Розділ 10. Падіння
Ранній ранок. За вікном світило сонце, але в будинку, наче на зло, панувала сіра напівтемрява. Серафима сиділа на краю ліжка, коліна в синцях і подряпинах після падіння в підвалі. Очі, опухлі від безсоння. Вона прокручувала в голові уривки чергового сну.
«Чи було це насправді?»
Вона набралася сміливості й пішла на кухню.
Мати, у халаті, нервово курила біля вікна. Побачивши Серафиму, одразу ж кинула недопалок у банку. Батько спокійно гортав учорашню газету, не піднімаючи очей. З попільнички підіймався тонкий сизий дим, смугами тягнучись до світла з вікна. Газета у батька була пом'ята, з жирною плямою від вчорашньої вечері, він тримав її, як щит.
— Там… — голос Серафими тремтів, — лялька з підвалу. Вона сиділа у мене в кімнаті. На стільці в темному кутку. Вона як жива. Потім зникла.
Мати різко обернулася.
— Чому ти не спиш о такій ранній годині? Яка ще лялька? — у її голосі пролунало роздратування, ніби дівчинка завадила важливим думкам.
— Та… з підвалу… зшита… без очей… Вона… дивилася на мене…
Мати скривилася. Вона нервово поправила халат, ніби хотіла приховати тремтіння в пальцях. Швидко загасила тліючу сигарету об край попільнички, залишивши чорний слід на білому фарфорі.
— Господи, Серафимо, у тебе фантазія гірша за хворобу. Ти весь час вигадуєш. Сама притягла, а тепер казки розповідаєш.
Батько не підняв голови, як зазвичай.
— Твої вигадки недоречні до сніданку. Хочеш нас усіх звести з розуму своїми страшними історіями? — Він незворушно перегорнув сторінку газети, ніби разом з нею перегортав і її слова, вдаючи, що не чує. Кавова чашка залишила мокре кільце прямо на знімку в газеті, розплившись по обличчю якогось політика.
— Але я… я не брала її з підвалу! — Серафима відчайдушно похитала головою. — Вона сама там з’явилася!
Мати в розпачі вдарила долонею по столу.
— Досить! Якщо хочеш уваги, придумай щось розумніше. Іди в кімнату. Твій сніданок буде пізніше. Мені треба допомогти твоєму батькові зібратися на роботу. Тебе покличу.
Вони більше не дивилися на неї. Дівчинка стояла посеред кухні, маленька, чужа у власній родині. У горлі стояла каменюка. Вона розвернулася, щоб піти, але тут же завмерла, серце почало калатати у вухах.
І в цей момент їй здалося: у темному дверному отворі на секунду промайнула довга тінь на всю стіну, що несла в руках ганчір'яну ляльку, ту саму, без очей. Дівчинка моргнула, сильно заплющивши очі, але, розплющивши їх, побачила просто порожній коридор.
«Здалося» — переконала себе знову.
Кожен ранок у цьому будинку завжди був трохи туманним і сірим. Здавалося, що крізь вікна ллється не світло, а молоко, густе й липке. Серафима босими ногами поплескала по коридору, хотіла знайти матір. Живіт знову нагадував про час сніданку.
Вона зупинилася біля своєї кімнати.
На порозі, прямо навпроти ліжка, сиділа ганчіркова лялька, ніби хтось спеціально залишив її там. Сіра, зшита з мішковини, без очей, з нитками, що стирчали замість волосся та очей. Серафима знову моргнула, заплющивши очі в надії, що лялька зникне, але лялька залишилася на місці. Серце калатало, наче заведене.
— Мамо?.. — тихо покликала вона.
Ніхто не відповів.
Дівчинка зробила крок всередину, оглядаючись навколо. Лялька ледь похилилася набік, ніби нею керував хтось невидимий. По спині дівчинки пробіг мороз. Від мішковини йшов різкий запах сухих трав, як на сіннику, але не приємний, а гнилий, прогірклий, з домішкою вогкості.
Серафима здригнулася, коли відчула, що все тіло охопив колючий холод, ніби хтось відкрив вікна взимку.
Дівчинка різко схопила ляльку і викинула в коридор подалі.
Але через кілька годин, коли дівчинка повернулася до своєї кімнати, та знову сиділа біля її ліжка.
Увечері Серафима все ж розповіла матері.
— Мамо… у мене в кімнаті знову була лялька. Вона сама… вона сама приходить. Я її викинула, а вона знову там сидить! Ніби хтось її приносить або вона сама приходить.
Мати, втомлена й роздратована, навіть не глянула на доньку.
— Ох, Серафимо! Як же я втомилася від твоїх казок. — втомлено вичавила мати, розчісуючи своє волосся, а потім, повернувшись до доньки, суворо додала, махаючи вказівним пальцем перед обличчям дитини. — Чому ти не можеш сказати правду? Це ти сама її тягаєш усюди, а потім забуваєш, де залишила. Навіщо лякаєш себе і нас? Хочеш, щоб тебе жаліли? Досить, Серафимо!
Якщо ще раз почую про цю ляльку, посаджу в чулан. Зрозуміла мене?
Серафима замовкла ображено.
Але вночі, прокинувшись від відчуття холоду, вона знову побачила ляльку, але тепер на підвіконні.
І у віддзеркаленні скла поруч із мішковиною лялькою стояла дівчинка-двійник, та сама, без обличчя, схожа на неї саму. Серафима сховалася під ковдри. Вона закрила вуха й міцно заплющила очі, згорнувшись калачиком. Сон прийшов швидко, як порятунок від незваних гостей.
Серафима довго стояла біля старого телефону, набираючись духу. У будинку було тихо, надто тихо, ніби в ньому хтось причаївся і чекав. На кухні, як завжди, шурхотіла мати, готуючи сніданок, слухаючи свою улюблену касету, а у вікнах уже пробивалося ранкове світло. Дівчинка озирнулася — нікого. На пальчиках підійшла до телефону в кутку сходів, простягнула руку до важкої трубки. Пальці тремтіли.
Вона знала: батьки не дозволяють їй дзвонити. Кажуть, вона ще мала і може все зіпсувати або зламати, та й дзвінки дорогі. Але номер сусідської подруги з села Мале вона вивчила напам'ять і записала в зошит, на випадок, якщо колись стане страшно. Сьогодні було саме так. Серафима хотіла поділитися тим, що відбувається в цьому будинку. Подруга завжди її підтримувала, і вони разом багато гуляли.
Диск телефону обертався повільно, клацаючи по колу, ніби відраховував секунди до чогось неминучого. Один клацання. Друге. Третє. Серафима затамувала подих.
Спочатку гудки. Звичайні, знайомі. Потім тріск. Тихий, ніби хтось тягне дроти зсередини.
— Алло?.. — прошепотіла Серафима.
Відповіддю стало важке, вологе дихання. Хрипке, ніби з глибокої шахти, з самого дна колодязя. Серафима завмерла.
— Це ти?.. — голос затремтів, але дівчинка продовжувала, намагаючись впоратися зі страхом, що охоплював її.
Дихання посилилося. Тепер воно було ближче. Ніби ця людина чи не людина стояла зовсім поруч із трубкою. Щось величезне за звуком заворушилося, немов хтось пересуває предмети десь далеко.
А потім… звук кроків. Повільних, тягучих, ніби хтось іде прямо до їхнього будинку.
Серафима, не роздумуючи, кинула слухавку. Тіло здригнулося від жаху. Вона відскочила назад, притискаючи руки до грудей. Дихання пришвидшилося. Скручений дріт продовжував нервово гойдатися, ударяючись об стіну і нагадуючи звиваючу змію.
Дівчинка залишилася стояти в темряві коридору, відчуваючи, як будинок навколо ніби прислухається разом з нею. Стало душно. Повітря поважчало, дошки підлоги скрипнули самі по собі, немов під чиїмись важкими кроками.
Серафима глибоко вдихнула, намагаючись проковтнути страх, але він тільки продовжував розповзатися холодом по животу. Щось змінилося. Непомітно, але точно, будинок став дивитися на неї. Вона відчувала пронизливі погляди звідусіль.
І ніби у відповідь на її мовчазний жах у передпокої грюкнули двері.
Батько повернувся раніше, ніж зазвичай. Його обличчя було червоним і опухлим. Зняв куртку, важко зітхнув, пробурмотів щось про «справи, до яких руки не доходять». Не дивлячись на дочку, пройшов повз, як тінь, і попрямував до дверей підвалу за сходами.
— Там все догори дном, — пробурмотів він собі під ніс, вмикаючи ліхтар. — Треба нарешті навести порядок.
Серафима стояла як вкопана, не в силах поворухнутися, дивлячись, як він зникає за дверима, що ведуть вниз. Скрип сходинок долинув знизу, і будинок ніби затамував подих разом із нею. З одного боку вона з полегшенням зітхала, що батько своєю появою ніби не дав будинку поглинути її, але з іншого боку відчувала себе порожнім місцем, якого ніхто не помічає.
Сергій взяв ліхтар і спустився до підвалу. Дружина весь час бурчала і казала, що не піде туди, бо там «запах і павутина». Дочка боялася і просила не зачиняти двері до підвалу. Але він хотів довести обом: все під його контролем.
Сходи жалібно скрипіли. Внизу пахло цвіллю, землею і чимось залізним, затхлим. Сергій спустився вперше, потрібно було прибрати мотлох, щоб було місце для інструментів.
Світло ліхтаря мигнуло, як око, і застрягло на павутині в кутку. З темряви він витягав старі ящики, іржаві інструменти, зламаний стіл.
Він бурчав собі під ніс.
— Ось тобі й «новий дім». Працювати ще й тут доведеться. Мотлох! — пробурмотів він незадоволено і закашлявся. — Звалище, а не дім.
У дальньому кутку лежали дошки. Він посунув ящик на підлозі, і в кутку під ним підлогова дошка тріснула. Варто було наступити, як вона зрадницьки хруснула, і нога провалилася вниз. Сергій не встиг відскочити, його права нога провалилася вниз, у пухку, вологу землю. Біль пронісся по всьому тілу, але він стиснув зуби й придушив крик. Сергій тихо завив, як звір, намагаючись висмикнути її. Земляна воронка пахла холодом. Щось заскрипіло. Він вирвав ногу і сів прямо на підлогу, лаючись.
Кров текла по гомілці. Глибокий поріз, як мітка, ніби будинок вкусив.
— Чорт! — він засичав від болю, що навалювався.
Ліхтар вислизнув з руки і покотився, заливаючи світлом щілину в підлозі. Там, серед грудок землі, біліли кістки. Маленькі. Занадто маленькі для тварин, занадто тонкі, крихкі.
На мить його охопив справжній жах від своєї знахідки. Серце впало в п'яти і глухо забилося. Руки нервово тремтіли, але він уже занурював пальці в землю. Він звик доводити справу до кінця.
У Сергія пересохло в роті від побаченого. Він втупився в порожні очниці крихітного черепа. Погляд зачепився за тонку дугу щелепи з крихітними, ледь помітними зубами.
Холод пробіг по ньому, ніби протяг із самої землі витягнув усе тепло.
«Дитячі?..»
Але він одразу змусив себе з полегшенням видихнути.
— Та ні… ні. Тут, напевно, тварини були… кішки, собаки чи якісь кролики. У селах завжди так. Все просто, не вигадуй! Тут же колгосп був давно, може, тварин і ховали…
Раціоналізація спрацювала. Страх сховався в тінь. Але свербіж під шкірою залишився і ніби не тільки від рани. Він кинув назад маленький череп, обтрушуючи руки з огидою. «Яка гидота!»
Сергій різко смикнув ногу, щоб звільнитися від дерев'яної пастки, і ще глибше розрізав гомілку об кривий, іржавий цвях, що стирчав. Кров бризнула прямо на кістки, що лежали в землі. Земля жадібно ввібрала її. Зламана, трухлява дошка, обгризена черв'яками, вмилася кров'ю, пропускаючи її в тріщини будинку.
У ніс вдарив важкий запах заліза. На язиці металевий присмак. Його пересмикнуло; озноб сотнями голок пробіг по спині.
Сергію здалося, що підлога під ним… зітхнула. Глухо, протяжно. Як сплячий звір, якому дали скуштувати свіжої крові.
Серце забилося в скронях, і в очах почало темніти. Напад нудоти вже давав про себе знати. Він відсахнувся, але швидко зібрався, як це робив зазвичай. Підняв ліхтар, що танцював, з підлоги. Не став більше дивитися вниз.
«Здалося…» — заткнув свій внутрішній голос. Хотів розсміятися, що повівся, як дитина на гру уяви, але не зміг. Язик ніби прилип до піднебіння.
Піднімався нагору, кульгаючи.
— Зберися. Ти ж чоловік. Дружині ні слова. Дитині тим більше, — процідив крізь зуби.
У передпокої він помітив кров, що проступила на носку черевика, штанина була розірвана і кров розтікалася по нозі.
«Дурниця. Загоїться», — махнув рукою і витер робочою ганчіркою, щоб дружина не побачила.
Серафима проводжала батька поглядом, сховавшись за перилами на другому поверсі. Вона відчула морозний холод, який він приніс із собою з підвалу. Бачила, як він жестикулював і сперечався з кимось невидимим, кульгаючи. Батько повернувся іншим.
І в ту мить у будинку лампочки почали іскритися, вмикаючись і вимикаючись, ніби стіни святкували захоплення ще одного у свої тенета. Світло згасло.
Сергій, лаючись, пішов до вимикача. Довго возився, перезапускаючи електрику. Будинок гудів, по черзі подаючи світло по дротах. Коли напруга досягла піку, лампочка в коридорі з тріском лопнула, обсипавши все дрібними осколками. Підвал і сходи занурилися в темряву. Серафима вчепилася мертвою хваткою в перила, як у рятівний човен.
З того часу Сергій почав пити більше, ніж зазвичай. Рана на нозі турбувала його, але до лікаря йти він не збирався. Звернення по допомогу здавалося слабкістю.
Вночі його мучили кошмарні сни: напівзасипані ями і маленькі руки, що тягнуться з землі.
Того дня він затримався на об'єкті довше, ніж зазвичай. Сонце вже схилялося до заходу, бетон пах пилом і потом. Робітники давно розійшлися, залишилася тільки Людочка, секретарка, яка збирала папери в акуратну стопку.
— Сергію Миколайовичу, — сказала вона втомлено, навіть не піднімаючи очей, — ви себе заганяєте. Може, варто хоч іноді відпочивати?
Він хмикнув, хотів відмахнутися, але в цих словах було щось надто знайоме.
— Вдома… — буркнув він, — вдома в мене свої справи.
Люда поглянула на нього мигцем, стримано посміхнулася.
— Ну… буває так, що вдома важче, ніж на будівництві. — І знову зайнялася папками.
Сергій відчув, як у грудях щось затремтіло. Жодного натяку, жодного запрошення, і все одно його думки побігли далі.
Він раптом чітко зрозумів: там, вдома, він уже чужий. Там на нього чекають запитання, невдоволення дружини, вічно заплакані очі доньки та її вигадки. А тут ніхто не вимагає, не судить. Все просто.
Адже це не зрада, — подумав він, — це всього лише спосіб видихнути. Горілка, жінка, яка різниця? Все одно, аби забутися.
І того разу він не став чинити опір. Дозволив цій думці вести його.
Увечері Марина накрила стіл: сковорідка шипіла м’ясом, картопля парила, компот у пузатій банці іскрився на світлі. Вона посміхалася втомлено, надто старанно, ніби цим могла приглушити порожнечу в домі.
Сергій сів мовчки. Все виглядало правильно, але в його голові вже клацнуло: їжа не мала смаку, слова не мали сенсу.
Серафима сиділа навпроти, мовчала, не мигаючи дивилася, ніби відчувала, що за цією вечерею їхня сім’я більше не одна і не ціла.
— Дістань-но, Марино, пляшечку того, що на свято приберегли, — сказав він, спершись на стіл. — Я втомився. Для травлення корисно.
— Вечір же вже… — здивувалася Марина. — Ти ж зазвичай не п’єш. Завтра робота.
— Та ну, — махнув він рукою. — Мене нічого не бере, я завжди свіжий, як огірочок.
Вона принесла пляшку. У гранований стакан хлюпнула прозора рідина. Сергій випив і нахмурився.
— Вода! — гаркнув він. — Що це за гидота? Міцності не чую. Знову те, що доручили купити? Чи сама розчавила?
— Та ні… — Марина відступила, винувато склавши руки. — Напевно, сама винна… не догледіла. Вибач, Сергію, зіпсувала вечір.
Вона налила собі й ледь пригубила, як щоки спалахнули, подих перехопило.
— Боже… міцнішого ніколи не пила, — видихнула вона.
— Серафимочко, йди спати. У нас з татом дорослі розмови.
Дівчинка з великими очима безшумно піднялася сходами.
А внизу налили ще. Сергій так і не відчував алкоголю. Злився, що все не те, все зіпсовано. Марина вже захмеліла, але посміхалася, тихо увімкнула шансон і, погойдуючись, запросила чоловіка на білий танець.
Він бурчав про «зіпсований алкоголь», вона погоджувалася, сміялася, притискалася до нього. У п’яному забутті їй було добре, ніби немає турбот, ніби все можна відкласти на завтра.
Ніч опустилася на будинок тихо, але тиша в ньому була не проста, з кутами, що підслуховують, зі зітханнями під підлогою. У вікні стукала гілка, ніби пальці чудовиська, але Серафима знала: гілки так не вміють.
Вона довго не могла заснути, крутилася, то скидала ковдру, то натягувала знову. І раптом відчула.
Різке падіння температури, ніби хтось відчинив двері на вулицю в січні. Повітря стало густим, запахло вогкістю підвалу і чимось гірким, перепрілим, ніби старі трави тліли прямо в її кімнаті.
Вона сіла на ліжку. І завмерла.
У темному кутку, на стільці, біля стіни, знову сиділа лялька. Та сама. Стара мішковина, косі стібки, порожні очниці. Вона не могла помилитися.
Дівчинка затулила рот долонею, щоб не закричати. Серце билося так, що здавалося, воно зараз вискочить із грудей і само побіжить геть. Вона різко заплющила очі, і коли їх розплющила, стілець був порожній.
— Мені це сниться… просто здалося спросоння… — прошепотіла вона, але знала: ні.
Потім лялька ще не раз з’являлася: на її подушці, у дзеркалі, у кутку кімнати. Завжди раптово, завжди з тим самим холодом і запахом сухих трав.
Але тієї ночі Серафима зрозуміла головне: втекти від неї не можна.
