Раді Вас бачити!

Розділ 8. Підвал

Після візиту до Ольги Іванівни життя Серафими ніби трохи зрушило з мертвої точки.

Ночі стали спокійнішими: вона спала без ридань і криків, а вранці не могла пригадати жодного кошмару. На щоках і руках помітно зблідли подряпини, шкіра перестала пекти й свербіти.

Мати лише з полегшенням хитала головою: «Бачиш, нарешті все пішло на поправку», — і намагалася більше не згадувати останні важкі дні.

Серафима з радістю бігла до вчительки на заняття. Там, за столом, із зошитами та книжками, їй було затишно, як у теплому гніздечку. Дівчинка ловила кожне слово літньої жінки, повторювала за нею і відчувала себе потрібною.

Серафима вже звикла бігати до Ольги Іванівни самостійно, а потім повертатися додому у двір. Вона добре вивчила територію та стежки в околицях.

Але одного спекотного дня, коли сонце стояло в зеніті, сталося те, що боляче врізалося в її пам'ять.

Серафима йшла з матір'ю вулицею, допомагаючи з покупками, як завжди. На ній знову була довга сукня з рукавами і хустка, що закривала шию. Марина крокувала з сумками впевнено, не піднімаючи очей на сусідів, ніби навмисно поспішала проскочити повз їхні двори.

Але діти, як завжди, виявилися швидшими. Дві дівчинки в ситцевих сукнях і хлопчик у шортах вискочили прямо на стежку. Засмаглі, босоногі, з почервонілими обличчями — вони дивилися на Серафиму, як на диво.

— Дивись, знову пішла та, що сонця боїться! — хихикнула одна.

— Може, у неї крила під хусткою? — додав хлопчик і голосно зареготав.

— А може, все-таки заразна! — крикнула друга дівчинка і показала пальцем. — Мама сказала, що в неї руки всі в плямах, ось і ховає!

Вони сміялися дзвінко й безжально, немов не помічаючи, як Серафима притиснулася до матері й ховала очі.

Марина різко смикнула доньку за плече, спалюючи поглядом, випрямилася й натягнуто посміхнулася сусідам.

— Я ж уже казала, що вона сама так хоче одягатися! Я тут ні до чого! — сказала вона надто голосно, виправдовуючись, щоб чули всі навколо. — Розпестилася, ось і кутається, як хоче. Буду суворішою з нею.

Діти, наситившись чужою слабкістю, відбігли, знову сміючись.

Коренаста сусідка біля похиленої брами хитала головою, бурмочучи щось на кшталт «дивна дитина». Марина відчула, як у грудях закипає злість і сором. Щоки палали, але посмішка залишалася широкою, майже показною. Вона ще довго відчувала на спині палючі погляди сусідок.

Серафима йшла поруч, мовчки, але всередині щось ламалося: здавалося, ніби весь двір ополчився проти неї, і сховатися ніде. Вона схрестила руки на грудях і обіймала себе за плечі, заспокоюючи себе, ніби від цього можна було сховати бинти і сором, що навалювався. У вухах все ще дзвенів їхній пекучий сміх, гірший за сонячну спеку.

«Чому вони сміються? Адже я нічого їм не зробила… Я просто живу. Я б теж бігала босоніж, якби могла…»

Серафима підняла очі на матір, сподіваючись отримати захист. Але та йшла, стиснувши зуби, натягнуто посміхаючись сусідам, — і дівчинка відчула: злість спрямована не на тих, хто дражнить, а на неї.

«Значить, це я винна, — промайнуло всередині. — Я псую все. І маму. І тата. Навіть сусідам соромно через мене. Краще б мене не було видно. Краще б я зникла».

Вечори на кухні були однаковими, як вивчена сцена з театру. Але цього вечора щось змінилося.

Борщ на столі давно охолов. Годинник цокав надто голосно, розрізаючи тишу. Марина сиділа з донькою за столом, нерухома як статуя, але не їла. Вона дивилася на годинник і чекала чоловіка. У цій родині вечеряють разом, і всі про це знали.

Раптом голосно грюкнули вхідні двері, і до кухні увійшов веселий Сергій.

Від нього пахло тютюном, пилом і чужими парфумами. Він знімав куртку повільно, ніби дражнив дружину спеціально. З єхидною усмішкою він сів за стіл прямо у черевиках і навіть не помив руки. Схопив ложку і почав жадібно хлебтати борщ.

— Ти казав, що будеш о сьомій.

Вже десята, — сухо, але без крику зауважує Марина, караючи його своєю холодністю у відповідь.

— Робота, Марино! Тепер у мене люди, папери, плани.

Це не картоплю в полі копати, — відповідає він ліниво, ніби виправдання звучить, як похвала самому собі.

Він шумно підсуває тарілку ближче до себе, але більше не торкається їжі, занурившись у свої думки. Його брови нахмурилися, губи стиснулися в довгу лінію, на обличчі з’явилася маска без емоцій.

Марина суворо подивилася йому прямо в очі, але він відвів погляд на годинник. Вона, вибухнувши, кидає гнівно гострі слова, розмахуючи руками в повітрі.

— Кажуть, у тебе секретарка молода. Правильно, все поруч, все «папери та звіти». Навіщо сім’я.

Сергій підводить голову ображено. Погляд гострий, колючий.

І тут же на обличчі проступає маска нападу. Прищур шукає, куди б болючіше вдарити.

— Це тобі хто сказав? Баби на ринку? Сусідки? Знову плітки збираєш!

— Видно по тобі. Ти додому не йдеш, а ніби тікаєш, — огризнулася відразу ж, і голос її затремтів і згас.

Вона відклала виделку вбік, щоб приховати тремтіння в руках. Одночасно замовкли.

Тиша розтягнулася. Годинник цокав голосніше, вітер свистів у щілинах.

Сергій набрав борщ ложкою, гучно ковтнув, ніби ставлячи крапку в їхній сварці.

Серафима весь цей час сиділа нерухомо. У грудях у неї вперше холодком ворухнувся незрозумілий страх, ніби не тільки вона чула ці слова, але й сам будинок слухав їх уважно.

Тієї ж ночі вона остаточно вирішила збудувати халабуду у винограднику, що поруч із будинком. Там, серед старих лоз і шматків ганчір’я, можна було сплести свій таємний куточок, маленьке гніздо для пораненої пташки. Там не було б ні глузувань, ні колючих поглядів, ні чужих запахів. Там можна було дихати.

І вдома у Серафими з’явилася ще одна нова забава.

У старому дерев'яному возику, кульгавому на одне колесо, вона садила своїх ляльок, зайців і плюшевих звірів. Везла їх по двору, наче цілий клас, і вголос переказувала казку з магнітофонної касети, яку батьки все-таки купили їй.

Голос актора, хрипкуватий і урочистий, вона тепер знала майже напам'ять.

Скоро в зарослому винограднику виріс її таємний світ — халабуда. Палиця до палиці, ганчірка до ганчірки, і вийшов прихований куточок, куди не добиралося ні палюче світло, ні косі погляди сусідів.

Там Серафима влаштовувала «уроки для мовчазних учнів»: садила ляльок у ряд і суворо, як справжня вчителька, пояснювала їм про літери й цифри, а потім хвалила, наслідуючи Ольгу Іванівну.

Іноді вона лежала на спині на старій ватяній ковдрі, дивилася крізь дірявий дах халупи на небо. Хмари плили, складаючись у химерні фігури: то риба з величезним хвостом, то палац із вежами, то старий кошлатий пес.

Серафима тихо посміхалася, ніби тільки їй відкривалися ці небесні таємниці.

На роботі Сергій поводився суворо і небагатослівно, але в душі носив тягар домашніх сварок. І того дня після чергової ранкової сварки з Мариною, коли він похмуро сидів у кабінеті, задумливо м’яв у руках папку зі звітами, до нього заглянула його нова секретарка, Людочка.

Світловолоса, усміхнена, говорила так, ніби кожне слово — турбота. Вона вловила його похмурий погляд і, нахилившись до столу, по-дружньому лагідно зауважила.

— Сергію Миколайовичу, ви не в собі! Та ви просто втомилися…

Знаєте, жінки ж квіти люблять найбільше. Купіть дружині букет, і вона одразу розквітне.

Він моргнув. Смішно, така проста думка, а сам і не здогадався. І звідки їй знати, що вдома зараз холодно, як у порожній хаті? «Віники» — так він подумки охрестив квіти, — можуть так легко розтопити жіночу образу?

Людочка випромінювала співчуття, а Сергій вперше звернув увагу: і ласкава, і ніби завжди розуміє. Сам він думав про неї суто по-робочому, але всередині промайнула тепла іскра: «Хороша дівка, душевна».

А вона знала, що і до кого говорити. Таких, як він, приїжджих, які тягнуть на собі сім’ю, вона бачила не раз. І вміла огортати м’якими словами, як плющ.

Увечері Сергій повернувся додому раніше з оберемком ромашок, тих самих, що Марина любила ще з юності. Вона, побачивши квіти, немов відтанула: щоки заграли рум’янцем, очі засяяли, і між ними знову пробігла іскра тепла. На мить у будинку стало легше дихати, ніби всі біди стерлися.

Тільки Серафима сиділа самотньо у своїй халабуді у дворі, серед старих лоз винограду, з іграшками та казкою з магнітофона.

Батьки милувалися одне одним, не помічаючи, що донька все глибше занурюється у свій тихий світ.

Наступного ранку дівчинка прокинулася з червоними глибокими смугами на руках, ніби від чиїхось нігтів.

Марина, насипаючи кашу, роздратовано кинула.

— Знову сама себе подряпала? Ну що, знову щось не так з тобою? Чого тобі бракує?

Батько навіть не відірвав погляду від газети й буденно сказав.

— У неї алергія. Це питання не до нас, а до лікаря.

Серафима тихо захищалася, опустивши погляд у тарілку.

— Це була не я… Це вони.

Але батьки вже «скинули» відповідальність, кожен у своє звичне сховище.

З тих пір, як Сергій одного разу приніс Марині букет ромашок, за порадою Людочки з роботи, у домі трохи потеплішало.

І, можливо, тому Серафимі стало трохи легше і її більше не чіпали.

У неї з'явилося нове заняття, яким вона захопилася. Кожну вільну хвилину вона проводила у своїй халабуді, ніби в таємному королівстві, де ніхто не кричить і не завдає болю.

Одного вечора Серафима, як завжди, лежала на червоній ватяній ковдрі, у саморобній халабуді, дивлячись крізь гілки на небо. День тягнувся ліниво. Сонце схилялося до заходу, але ще трималося за край, забарвлюючи хмари в медовий колір. З кухні долинали тихі звуки, мати поралася там, і це було звично й заспокійливо.

Раптом Серафима помітила те, чого раніше не бачила. Її погляд зачепився за дах будинку, на якому сиділи ворони. Чорні, нерухомі, немов чужі вартові. Їх було багато. Вона примружилася, і всередині заворушилася цікавість. Страху не було, тільки інтерес.

Вона вирішила перерахувати.

— Раз… два… три… — подумала дівчинка, подумки вказуючи на кожну пташку.

І в ту ж секунду кожна названа ворона різко повертала голову до неї. Одночасно, ніби за командою. Їхні круглі очі холодно блищали, і всі вони дивилися прямо на неї, в душу.

Серафима збилася з рахунку. Перевела погляд далі й помітила, що на старому дереві поруч із будинком сидять ще ворони. Їх було десятки. Вони сиділи нерухомо, наче мумії, і мовчки дивилися вниз. Здавалося, що від їхніх чорних тіл піднімається невидима хмара, яка затуляє світло.

І раптом будинок став іншим. Його стіни ніби потемніли, а дах здався вищим і важчим. На мить Серафімі здалося, що будинок глибоко зітхнув, протяжно, і цей зітхання струсонуло її зсередини. Вона моргнула, але моторошне відчуття залишилося з нею: будинок живий, і він дихає.

І в цей момент зсередини будинку почулися дитячі дзвінкі голоси. Багато голосів. Вони кликали когось, перегукувалися, сміялися. Вони долинали звідкись знизу, ніби з підвалу будинку. Серафима насторожилася, підвелася і, забувши про ворон, пішла до будинку, на голоси. Цікавість гнала її дізнатися, що це за гості в їхньому будинку.

Спочатку їй здавалося, що це звичайні дитячі ігри: сміх, вереск, сварка. Але раптом із гучного шуму виринули слова.

— Лі-ма-то… ши-ра… о-ва-рі! — викрикували голоси, ніби грали в хованки.

— Фі-но-кі! Ла-та! Ши-мо-рі… — долинуло луною з глибини підвалу.

Серафима завмерла. А її серце похололо. Ці слова вона знала. Точніше, придумала сама, ще давно, коли уявляла, що в неї є таємна мова, зрозуміла тільки їй одній. Ніхто й ніколи не чув від неї цих слів. Навіть батьки. Вона берегла ці слова, як коштовність, як маленький ключ від власних дверей своєї таємниці.

І ось тепер їх викрикували чужі голоси на всю вулицю. Дитячі голоси весь час ніби хвилями віддалялися й затихали, а потім знову поверталися гулом.

Серафима блукала по будинку і шукала джерело сторонніх звуків. Батьки були зайняті своїми справами, і її кроки тихо тонули в порожніх коридорах. Будинок здавався чужим, важким, він немов дихав десь у стінах. Вона це відчувала. Знову настала тиша.

Серафима зупинилася на місці, прислухаючись. Коли знизу, з підвалу, долинув дивний звук. Спочатку шурхіт, потім… сміх. Дитячий, дзвінкий, але ніби глухий, спотворений шепіт, немов крізь товщу води.

Серце забилося в горлі. Серафима не була боягузкою, і все ж коліна зрадницьки тремтіли. Вона повільно спустилася в підвал по скрипучих дерев'яних сходах, залишивши двері прочиненими.

Підвал зустрів вогкістю і запахом іржі. Тіні лежали на іржавих трубах, на купах забутих речей: зламані стільці, потріскані банки з кришками, коробки без кришок. Дівчинка йшла повільно, ковзаючи поглядом по мотлоху, ніби шукала щось, сама не знаючи що. Голоси стихли.

І раптом вона її помітила. У кутку, серед коробок і старого мотлоху, лежала ганчіркова лялька.

Вона була нерівною, зробленою нашвидкуруч і без очей. На їхньому місці стирчали чорні нитки, витягнуті, наче жили. Мішковина потемніла, ніби напиталася чиїмсь подихом.

Серафима нахилилася, простягнула руку… і взяла її. У ніс вдарив запах старої тканини та прогнилого сіна. Її пальці торкнулися грубої мішковини, і в цю мить лялька ледь нахилила голову набік, ніби вивчала її. Серафима подумала, що це їй здалося. Дівчинка кілька разів моргнула і знову уважно подивилася на ляльку, і з жахом помітила, як лялька знову нахилила голову. Очі Серафими вилізли на лоб від жаху, голос сховався глибоко, її тіло ніби скували ланцюгами.

У ту ж секунду будинок зітхнув, даючи про себе знати. Потік холодного вітру увірвався в будинок і з силою пронісся по всіх щілинах і кімнатах.

Тихий скрип пролунав по перекриттях, задзвеніло скло в старій шафі, десь нагорі грюкнули двері. Здавалося, стіни затремтіли, оживаючи після довгого сну.

— Нііііі… — прошепотіла дівчинка ледь чутно, і жах ще сильніше стиснув її горло.

Серафима здригнулася, виринаючи з мороку, голосно скрикнула, серце впало вниз.

Дівчинка машинально відкинула ляльку в кут, назад до мотлоху і кинулася до сходів. Вона тікала, не озираючись, їй здавалося, що цей підвал ось-ось проковтне її.

Сходинки під ногами тріщали, чіпляли її за п’яти, ніби не хотіли відпускати. На півдорозі дівчинка знову спіткнулася і впала з глухим стуком на сходи. Вона боляче вдарилася об гострий край дерев'яного виступу, здерши коліна до крові. Але не зупинилася. Крізь біль підхопилася і рвонула вгору по сходах, не озираючись. Кульгаючи далі і ледь не падаючи знову, вирвалася в коридор і зачинила двері підвалу. Настало полегшення, але потрібно було сховатися в надійному місці.

Добігши до своєї кімнати, різко зачинила двері, шмигнула під ковдру і притиснула її до обличчя. Там, у темряві, серце калатало, а у вухах все ще дзвенів спотворений дитячий сміх. Тремор ніяк не минав, і тільки там, у темному коконі, вона дозволила собі повірити й запевняла себе: все це їй просто привиділося. Але будинок шепотів інакше.

Серафима сиділа так довго, поки не заснула. Втомлена від напруги, лежала, згорнувшись клубочком, ніби намагаючись зникнути.

Через деякий час дівчинці здалося, що вона прокинулася. Дівчинка обережно озирнулася. Кімната була та сама, але чужа, ніби вкрита прозорою плівкою, як на старій кіноплівці з перешкодами.

Серафима лежала на спині й зрозуміла, що не може поворухнутися. Ні пальцем, ні губами. Тіло було її, але ніби налите свинцем. Холод повільно повз по хребту.

Була глибока ніч. У будинку тиснула тиша, яку іноді проривав протяжний скрип, ніби дерево дихає.

Серафима з зусиллям повернула голову до вікна: місяць косим світлом лягав на стару шафу, на крісло біля стіни. У кутку згущувалася тінь. У голові фантазія почала малювати жахливі картини. Спочатку безформна, як клубок диму. Тінь рухалася повільно, ніби крізь в’язку воду. Серафима хотіла крикнути, але горло не слухалося. Вона знову побачила ту тінь, схожу на неї саму. Ті самі плечі, тонка шия, довге волосся, тільки обличчя, немов стерте, напівтемне, як під водою. Тінь сиділа нерухомо, і здавалося, що дивиться прямо на Серафиму.

— Мамо? — прошепотіла перелякано дівчинка в ліжку. Голос звучав жалісно, зривався. Тіло холонуло.

Тиша.

А потім та, з кутка, рушила. Не зробила кроку, а ніби трохи хитнулася вперед, як відображення у кривому дзеркалі. Тінь наблизилася, і в ній проступило обличчя. Обличчя Серафими. Тільки спотворене, похмуре, з порожніми очима-колодязями. Шкіра здавалася скляною, прозорою, ніби крізь неї струмувало чуже холодне світло. Копія повільно нахилила голову і потягнулася рукою до ліжка.

Серафима всередині себе закричала: «Ніііі!» — і від цього тінь роздрібнилася на частини, розділилася, почала множитися. Тепер їх було безліч і всі однакові, копії Серафими. Вони дивилися на неї з кожного дзеркального уламка, які раптом з’явилися на стінах. Здавалося, сама кімната розпливлася і стала нескінченною, а в кожному вікні стояла вона сама, але чужа.

Будинок стогнав і гнувся, наче пластиліновий, видаючи хрускіт і жалібний скрип. Звуки ставали уривчастими, наче радіоперешкоди.

І тоді Серафима помітила рух у кутку крісла. На кріслі сиділа ганчір'яна лялька з мішковини. Та сама, що без очей, з підвалу. Тільки тепер вона тримала голову прямо і моторошно дивилася на дівчинку так, як не може дивитися жодна іграшка.

Серафима відчула, як у грудях рветься відчайдушний крик.

І він вирвався, але чужим голосом, низьким, не її власним. Від цього крику сон розлетівся, і дівчинка, задихаючись, виринула в тишу своєї кімнати.

Серафима скрикнула, скинула ковдру і, босоніж по холодній підлозі, кинулася до дверей, голосно дихаючи.

Вона мчала коридором, а за спиною лунав тихий шелест, ніби по стінах повзли тисячі черв’яків і наздоганяли її.

Влетівши до спальні батьків, вона вчепилася в ковдру на їхньому ліжку.

— Там… там дівчинка!.. У кутку! Вона… вона дивилася! Вона як я!..

Батько, хмуро морщачись від перерваного сну, пробурмотів:

— Серафима, це просто поганий сон. Знову твої фантазії. Ти багато солодкого з’їла на ніч.

Мати, не розплющуючи до кінця очей, махнула рукою, відкриваючи ковдру зі свого боку.

— Лягай до нас, дурочко. Будинок старий і тріщить моторошно, тобі це все здається.

Дівчинка швидко заскочила до матері під ковдру, ховаючись, і накрилася з головою.

Серафима знала: це був не сон. І найгірше, що в її кімнаті залишилася та тінь.