Спочатку:
На сторінку книги
Розділ 12. Гниття
Вночі температура різко впала. Будинок наповнився холодом, ніби в ньому відчинилися всі вікна, хоча Марина чітко пам’ятала, що все закривала власноруч перед сном. На підвіконні знову лежали чорні воронячі пір’їни. Важкі, вони пронизували погляд, немов їх підклали навмисно. Марина дивилася на них, і в грудях наростала глуха тривога. Подивилася у вікно й побачила сліди пташиної бійки, клапті валялися на землі. Вона з полегшенням зітхнула від побаченого, бо думки відійшли на другий план.
«Просто птахи щось не поділили і вітер заніс у дім», — заспокоїла себе вона і зайнялася своїми справами.
Марина приготувала собі чашку кави в тиші, викурила сигарету, потім ще одну. Вона відчинила ширше вікно, щоб впустити свіже ранкове повітря. Закуталася в теплу кофту ще щільніше. Скло запотіло від її дихання. Марина намалювала сердечко, як у дитинстві, на запотілому склі, але краще не стало.
Чоловік так і не повернувся, телефон мовчав. І ранок здавався чужим, натягнутим, як струна.
Серафима сиділа за столом мовчки, колупаючи виделкою хлібну м'якушку. Дівчинка дивилася повз матір, у простір, ніби там, за її плечем, йшло життя, якого дорослі не помічали.
Сьогодні їй наснився моторошний сон, про який вона не хотіла розповідати.
Уві сні, спочатку, вона чула кроки, важкі й синхронні, як маршируюча армія.
Потім перед її очима — величезний зал, кам’яні стіни, залізні двері. У центрі — арена, коло з піску, усіяне плямами крові.
Діти різного віку стоять рядами, в однакових сірих костюмах. На їхніх шиях були клейма. Викарбуваний герб, немов обпалений вогнем.
Вона побачила себе серед них, але старшою, років десяти.
І поруч її двійник, така сама, як вона.
Голос зверху прогримів.
— Один виживе. Почати.
Діти різко кидаються один на одного і починають боротися, але це не гра. Крики, удари, пил.
Серафима відчувала дикий біль, ніби й сама брала участь, хоча стояла осторонь як спостерігач.
А потім побачила дивне: дівчинка-двійник штовхає її в яму, де кишать черв'яки.
Світ розривається, і вона виринає з болем. Серафима прокидається з диким криком, і на її шиї наступного ранку з’являється легке почервоніння, як слід від клейма, як у тому сні. Дівчинка щільніше закуталася в кофту, щоб батьки не побачили, інакше будуть кричати на неї, як завжди.
Сергій з'явився ближче до обіду вдома, пом'ятий, з червоними очима, і від нього тягнуло перегаром, хоча він, як і раніше, не відчував хмілю, як раніше. Зняв куртку і грубо кинув її на стілець. Не дивлячись на Марину, буркнув втомлено.
— Забув подзвонити, закрутився.
Робота до ночі, розумієш?
Задовбали вже з цими навантаженнями. Керівництво уперлося: поки не закінчимо плани, ні кроку додому.
Похолодало до ранку, ну… випили з хлопцями, щоб не замерзнути. А ти що думала? — виправдовувався ніби на килимі, а потім перейшов у наступ.
Він дістав із внутрішньої кишені конверт і ніби кидаючи їй кістку, шльопнув його на стіл.
— Ось, частину авансу видали. Гроші додому приніс. Замість того щоб очі так витріщати, могла б і спасибі сказати! На мені все тримається, зрозуміла?
— Тебе знову вдома всю ніч не було. — тихо сказала вона, бліда, як полотно, з опухлими очима.
— Ну вибач, що я гроші додому тягну! Хотів би я на твоє обличчя подивитися, якби я прийшов без авансу! Краще б спасибі сказала. — Він активніше стискав її, щоб збити з пантелику.
Марина нервово проковтнула слова, що застрягли в горлі, і лише кивнула, погоджуючись. Він пішов у ванну, шумно плескаючись і лаючись напівголосно, потім крикнув з-за дверей:
— Збери мені їжу на роботу і щось на стіл! Я швидко перекушу і знову на об’єкт. Час — гроші. Сама розумієш!
Коли він повернувся на кухню, свіжий на вигляд, але з тим самим їдким запахом перегару, Марина вже накрила йому стіл. Він їв жадібно і грубо, не піднімаючи на неї очей. Вона ж, приховуючи образу, мовчки подавала тарілки, намагаючись обслужити, як належить.
Серафима сиділа на сходах, сховавшись за поручнями, і бачила все.
Як батько жадібно їв, хлюпаючи супом, як мати вправно підсовувала йому чисту ложку, як підтирала зі столу крихти, ніби все це їхнє звичне життя.
Але в цій мовчазній сцені дитина вловила більше, ніж будь-який дорослий.
Вона знала: батько бреше. Знала по його важких очах, по огидному перегарі, що витав у повітрі, по виснажливій втомі на маминому обличчі.
Мати мовчала і посміхалася, але посмішка ця була дерев’яна, механічна, немов приклеєна.
І Серафима раптом зрозуміла, що дорослі в їхньому домі живуть так само, як і сам дім: скриплять, тримаються з останніх сил, а всередині — порожнеча й тріщини.
Вона притиснула долоні до колін і завмерла, щоб не видати себе. Її дитяче серце билося голосно, ніби теж хотіло сказати: «Я бачу вас. Я все розумію».
Раптом за вікном пролунав глухий скрип, старе дерево, що впало, зашелестіло під ранковим вітром, і всі мимоволі обернулися.
Марина, ловлячи момент, зважилася розповісти.
— Вчора ввечері воно розкололося, ледь не придавило мене… — голос затремтів жалісно, вона шукала в його обличчі підтримку, хоча б одне тепле слово.
Сергій, втомлений, з червоними очима, лише демонстративно закотив їх до стелі.
— Ну звичайно. Тепер ще й це. Роботи й так по вуха, а тепер дерево пиляти, дрова складати. Ні виспатися, ні віддихатися…
Він відсунув тарілку, втративши апетит, суп так і залишився недоїденим. Встав, роздратовано поправив ремінь і попрямував до виходу. По дорозі засунув у зуби сигарету, клацнув запальничкою прямо у дверях.
Уже на порозі помітив Серафиму, що зачаїлася на сходах. І, немов надівши іншу маску, махнув їй рукою привітно, майже ласкаво, ніби завжди був добрим, турботливим батьком.
— Бувай, донечко. Увечері побачимося.
І пішов, залишивши після себе запах тютюну і важку тишу.
Марина ще довго сиділа на краю стільця, тримаючись за скроні. У будинку ніби осіла пилюка після ранкового мовчазного гнітючого скандалу: недоїдений суп на столі, запах тютюну в передпокої, тиша, яка гуділа у вухах.
«Він чи то чоловік, чи то чужий… — думала вона. — З дочкою він добрий, ласкавий. Зі мною — лише роздратування й докори. Для інших він герой, на роботі він душа компанії. А я бачу тріщини, крізь які витікає все справжнє».
Вона потягнулася за рушником на кухні, щоб витерти стіл, і почула характерний звук: тканина, зачепившись за кут, тріснула, розійшовшись по шву. Нічого особливого, але в грудях щось кольнуло: ніби це не рушник, а її життя, що розпливається по нитках.
Не витримавши гнітючої тиші, Марина швидко переодяглася, накинула першу-ліпшу хустку і пішла до сусідки, та кликала на чай. А Марині потрібно було хоч ненадовго піти з власного дому.
У сусідки пахло пирогами та жасминовим милом. За столом сидів молодий садівник Микола, той самий, що недавно допомагав тягати відра та косити траву.
Марина помітила його погляд, сильні руки, легку грайливу посмішку. У грудях затремтіло щось живе, але вона одразу натягнула на себе звичний панцир зразкової дружини, сіла подалі, ніби випадкової близькості не існувало.
Сусідка, метушившись навколо, раптом примружилася, помітивши їхні рухи, і пильно поглянула на Марину, випробовуючи її, почала розмову.
— Ти, Марино, вся така сумна стала. Так адже й постаріти швидко можна…
А ось у мене зморшки розійшлися, шкіра гладенька зовсім, як у молодої дівчини. Знаєш, чому?
Марина посміхнулася напружено, не відповідаючи.
— Все просто, — сусідка усміхнулася і кивнула в бік садівника.
— Коленька вміє настрій підняти. Він такий молодець у нас. Він усім допомагає, на всіх вистачає його ласки. Руки його бачила? Які міцні.
Чоловіки у нас давно розучилися жінок радувати, забули, як це робиться. А молодість, вона ж у душі тримається, від позитивних емоцій.
Марина відчула, як кров прилила до щік. Вона опустила очі на чашку з чаєм, приховуючи внутрішній розрив між тягою до живого тепла і вірністю фасаду, який носила, як броню.
Сусідка налила їй ще чаю і нахилилася ближче, знижуючи голос, ніби ділилася потаємною таємницею.
— Тільки не думай, що я до чогось поганого натякаю… Але ж життя коротке, Марино. Наші чоловіки — все в роботі, та в пляшках. А ми що? Сидимо, чекаємо, коли нас хтось помітить? А роки ж летять.
Коля, що сидів поруч, посміхнувся якось збентежено і поправив рукав руахи. Його пальці були подряпані від землі, загрубілі, справжні. Він не втручався в розмову, але мовчав так, що від цієї тиші у Марини всередині загуділо.
— Ось я, наприклад, — продовжувала сусідка, — я спочатку теж трималася за «правильність». А потім зрозуміла, а кому вона потрібна, ця правильність? Дітям? Вони виростуть. Чоловікові? Він навіть не помітить. А собі? Собі ми завжди останні.
А Коленька, він як вітамін: і сміх поверне, і сили дасть.
Марина поставила чашку занадто різко, і чай хлюпнув через край.
— Я… я цього не потребую, — видихнула вона, але голос її затремтів, очі опустила на підлогу, відчуваючи, як щоки червоніють.
Сусідка посміхнулася, не наполягаючи, але кинувши погляд, сповнений натяків. Променилася вся
— Ну дивись сама, Марино. Просто знай: щастя, воно ж поруч. Треба тільки руку простягнути.
Коля підвів очі й зустрівся поглядом з нею. І Марина, ледь витримавши, відвела його вбік, відчуваючи, як пекуче горять вуха. Всередині вирувало: провина, страх, але й дивна солодка жага.
«Ні, я дружина. Я мати. Мені не можна. Я правильна…
Але чому тоді мені так хочеться дихати на повні груди поруч із ним?»
На кухні пахло цибулею та дешевим милом. Марина стояла біля столу, нарізала моркву для супу й думала зовсім не про суп. Думки застрягали й пекли, як гаряче молоко, забуте на плиті.
В очах знову й знову спалахувало: він у робочій сорочці, косить траву в сусідки. На грудях ґудзики розстебнуті, рукави закатані. Сонячні смуги на руках. Сміється. Дивиться не на неї, на інших. А вона ніби невидимою стала.
Ніж зісковзнув, палець прорізало. Кров виступила яскрава, як докір.
Марина здригнулася, кинула роботу, видихнула крізь зуби.
— Рука сама сіпнулася…
Сказала це вголос, ніби виправдовувалася перед собою, перед будинком, перед ким завгодно. Стиснула палець у ганчірку, але в голові продовжував дзвеніти сміх того хлопця. Він став її маренням.
«Коленька». Так сусідка назвала його. «Наш Коленька всім допомагає, не занудьгуєш».
Марина бачила, як та блаженно посміхалася, підморгнувши Миколі. Усередині Марини піднялася хвиля ревнощів, якої ніколи не було в її шлюбі. Сергій завжди був поруч, потім став пропадати на роботі. Сухий, втомлений. Тепер і зовсім віддалився. Вони ніколи не розмовляли по душах, тільки сухі розмови по справі.
А цей чужий раптом розбудив у ній усе те, про що вона давно забула.
Марина давно його помітила. Коли вона поверталася з розпродажу, навантажена повними пакетами. Зупинившись перепочити, стояла на стежці, червоніла, коли запрошувала його до себе «газон підстригти». Ніби випадково, але серце калатало.
— Я теж заслуговую хоч трохи… — пробурмотіла вона, вмиваючись.
Увечері, у сусідки, за столом з чаєм, Марина слухала, як голоси жінок плели між собою ніби таємну змову.
— Коленька-то й мені допомагав, — легко кинула одна, ніби про дрова.
— Та він у всіх допомагає, — підхопила інша, очі її блиснули, як у дівчинки. — І головне, потім тиша в домі. Чоловік хоч і п’є, а я вже спокійніша.
Сміх прокотився, втомлений, виснажений, але все ж живий.
— У Машки шкіра просто посвіжішала, — сказала старша, зсунувши окуляри. — Не зморшки, а рум’янець. Адже кохання лікує, дівчата.
— А наші чоловіки забули, як це робити, — підсумувала третя. — А Коленьки на всіх вистачає.
Марина сиділа, і в неї холонуло під ложечкою. Це була не просто розмова. Це було посвячення — таємне життя нещасних жінок, приховане від очей, як підземний струмок.
Вона мовчала, тільки нігті впивалися в долоні.
Серафима знову розчесала руки до крові. Знову неспокійна ніч, знову крики. Марина роздратовано схопила її за плечі.
— Та що ж ти весь час собі робиш? Тобі самій не соромно?
Всередині ж пробігало інше: заважаєш… заважаєш жити. Я ж тільки хотіла…
І наступного дня вона вже пішла до сусідської літньої вчительки:
— Займіться з нею уроками наполегливіше, будь ласка. Я платитиму більше. До школи поки не піде, вона в мене слабка.
Говорила впевнено, ніби все це заради блага доньки. Але в грудях було полегшення: тепер дорога відкрита.
Микола з’явився сам, ніби відчув потяг. Добре підстриг газон, полагодив хвіртку. Потім став заходити ще частіше. Марина спочатку вдавала, що дуже зайнята, пригощала його чаєм, сміялася дзвінко, як ніколи. Але все швидко закрутилося, біологія взяла гору.
— Може, ще залишишся? — одного разу вирвалося у неї надто поспішно.
Він здивовано подивився на неї, знизав плечима. Марина відразу ж сунула йому в кишеню гроші. Обличчя палало вогнем, тіло збуджено тремтіло.
І з того дня вже вона бігала за ним. Метушилася, ревнувала до кожної сусідки, вигадувала приводи залишити його у себе під виглядом різних справ.
Сергій приходив додому все рідше, мав свої інтереси поза домом, які він пояснював великим навантаженням на роботі. Їхня дочка все більше замикалася в собі.
А Марина, немов сама себе не впізнаючи, жила в постійному очікуванні, що хтось прийде і зробить її щасливою. Вона стояла біля вікна, визираючи знайомі силуети, чекала кроків на вулиці.
Марина не помічала, як будинок хрипло дихав навколо неї важким повітрям, як стіни ніби слухали кожне її зізнання самій собі.
Вона падала. Але називала це щастям.
Коли Марина повернулася додому, ще до приходу чоловіка на вечерю, першим ділом її вдарило в ніс. Різкий, липкий запах гниття, ніби десь у кутку лежало забуте і загниваюче м'ясо. Вона нахмурилася, пройшла по кухні, подивилася в холодильник, під стіл — теж порожньо.
«Напевно, десь щось впало за шафи…»
Вона швидко схопила ганчірку, відро з хлоркою і почала мити підлогу, повзаючи на колінах. Хлорка щипала очі, але чим сильніше вона терла, тим густішим ставав запах. Ніби запах йшов із самих стін, із підлоги, зі старого килима.
Марина відчинила вікна навстіж, впустила в дім холодний осінній вітер. Але повітря в будинку не очистилося. Навпаки, запах ніби тільки густіше осідав у кутках. Вона з люттю терла підлогу, аж до болю в руках, поки нігті не врізалися в шкіру, поки не з’явилася кров. І все одно, сморід був поруч. Такого ще ніколи не було. Вона не розуміла, звідки цей смердючий запах.
Крізь сльози Марина відчула, як її нудить, як у горлі піднімається нудота. Вона кинулася у ванну, зірвала з себе одяг і почала люто натирати тіло мочалкою з господарським милом, немов змиваючи зі шкіри невидимий бруд. Закінчивши, вона в дзеркалі побачила, що вся груди, руки, стегна в червоних смугах і кривавих подряпинах, які вона сама розчесала. Болю не було, тільки все тіло пекло вогнем.
Але запах не зникав. Він тепер був і в її волоссі, і в одязі, і в самому диханні.
«Це я… це від мене…» — крутилася думка, і від цього її охопив напад паніки та очікування швидкої розплати.
Вночі їй снилися гори трупів тварин, в яких кишіли й повзали мухи. Вона стояла відсторонено серед цієї гнилі. І запах гниття був такий самий, як у її домі зараз, густий, липкий, всепоглинаючий. Прокинулася з криком, затискаючи рот рукою, щоб не вирвало.
Марина сиділа на краю ліжка, загорнувшись у халат, стискаючи скроні руками, щоб заспокоїти пульсацію в голові. У ніс знову вдарив запах гнилі.
Будинок ніби дихав цим смородом, який не зникав, а жив, розповзався, просочував кожну щілину.
І раптом її пронизала думка: будинок знає і звинувачує її так.
Знає про садівника, про таємні погляди, про її бажання втекти з сірого побуту, хоч у чужі руки.
Їй здалося, що стіни шепочуться, а дошки під ногами скриплять осудливо.
Будинок не прощає. Будинок тримає, тисне, як зашморг.
— Це не я, — прошепотіла вона в порожнечу, захищаючись. — Я просто хотіла... трішки щастя.
Але чим сильніше виправдовувалася, тим нестерпнішим ставав запах. Він ніби виходив зсередини, з крові, з серця.
Наче зрада вросла в плоть і тепер розкладалася разом з нею.
Марина щоночі задихалася від запаху гнилі, метаючись у ліжку.
Їй снилося, що по тілу повзають личинки, проїдаючи шкіру. Вона намагалася струсити їх, але руки тонули в липкій, огидній рідині.
Прокидалася з криком і смаком гнилі в роті, вона довго не могла зрозуміти, де сон, а де ява.
На кухонній стіні почали проступати темні відбитки долонь, ніби хтось у паніці впирався, вибираючись зсередини.
Вночі Марина бачила лише слабкі сліди, а вранці вже замазувала побілкою чіткий відбиток, вдаючи, що нічого не було.
Сергій списував це на «дитячі витівки» і йшов на роботу.
Але наступного ранку все повторювалося.
Варто було Коленьці знову з'явитися біля хвіртки, привабливо посміхнутися, і Марина, сама не помітивши, як, запрошувала його на ароматний чай.
Серце калатало, щоки горіли, в душі піднімалася хвиля забутих відчуттів.
Вона сміялася, намагалася бути легкою, ніби знову молодою й безтурботною.
А ввечері, коли двері за ним зачинилися, запах знову повертався.
Спочатку тонка нота вогкості, потім додавався солодкуватий гнильний запах, густий, тягучий. Смердючий запах заповнював усю кухню, наче незваний гість.
Марина зкидалася мити підлоги, розбризкувала воду з хлоркою, прала скатертини, полоскала штори, поки руки не стали червоними від опіків. Але запах лише посилювався, ніби насміхався.
Вона обнюхувала себе, волосся, одяг і відчувала той самий запах гнилі.
Ніби будинок мітив її, залишав особливу мітку на шкірі.
Тієї ночі сон був особливо нестерпним: гора трупів, ворони, черв'яки, хрускіт кісток під ногами. Вона падала глибше в цю масу, застрягала, захлиналася.
Марина зрозуміла: тепер це буде завжди. Це її розплата.
І позбутися або приховати його неможливо: він буде йти за нею всюди, навіть якщо вона буде посміхатися сусідці за чаєм або сміятися разом з Коленькою на ганку.
Будинок бачив усе.
І будинок уже не відпускав нікого.
Сонце мляво пробивалося крізь каламутні шибки. У будинку було холодно, вогко, і запах так і не зникав.
Марина нікому не сказала, ні сусідці, ні чоловікові, ні дочці. «Вважатимуть хворою… не такою, як усі. Адже як пояснити? Що будинок стежить? Що будинок судить?», — переконувала себе. Вона тільки мовчала і ходила по будинку, де скрипи ставали все голоснішими, а температура все нижчою, ніби сам будинок поступово вимерзав разом з нею.
Марина тільки заплющувала очі і шепотіла в темряві з звички.
— Господи, прости…
Але відповіді не було. Вночі вона довго лежала з відкритими очима, слухаючи, як скриплять балки над головою і холод, що повзе від стін. Сон приходив ривками, кидаючи її то в яму з гнилим м’ясом, то в натовп ворон, що каркають прямо в обличчя. Прокидалася з нудотою і відчуттям, що в кімнаті душно, ніби стіни наповнилися подихом мертвого.
На ранок запах гниття знову був усюди і посилювався з кожним днем.
У кухні, у спальні, у волоссі, на шкірі. Вона знову і знову терла тіло мочалкою до крові, прала простирадла, лила хлорку в кожну щілину, але запах тільки посилювався.
А найстрашніше, що смердючий запах посилювався поруч із близькими.
Сергій увійшов до кухні, простягнув руку за хлібом і тут же в ніс вдарила солодкувата гниль так сильно, що у Марини закрутилася голова. Вона затиснула рот ганчіркою, вдаючи, що кашляє.
Серафима обійняла її за талію, і Марину скрутило, ніби дочка притиснулася до самого джерела смороду. Жінка різко відсторонилася, налякавши дитину.
Тепер вона знала: будинок не просто її переслідує.
Будинок показує: «Твій бруд, твоя зрада, тепер між вами. І жодна хлорка не змиє цього.»
Марина сумно стояла біля вікна, вдивлялася в темряву двору і шепотіла.
— Тільки б вони не відчули… Тільки б не дізналися…
А будинок у відповідь тихо скрипів, немов посміхався.
