Раді Вас бачити!

Київ не дав нічого нового.

Квартира пахла чужим тютюном і дешевим освіжувачем. На столі — недопита кава в пластиковому стаканчику. Ми перевірили розетки, підвіконня, навіть зняли кришку з унітазного бачка — порожнеча.

Чоловік, який найняв її на добу, — просто тінь: темні окуляри, кепка. Жінка, яка здала житло, м'ялася:

"Та я не вглядалася... Готувала, знаєте, борщ. Він розплатився готівкою і швидко пішов".

Залишив завдання хлопцям: якщо спливе щось нове — одразу на зв'язок.

Їду додому і не можу викинути з голови одне питання: кому я потрібен? Хто цю людину найняв? Перебираю в пам'яті колишніх колег, сусідів, всіх, з ким конфліктував. Але ж нічого серйозного! Максимум — словесна перепалка в черзі або службова суперечка. Ні на кого не можу вказати пальцем.

Коли приїжаю до дому, перше що роблю дивлюся, що робить Еля, але на камерах її ніде не видно, думаю, що вона уже спить, надіюся в своєму ліжку.

Сідаю за монітор, вмикаю архів із камер. Ось вона, моя дівчина, виходить з гуртожитку. Зустрічає того Макса. Вони щось обговорюють, він говорить, а вона слухає, посміхаючись у підлогу. Потім він робить крок уперед, обіймає її і, навіть не цілує.

Ооооо, моя русалко, бачу ти з ним довго не будеш. Я мимоволі стиснув підлокітник крісла. Щось між ними зламалося. І мене це, звісно, тішить. Але не до кінця.

Еля з'являється на роботі, працює як бджілка і увечері повертається до дому. Іде в рушникові по коридору, а потім повертається в кімнату і більше її не видно. Хоча б ця картина заспокоює. Знати, що в неї все добре.

Але все одно гризе. Уже понад два тижні ми не бачилися. Вона то зайнята, то втомлена. Ми лише переписуємось короткими повідомленнями, думаю вона боїться зустрічі зі мною....

А я дивлюся на ці записи: ось вони знову разом, сміються, він навіть не бере її за руку.

Прокинувся о десятій. Голова важка. Відклав телефон — повідомлень від Елі немає.

Одразу пішов в кабінет, глянути чи не з'явилася нова інформація.

Я сидів у пітьмі, освітлений лише холодним сяйвом монітора. Злість була гострою, єдине, що я відчував, поки полював на того невловимого паразита, який наважився загнати мене в куток. І раптом — розриваючи тишу — дзвінок. "Лізочка". Ім'я спалахнуло на екрані, мов червона лампочка тривоги. Відповів.

— Привіт, Паш... — її голос звучав м'яко та спокусливо. — Нам потрібно зустрітися. Маю тобі дещо розказати.

— Ліза, в мене зараз немає часу на зустрічі, — відповів я, намагаючись стримати роздратування. — Якщо щось важливе, кажи зараз.

— Паш, ти що? Це не телефонна розмова. — Її тон став наполегливішим. — Це стосується Елі.

Я не хотів цієї зустрічі, в душі піднімався протест. Та цікавість та непевність взяли своє. Погодився.

О сьомій вечора я входив у напівпорожній ресторан. Її помітив одразу: червона сукня довжиною міні, облягала форми, а глибоке декольте залишало забагато для уяви. Яскравий макіяж, акулячі червоні губи. Столик у затишній ніші, замаскований живими рослинами. Все це було занадто продумано.

— Лізо, давай до суті, — промовив я, опускаючись на стілець навпроти неї. — В мене немає часу на світські бесіди.

— Паш, ми навіть не повечеряємо? — на її губах з'явилася вимушена усмішка. — Я ж така голодна.

— Замовляй собі щось. Я не їстиму. Скажи, що маєш, і я піду.

— Не знала, що ти такий... прямий, — вона злегка надулася, граючи образу. — Гаразд, перейду до суті. Еля тобі не пара. Вона бідна, як церковна миша. Подумай, навіщо тобі такі клопоти? А от я... — Вона зробила паузу, її погляд став глибоким та спокусливим. — Я просто не хочу, щоб тебе використали. Ель — добра, але вона не твого рівня. Вона тебе не розуміє. А я... я хочу бути з тобою поруч, Паш. По-справжньому.

— Лізо, якщо це все, що ти хотіла сказати, то ти мене розчарувала, — я різко підвівся, відчуваючи, як злість починає кипіти всередині. — Ти мене не цікавиш.

Вона швидко простягнула руку, її пальці міцно обхопили мою долоню. Її дотик був м'яким, але наполегливим.

— Паш, почекай! — її голос став гучнішим — Вона тобі нічого не дасть. Вона з Максимом уже скільки знайомі– три роки і ще ні разу з ним не спала. А я... — Вона нахилилася вперед, і її парфуми — важкі, пряні — оповили мене. — Я вмію таке, що після мене ти забудеш усіх жінок у своєму житті. Хочеш, доведу це прямо зараз?

Її погляд палав. Вона не відпускала мою руку, а її великий палець ледве помітно провів по моїй шкірі, викликаючи мішок протилежних емоцій. Це була відверта провокація, гра на межі, що розпалювала вогонь злості.

Еля була триста разів права — Ліза не просто зіпсована, вона отруйна. Її світ — це купюри та примхи, а люди — ляльки. Але мені до лампочки, що вона там собі уявила.

— Господи, Ліза, невже ти вважаєш, що я буду слухатися твоїх порад. Та мені все рівно, що ти вмієш, тим паче я ніколи не буду з такою, як ти — кажу її це прямо обличчя.

Ліза не кричала. Вона посміхнулась — тією самою липкою, акулячою посмішкою — і тихо сказала:

"Ти ще прийдеш, Грінченко. Ви всі приходите."

Різко висмикнув руку і пішов геть, не озираючись.

Я б тільки посміхнувся, якби ця дурнувата витівка була моєю найбільшою проблемою. Але моїх проблем і так по горло, а тут ще вона, зі своїми уявленнями про почуття, наче вони — товар у каталозі.

Сідаю в машину і одразу дзвоню Елі. Треба з'ясувати, навіщо вона дала мій номер. Після першого ж дзвінка зрозумів — щось не так. Вона завжди бере трубку з перших гудків.

"На роботі" — подумав і передзвонив.

— Алло... — її голос був тихим, сирим, наче вона тільки що прокинулася після тривалого плачу чи сну.

— Привіт, моя русалочка, — намагаюся говорити м'яко, хоча всередині все стислося. — Скажи, навіщо ти дала мій номер Лізі?

— Вона попросила твій номер — сказала, хоче обговорити спільний проєкт.

Відповідь механічна, але в голосі — ціла буря придушених емоцій. Він не просто сумний, а зламаний.

— Ти на роботі? — питаю, вже знаючи відповідь.

— Ні... Паш, я не можу зараз говорити. Вибач.

І в трубці — тихе, але читке схлипування. Воно пройшло по мені електричним струмом.

— Ель, що сталося? Де ти? Я зараз приїду.

— Я в гуртожитку... — голос знову перервався. — Я хочу побути одна. Бувай.

Дзвінок обірвався. Я сидів, втупившись у темний екран телефону, з німим питанням на устах:

"Що, чорт забирай, сталося?"

Перша думка — з Максимом розійшлася. Від цієї думки всередині щось ганебно і радісно здригнулося, але її біль тут же придавив цю іскру. Вона страждає, а моє серце кровить від цієї думки. Так і рве до неї, вломитися в гуртожиток, забрати її, притиснути до себе... Але я боюся. Боюся своєю нав'язливістю зробити ще гірше.

Їду додому з важким каменем на душі. Один-єдиний спосіб зараз — подивитися записи. Вмикаю архів. Ось вона, моя Еля, ще зранку. Виходить з гуртожитку разом з ним, з Максимом. У неї на обличчі — щаслива, сліпуча посмішка, а у нього в руці — дорожня сумка. Мабуть додому поїхав. Потім пізніші кадри. Вона повертається одна. Швидко біжить коридором, голова похилена, плечі тремтять. Відчиняє двері в кімнату — і зникає. Більше її не видно.

Так я і думав. Цей покидьок її кинув. Залишив мою дівчинку саму з її болем. Так і бачу її — затулену в подушку, щоб ніхто не чув, як ридає. Хотів би опинитися поруч, обійняти, відняти всю її біль. А ще... ще я хочу знайти цього нікчему і вибити з нього все повітря. Вибити аж до тих пір, поки він не зрозуміє, що він зробив. І я це зроблю. Хай тільки приїде в Одесу...

У темряві спальні я довго вдивлявся у стелю. Уявляв, як вона зараз плаче там, у своїй кімнаті. Чи заспокоїть її Аліна? Чи вона сама? Я не мав права туди вриватися. Але кожна клітина тіла кричала: їдь. Візьми її. Забери звідти.

❤️❤️❤️ Дякую мої любі читачі, що залишаєтеся зі мною ❤️ ❤️ ❤️