Раді Вас бачити!

Новий день не приніс нічого хорошого.

У мене скоро трісне голова від постійних роздумів і пошуків, які нікуди не приводять. Я лише знайшов, що інформацію передають в Одесу, Касперові. Дивно, що він не перевірив інформацію.Також дізнався, що психологиня до якої ходить Матвій, працює на Каспера, а що далі...

Я мав би думати про це цілодобово. Але в голові — вона. Її голос. Її сльози. Касперов може зачекати. Хоча... чи може?

І тоді дзвінок. Голос Елі – тонкий, зламаний, з тріщиною – пронизав мене наскрізь.

Вона попросила знову завести її, на дах того прекрасного будинку і хто я такий щоб її відмовити.

Приїжджаю під гуртожиток, Еля виходить, але одразу помітно її заплакані очі, вона сідає в машину, вітається і ми рушаємо. Поки що вирішую нічого не питати. Піднімаючись туди, я відчував, як тиск останніх днів починає тріскатися.

— Тут добре готують, — промовив я, намагаючись розігнати хмари її сумного погляду.

Вона лише кивнула. Ми присунули стіл до самого краю прірви, зробили замовлення.

— Ну що, розкажеш, що сталося? — мій голос пролунав тихо, немірно до тиші, що нас огорнула.

— Я не буду проходити практику в готелі, як виявилося я не попала в списки.Мама каже, що це не така велика проблема. Але для мене велика. Якщо я не пройду практику в хорошому готелі, то після випуску мене ніхто не візьме на роботу. А без роботи... я повернуся в те містечко, звідки втекла. І застрягну там назавжди... — і сльози, прокотилися по її щоках.

— Ель... мені дуже шкода. Можливо, ще все зміниться? — я простягнув руку, обережно стерши краплю вологи з її шкіри.

— Ти не розумієш, — її голос ламався, — практика у серпні, який готель за місяць візьме мене до себе?

Вона дивиться в даличінь на місто.

"Чорт все-таки доведеться домовлятися з батьком, ще цього мені не вистачало. Він відмовить. Я знаю. Але спробувати варто. Для неї."

Я мовчав кілька хвилин, просто сидячи поруч. Потім обережно взяв її за руку.

— А я думав, ти через Максима плакала, — зізнався я, спостерігаючи за її реакцією.

Вона обернулась, і в куточках її очей з'явилася слабка, посмішка.

— Чого я маю через нього плакати? Його взяли на практику, у кращий заклад міста.

— І як тобі... зустрічатися з ним? Що ти відчуваєш? — я підсунув свій стілець ближче, зменшивши дистанцію до небезпечного мінімуму.

Наш погляди зустрілися. Вона глибоко вдихнула, повітря зі свистом вийшло з її легенів. Її язик облизнув губи, залишивши на них блиск.

— Ми більше не зустрічаємося... — почала вона, і кожне слово було схоже на зізнання. — Ти був правий...

— В чому саме я був правий? — прошепотів я, нахиляючись так, що відстань між нами зникла.

Вона важко видихнула. Її погляд ковзнув з моїх очей на губи, затримавшись там. Це був дозвіл. Виклик. Бажання.

Я припав до її губ не з дикою пристрастю, а з повільною, дослідницькою ніжністю, наче боявшись злякати цю мить. Вона відповіла мені з такою ж жадібною відчайдушністю. Її пальці вплелися у моє волосся, притягуючи мене ближче.

Я хотів більшого. Але саме в цю мить до нас наблизилися кроки. Я ледве відірвався від неї, залишивши проміжок, наповнений електрикою незавершеного.

— Смачного, — видихнув я, коли офіціант поставив перед нами страви. Мій голос був збудженим від хвилювання.

— Дякую... і тобі, — відповіла вона, і її щічки залишилися рожевими.

Між нами повисла напружена, але солодка мовчанка. Ми їли, але смак їжі був другим за важливістю після смаку її губ на моїх.

Починає сутеніти, я дивлюся на вечірнє місто. Зараз воно ще прекрасніше, з'явилося багато зелені і квітів.

— Пам’ятаєш, ти хотіла тут переночувати? — обережно почав я, коли між нами повисла важка тиша. — якщо хочеш я можу домовитися, коли тобі буде зручно ?

Вона різко подивилася на мене, і в її очах спалахнуло щось гостре, оборонне.

— Я казала, що не збираюся з тобою спати. І нічого не змінилося. — Її голос був твердим, наче кремінь. — А з завтрашнього дня я буду працювати без вихідних. Не потрапила на практику, то хоч гроші зароблю.

— А практику ви що, безкоштовно мали проходити? — у мене в голосі прозвучало здивування.

— Звичайно, хто буде платити за наше навчання?

— Але працюватимете ви, як і інші працівники. Було б справедливо хоча б за половину ставки платити.

— Не знаю, — вона знову відвернулася, і в її плечах читалася втомлена покора. — Мені все одно нічого не світить. Тому, кав'ярня рулить.

Я бачив, як віра в її очах згасала, наче останній промінь. Але її точно візьмуть у батьків готель і ще потрібно домовитися, щоб оплатили все...

— Ель, давай змінимо тему? — промовив я, повертаючи розмову в потрібне мені русло. — Чому ти сказала, ви розійшлися з Максимом?

Вона замовкла. Ця тиша була густішою за будь-які слова.

— Тому що нам краще бути друзями, — нарешті видихнула вона. — А ще я вже дала тобі відповідь. Чому ти знову чіпляєшся? Не хочу про це говорити. Давай поговоримо про щось інше.

Вона говорила дуже емоційно, майже з болем. Відвернулася, дивлячись на вогні міста, але я бачив, як напружено зігнулася її шия. Чому вона не хоче визнати? Відчути те, що горить між нами?

Я обережно взяв її руку. Шкіра була м'якою і прохолодною. Підніс до губ і торкнувся губами її пальців, відчуваючи легке тремтіння. Це був не лише поцілунок; це було питання, виголошене шкірою.

Вона різко обернулася. На її обличчі змішалися тисячі емоцій: здивування, гнів, бажання, страх. Це був вибух, який я не міг розшифрувати.

— Відвези мене додому, — прошепотіла вона, вириваючи руку. — Мабуть, це було помилкою — зустрітися.

Вона встала і швидко пішла до ліфта. Мої ноги самі понесли мене за нею. Я наздогнав, обернув до себе, відчуваючи, як під моїми долонями тремтять її плечі.

— Що взагалі сталося? — мій голос пролунав різко, з болем, який я не міг приховати. — Ти можеш пояснити нормально? Ти що, завжди будеш від мене втікати?

— Я нічого не хочу пояснювати! Відвези мене додому, а якщо ні, то поїду сама!

— Ель, ти ведеш себе як дитина! — не стримався я. — Я що, тебе образив? Скажи, що я зробив не так?

— Паша, проблема не в тобі! — вибухнула вона, і в її очах блиснули сльози. — Проблема в мені! Я не можу тобі пояснити... Не знаю як.

Вона вивернулася з моїх обіймів, і цього разу я відпустив. Розуміючи, що нічого не випитаю, тому мовчки відвіз її до гуртожитку.

Машина ще не встигла повністю зупинитися, коли вона вже вискочила з неї і, немов підхоплена вітром, помчала до дверей, не озираючись. Її втеча була настільки ж швидкою, наскільки й болючою.

Я не став її наздоганяти. Відчував — зараз кожен мій крок лише погіршить ситуацію. Я дивився, як вона зникає за дверима, і думав: що я зробив не так? Вона саме прийшла до мене. Сама попросила про зустріч. Сама дозволила поцілунок. А потім — наче обпеклася. Боїться? Чи я їй не подобаюсь? Чи, навпаки, подобаюсь — і це лякає її більше за все?

Мої любі читачі , дякую за вашу увагу до моєї творчості ❤