вікна, проганяючи марення.

Вечори в родині зазвичай мали свій суворий ритм: о сьомій годині родина сідала за стіл.

Сьогодні ж усе було інакше. Їжа давно охолола, а Сергій все не приходив. Дочка мовчки пішла до своєї кімнати після вечері. А Марина ображено сиділа в кріслі, закутавшись у вафельний халат, і чекала.

Бігли стрілки годинника, скрипів будинок у відповідь, за вікнами вже давно запала ніч.

Сергій з'явився лише об одинадцятій. Веселий, розпалений, з запахом алкоголю і чужих парфумів. У руках — розпочата коробка «Вечірнього Києва», шоколаду, який відкривали лише у свята.

— Вкрав у бухгалтерії спеціально для тебе! — протяжно вичавив він, з лукавою посмішкою, хитаючись набік. — Щоб хоч чимось загладити… Ти сильно сердишся на мене?

Марина не посміхнулася, під маскою суворості палала образа. Різко склала руки в замок, закривши доступ до тіла. Тоді він похитуючись попрямував до сходів, хотів побачити доньку перед сном, але Марина стала перед ним:

— Не смій. Вона вже спить. А ти йди проспися. Від тебе жахливо смердить алкоголем. — з огидою скривилася вона, блискаючи очима. І знала, що має повне право так з ним поводитися, оскільки він порушив їхні сімейні правила. Відштовхнула його безпорадно.

Сергій дійсно був занадто галасливим, занадто чужим у своєму веселощах. Він голосно наспівував пісні з корпоративу. Марина не підтримувала його, а ще більше злилася, що він змусив її чекати.

Сергій під впливом алкоголю і нахлинувших почуттів, ліз з поцілунками до дружини, хотів танцювати під уявну музику, а вона відсторонювалася і зло шепотіла крізь зуби:

— Ти мені огидний!

Її гнів був холодним, стриманим. Вона не кричала, а проковтувала слова. Нагадувала йому.

— Ти обіцяв взяти вихідний заради Серафими.

— Забув… — зізнався він і розвів руками. — Але обов’язково поговорю з начальником.

Ніч закінчилася холодною тишею і мовчазним покаранням, вона відвернулася в ліжку, і він не наважився наполягати.

Ранок зустрів їх дзвоном посуду. Марина навмисно голосно ставила тарілки на стіл, ніж обрушувався на хліб і овочі з таким звуком, ніби кожен рух був його провиною. Її очі блищали блискавками. Сергій увійшов, подивився на неї винуватими очима і знову почав своє.

— Вибач, Маріш. Ну справді, свято було, не міг піти, — звично почав виправдовуватися він.

Вона мовчала, наче статуя. Лише губи стиснуті в тонку лінію.

І раптом він, як завжди після провини, пожвавився. Це завжди працювало й згладжувало всі конфлікти.

— Гаразд. Збирайся швидко.

У мене для тебе сюрприз.

Марина спочатку спалахнула гнівом, готуючись накинутися на нього. Але всередині, як завжди, заворушилося очікування — Сергій умів «загладжувати», вона всередині вже знала: буде подарунок, а може й не один. Він завжди відкуповувався увагою та рідкісними речами. І Марина, прекрасно розуміючи, що маніпулює ним через свою образу, поступилася, обом було вигідно.

Дочку залишили вдома. По дорозі він змовницьки підморгнув:

— Не бурчи, побачиш сама.

Незабаром вони вийшли на галасливу вулицю до магазину «Берізка». Через знайомого вдалося дістати модний польський костюм, світло-сірий, з прямими штанами і укороченим приталеним піджаком на масивних ґудзиках. Такий носили тільки дружини «важливих людей», у провінції він виглядав як одяг із майбутнього.

Після примірки костюма Марина виглядала майже задоволеною, подарунок здавався маленькою спробою Сергія загладити провину. Марина гладила приємну тканину і не приховувала посмішки. Вони йшли вулицею разом, ніби колишні, ніби щасливі.

Але вдома на них чекала реальність, від якої не сховаєшся за обновками. Серафима переверталася в ліжку, прокинулася від сну, де будинок перетворювався на нескінченний лабіринт: двері не випускали її назовні, стіни змикалися, і навіть вікна були сліпими. Дівчинка лежала, прислухалася до тиші і відчувала, як цей сон все ще тримає її, ніби липка павутина.

Сон ще довго не відпускав її, здавалося, стіни справжнього будинку все так само тиснуть і шепочуть. Ранок зустрів Серафиму слабкістю: тіло свербіло, на руках і ногах знову з’явився висип, розчесаний до крові.

Поверталися вони навантажені пакетами і задоволені собою: на Марині був новий брючний костюм, подарунок чоловіка. Сергій жартував, що тепер його дружина схожа на дружину дипломата, і сам не приховував гордості.

Але варто було переступити поріг будинку, як посмішки зійшли з їхніх облич.

Серафима сиділа у своїй кімнаті біля вікна, бліда, з виснаженими очима. Її шкіра знову вкрилася плямами, обличчя хворобливо змарніло. На руках і ногах виднілися свіжі сліди розчухів, під нігтями запеклася кров. Сторінка книги, яку вона тримала, тремтіла в її пальцях.

Марина першою кинулася до дочки, ахнувши так, що Сергій аж похолов. Марина відчула, як костюм на плечах став важким і непотрібним.

— Все, так більше не можна, — глухо сказав він, підхоплюючи слухавку настільного телефону.

Через півгодини, пояснивши начальнику, що сталося, Сергій отримав дозвіл на екстрений вихідний. Той не тільки ввійшов у становище, а ще й дав номер знайомого дитячого дерматолога в Харкові, пообіцявши, що сім’ю приймуть без черги.

— Завтра зранку, — впевнено сказав Сергій, поклавши слухавку. — Їдемо.

Марина мовчки кивнула, притискаючи до себе доньку. Вона відчувала, як тремтить маленьке тільце.

У будинку запанувала напружена тиша. Навіть годинник на стіні, здавалося, цокав голосніше, ніж зазвичай.

Решта дня минула в тривожній підготовці: зібрані документи, карта, дрібні покупки в дорогу. Сергій мовчазний, втомлений, Марина напружена й ображена, Серафима тиха, ніби замкнулася в собі.

Сергій вийшов у двір перевірити старенькі «Жигулі». Завтра машина мала без затримок відвезти всю сім’ю в інший район Харкова. Марина зачинила штори й вимкнула світло.

У їхньому домі, сповненому недавнього сміху й пісень, тепер оселилося очікування дороги, тривожне, як затишшя перед бурею.