Раді Вас бачити!

Ельвіра

Я покликала Пашу на розмову в кав'ярню, щоб почуватися у безпечні, якщо б він почав агресивно реагувати на мої слова. Але як завжди, я його недооцінила.

У мене вихідний.

І це, мабуть, найгірше, що могло статися.

Якби я працювала, то хоч якось відволікалася б. Кава, відвідувачі, вічний біготіння між столиками — у цьому є своє спасіння. А так... я просто ходжу кімнатою, дивлюся в одну точку й накручую себе.

Пашині слова, що постійно виграють у голові:

"Я чекатиму. Я поруч".

Вони з'являються в найнеочікуваніші моменти. Коли я мию чашку. Коли дивлюся у вікно. Коли намагаюся заснути. Він... як зараза, якою я захворіла і не можу вилікуватися.

Але я мушу.

Я повинна його забути.

Ми з різних світів.

Я переконую себе в цьому щодня.

Встаю. Вчуся. Працюю. Гуляю з Максимом. Він, до речі, поставився з дивовижним розумінням, коли я сказала, що нам краще залишитися друзями. Не тиснув, не випитував причин. Просто кивнув і сказав:

"Як хочеш, Ель".

Мені з ним легко. Не болить. Не крутить у животі від одного погляду.

То чому ж щоразу, коли дзвонить Паша, в мене тремтять руки?

Він намагається мене витягнути на зустріч. Постійно. Не наполегливо, не нав'язливо — ні, він занадто розумний для цього. Просто періодично питає, як справи, пропонує кудись поїхати, побачитися.

Я відмовляюся. Кожного разу.

"Втомилася". "Зайнята". "Не сьогодні, вибач".

Брешу. Брешу йому. Брешу собі.

Тому що насправді я боюся. Боюся, що коли побачу його — не зможу піти. Не зможу знову натягнути на себе цю маску байдужості, за якою ховаю справжні почуття.

Два тижні ми не бачилися. Два довгих, виснажливих тижні.

Але подумки я була з ним щодня. Щоранку прокидалася з думкою: а що він зараз робить? Чому не зайшов у кав'ярню? Чому не провів до дому? І одразу ж лякалася власних думок.

Не треба. Не можна. Не смій.

Він не такий, як я думала.

Спочатку — коли тільки побачила, він здався мені черговим багатієм, який звик отримувати все, що забажає. Лєсін колишній. Красива обгортка з гіркою, прогнившою серединою.

Але Паша — геть інший.

Він слухає. Він відчуває. Він бачить мене справжню, навіть коли я мовчу. І це лякає найбільше.

Тому що якщо він справді такий... якщо він не грає... то чому я досі боюся?

Я не можу цього пояснити. Навіть самій собі.

Сьогодні після пар до мене підійшла Ліза.

— Ель, дай номер Паші, — сказала вона так, ніби просила щось звичайне. Ручку там. Або зошит.

У мене всередині ніби щось вкололо.

— Навіщо? — голос прозвучав гостріше, ніж я планувала.

— У мене є цікавий проєкт, хочу обговорити, — вона всміхнулася своєю відбіленою посмішкою.

У цих багатіїв багато спільного, — подумала я тоді. І повірила.

Навіщо їй брехати?

Я продиктувала номер. Ліза подякувала й пішла, залишивши мене з дивним, неприємним відчуттям у грудях.

Аліна поїхала. Тепер у нас із нею лише епізодичні дзвінки та смс — короткі, уривчасті, такі самі, як у мене з Пашею. Вона щаслива. Вагітна. Поруч із коханим. А я...

Що в мене?

Порожня кімната. Подушка, яку хочеться стиснути в обіймах так, ніби вона може замінити чиїсь теплі руки.

Максим збирався додому на пару тижнів. Я провела його на вокзал. Ми обнялися на прощання, я побажала щасливої дороги, і він зник у натовпі.

Все було спокійно. Нічого не віщувало біди.

А потім нам надіслали списки.

Ті, хто куди потрапив на практику.

Я шукала своє прізвище раз за разом. Гортала сторінку вгору, вниз. Перечитувала.

Мене не було.

Я не потрапила нікуди. В жоден готель.

Серце калатало десь у горлі. Пальці тремтіли. Я передивлялася список іще раз. І ще.

Ні.

Як так? Чому? Я ж готувалася. Я старалася. Я хотіла цього більше за багатьох.

Але факт залишався фактом. Мене не взяли.

Я сиділа на ліжку, дивлячись у телефон, і відчувала, як усередині все обвалюється. Ніби хтось вибив опору з-під ніг.

Якщо я не пройду практику в гарному готелі, мене ніхто не візьме на роботу після випуску. А без роботи... я повернуся в те містечко. Звідки втекла. Де все знають одне одного. Де на мене чекає мама з її "я ж казала". І застрягну там назавжди.

Назавжди.

Це слово стискало горло мертвою хваткою.

Саме в цей момент подзвонив Паша.

Я подивилася на екран. Його ім'я. Моє серце зробило болючий кульбіт.

Він питав про Лізу. Щось питав — я чула його голос, але слова не доходили до свідомості. Я відповідала механічно, намагаючись, щоб він не помітив, як у мені все тремтить.

Але потім...

Його голос став м'яким. Теплим. Він назвав мене "русалочкою", і від цього слова щось розірвалося всередині.

Я ледве стримувалася, щоб не розревітися в трубку.

— Ель, що сталося? Де ти? Я зараз приїду.

Я хотіла погодитися. Боже, як я хотіла! Сказати:

"Так, приїжджай, забери мене звідси, обійми так, щоб я перестала тремтіти".

Але не змогла.

— Я в гуртожитку... — прошепотіла. — Я хочу побути одна. Бувай.

І обірвала дзвінок.

Відразу ж пошкодувала.

Але було пізно.

Уночі я не спала. Лежала, дивилася в стелю й відчувала, як сльози течуть по скронях у подушку.

Дурна. Дурна. Дурна.

Тобі простягають руку — а ти тікаєш. Тебе хочуть підтримати — а ти закриваєшся.

Що зі мною не так?

Чому я не можу просто... дозволити собі бути щасливою?

Наступного дня я прокинулася з важким відчуттям провини.

Він, напевно, думає, що я божевільна. Що граю в якісь ігри. А я просто... боюся. Боюся, що якщо дозволю собі бути поруч із ним, то втрачу контроль. А потім він побачить мене справжню — розгублену, вразливу, неідеальну — і розчарується.

І я не переживу цього.

Тому краще втекти зараз. Поки не пізно.

Я вирішила зустрітися з ним. Пояснити. Ні — не пояснити, бо як пояснити те, чого сама не розумію? Просто... побачити. Переконатися, що він справжній. Що я не вигадала його.

Ми домовилися про дах.

Той самий дах.

І коли я побачила його — високого, з цим його поглядом, який бачить більше, ніж мені хотілося б, — перша думка була: підійти й обійняти.

Просто підійти й притиснутися до нього. Сховати обличчя в його грудях і нарешті видихнути.

Але хіба це доречно?

Ми ніхто одне одному.

Я сама цього захотіла.

Ми піднялися нагору. Він замовив вечерю. Розмовляв про практику — я чула не всі слова, занадто сильно тремтіла всередині.

А потім він запитав про Максима.

І я сказала правду. Не всю, але правду. Ми більше не зустрічаємося.

Його очі спалахнули. Він нахилився ближче. Занадто близько.

І поцілував.

Боже.

Світ перевернувся. Завив, закрутився, розсипався на мільйон скалок, а потім зібрався заново — яскравішим, теплішим, справжнішим.

Його губи. Його руки, які обережно тримали моє обличчя, ніби я була чимось крихким і дорогоцінним. Його подих.

Я відповіла. Не змогла інакше.

Мої пальці самі вплелися в його волосся. Я притягувала його ближче, відчуваючи, як усередині народжується щось таке сильне, що страшно стає.

Але прийшов офіціант. Момент розбився.

Ми їли мовчки, і в цій тиші я чула, як шалено калатає моє серце. Його дотик усе ще палав на губах. Я боялася підняти очі — боялася, що він побачить у них те, чого я не готова показувати.

Потім він знову заговорив.

Про ніч на даху. Про те, що може домовитися.

У мене всередині все стислося. Він пропонує секс.

Це була перша думка. І вона вдарила надто різко. Боляче.

Я ще не готова. Не знаю, чи буду колись готова. А раптом для нього це просто... гра? А рапто я — чергова дівчина, яку треба затягти в ліжко?

— Я казала, що не збираюся з тобою спати. І нічого не змінилося, — відрізала я.

Збрехала, знову збрехала. Про те, що буду щодня працювати. Звичайно, я планувала більше брати більше змін. Але заганяти себе не планувала.

Він здивувався. Сказав щось про практику, про роботу, про те, що треба платити студентам...

Але я не чула.

Я думала про те, що знову все зіпсувала. Що він, мабуть, думає про мене як про істеричку. Що я не вмію інакше — тільки тікати й закриватися.

— Відвези мене додому, — прошепотіла я. — Мабуть, це було помилкою — зустрітися.

Я встала й пішла до ліфта. Швидко. Майже бігцем. Бо знала — якщо озирнуся, то не піду.

Він наздогнав мене.

Обернув до себе. Схопив за плечі — не боляче, але міцно, ніби боявся, що я розчинюся в повітрі.

— Що взагалі сталося? — його голос тремтів від болю. — Ти можеш пояснити нормально? Ти що, завжди будеш від мене втікати?

— Я нічого не хочу пояснювати! Відвези мене додому, а якщо ні, то поїду сама!

— Ель, ти ведеш себе як дитина! Я що, тебе образив? Скажи, що я зробив не так?

— Паша, проблема не в тобі!

Вибухнуло зсередини. Сльози бризнули з очей, голос тріснув.

— Проблема в мені! Я не можу тобі пояснити... Не знаю як.

Я вивернулася. Він відпустив.

У машині ми мовчали.

Я дивилася у вікно на вогні міста, що пливли повз, і думала: чому я така? Чому не можу просто... дозволити собі бути щасливою?

Він зупинився біля гуртожитку.

Я вилетіла з машини, навіть не чекаючи, поки він заглушить двигун. Побігла до дверей. Не озираючись.

Тому що знала: якщо озирнуся — побачу його очі. І повернуся.

А повертатися не можна.

Я мушу його забути. Ми з різних світів.

Я повинна.

Повинна.

Але чому тоді серце ниє так, ніби я вирвала з грудей щось живе?

❤Мої любі читачі, дякую за увагу до моєї творчості ❤