Спочатку:
На сторінку книги
Я запізнювалася на потяг. Той, що мав відвезти мене до кращого життя. Або хоча б подалі від старого, яке досі болем відчувалося в серці. За вікном розмивалося дощем місто, в якому мене більше нічого не тримало. Ні люди, ні теплі спогади, ні бажання залишатися. Дощ, що лив суцільною сірою стіною, перетворював знайомі вулиці на щось чуже й холодне. Мабуть, це навіть символічно. Моє життя зараз виглядало приблизно так само — чужим, ніби більше не належало мені. І тепла в ньому зовсім не відчувалося.
Таксист намагався їхати швидко, щоб привезти мене на вокзал вчасно. Але дощ диктував свої правила. Склоочисники металися по лобовому склу, але на ньому все одно залишалися розводи. Фари зустрічних машин розпливалися сліпучими плямами, а мокра дорога блищала так, ніби її вкрили льодом посеред літа. Коли таксі різко ввійшло в поворот, мене мимоволі втиснуло в сидіння. Пальці нервово схопилися за ремінь безпеки.
— Будь ласка, не так швидко, — попрохала я чоловіка, трохи налякавшись від його невдалого маневру.
— Ви ж самі сказали, що поспішаєте, — спокійно відповів він.
— Поспішаю, але не на той світ, — сердито буркнула у відповідь. Помирати сьогодні в мої плани не входило.
— Не хвилюйтесь, в мене великий досвід. Я ще жодного разу не потрапляв в аварії.
Водій на мить кинув погляд на мене — з цією самовпевненою посмішкою чоловіків, які не допускають, що можуть помилитися. А вже наступної миті, коли я глянула на дорогу, то з жахом усвідомила, що на нас мчала вантажівка — її занесло на повороті. Я навіть не встигла скрикнути, лише виставила вперед руки, намагаючись хоч якось себе захистити і заплющила очі.
Удар. Біль. Спалах світла попри заплющені очі — надто яскравого, щоб витримати його. Й відразу темрява — миттєва і така рятівна.
Я не знала, скільки пробула в обіймах темряви й забуття, але коли свідомість повернулася, я майже не відчувала болю — лише спина й голова гуділи, а ще тілом розлилася дивна, липка слабкість, ніби в мене була температура під сорок. Але жару не було. Моєї шкіри торкався теплий вітерець — ніжний, як дотики закоханого чоловіка, він доносив до мене аромати польових квітів й трав. Він заспокоював і заколисував, але я не хотіла знову повертатися в темряву, де немає відчуттів, думок, спогадів — взагалі нічого.
Зусиллям волі я змусила себе розліпити очі, але світ переді мною розпливався — я бачила лише розмиті плями. Ніжна блакить, м’яка зелень — ніби я лежала на галявині. Легкий аромат квітів тільки посилював це відчуття. І раптом розмиту блакить затулило золотисте сяйво. Сонце? Таке величезне? Я заплющила очі, бо сяйво боляче різало. Хотіла повернути голову вбік, аж раптом мене щось здійняло в повітря. І я знову втратила свідомість.
Я то провалювалася в темряву, то знову виринала з неї — важко, болісно, ніби мене тягнули з дна глибокого озера. Час втратив сенс, я його не відчувала. Залишилися лише фізичні відчуття. М’яке ліжко. Тепло. Запах трав і чогось незнайомого. Золотавий силует поруч. Тихий чоловічий голос, що звучав дивно заспокійливо, хоча я не могла розібрати слів. Я не його бачила обличчя. Лише розмите сяйво й довге волосся, що ніби світилося в напівтемряві.
Мене поїли чимось теплим, турботливо підтримуючи голову рукою. І щоразу після кількох ковтків мене знову затягувало в сон.
Може, це й був той самий янгол, який зустрічає після смерті? Напевно, я все ж померла. Дивно, але ця думка зараз не лякала. Я почувалася надто слабкою для страху.
І все ж у цьому було щось неправильне. Якщо я померла, то чому почувалася так, ніби тяжко захворіла? Чому боліла голова, а тіло огортала липка слабкість?
Я не мала відповідей. Я то провалювалася в темряву знову, то ненадовго виринала з неї. Іноді я чула той самий тихий голос, іноді відчувала, як мене обережно підіймають, щоб напоїти. Теплий бульйон, вода з гіркуватим присмаком трав, прохолодна тканина на чолі.
Золотавий силует майже завжди був поруч, коли я прокидалася. Я так і не змогла роздивитися його обличчя. Перед очима все пливло, ніби я дивилася на світ крізь запітніле скло. Я бачила лише м’яке сяйво, довге волосся й теплі руки.
А потім одного разу я прокинулася по-справжньому. Не на кілька секунд між забуттям і сном. Не крізь липкий туман слабкості. Цього разу свідомість не вислизнула одразу. Я відчула, що дихаю нормально, а в голові майже не паморочиться.
Я повільно розплющила очі й завмерла, обережно озираючись навколо. Голова все ще була важкою, а тіло здавалося чужим і виснаженим, але світ навколо вже не розпливався плямами. Я нарешті бачила чітко.
Я лежала в широкому ліжку, вкритому ковдрою з яскравим візерунком. Поруч стояла дерев’яна тумбочка, а на ній — глиняна чашка, від якої тягнувся слабкий аромат бульйону, і склянка з водою, а поруч ще повний глечик.
Я відчула, як в горлі пересохло так сильно, ніби я кілька днів блукала пустелею. Я ледь підвелася і тремтячими руками я потягнулася до склянки. Пальці ледь слухалися, а від простого руху в очах потемніло. Довелося на мить заплющити очі й повільно вдихнути.
Але спрага виявилася сильнішою за слабкість. Я все ж піднесла склянку до губ і жадібно випила воду, не звертаючи уваги, що кілька крапель скотилися підборіддям на груди. Лише після цього стало трохи легше.
Кілька хвилин я просто сиділа, важко дихаючи й намагаючись звикнути до власного тіла. Серце билося надто швидко, а слабкість усе ще розливалася тілом. Здавалося, навіть просте сидіння на ліжку вимагало від мене забагато сил.
Трохи перевівши подих, я обережно звісила ноги на підлогу. Ступні торкнулися чогось теплого й м’якого — пухнастого килима. Світ знову хитнувся. Довелося схопитися за край ліжка й заплющити очі.
Ні, помирати вдруге я точно не збиралася. Треба бути повільнішою, обережнішою.
Коли запаморочення трохи відступило, я потягнулася до чашки з бульйоном. Від неї йшов легкий аромат трав, грибів і чогось незнайомого, але дуже апетитного. Пальці все ще тремтіли, тому довелося взяти чашку обома руками. Я зробила обережний ковток. Теплий, густий бульйон виявився таким смачним, що я мало не застогнала від задоволення.
Я пила повільно, маленькими ковтками, відчуваючи, як тепло розливається тілом. І разом із ним поверталося щось схоже на сили. Зовсім трохи. Лише настільки, щоб голова перестала бути нестерпно важкою. Але слабкість нікуди не зникла. Мене досі хитало навіть від сидіння.
Допивши бульйон, я озирнулася навколо. Кімната зовсім не скидалася на лікарняну палату. І навіть на звичайну спальню — теж. Меблі тут були дерев’яні, з химерними різьбленими візерунками. Вони здавалися надто витонченими для чогось звичайного, а незвичний декор і дивовижні світильники робили кімнату трохи казковою. Крізь відчинене вікно до кімнати долинав запах трав і квітів, а легкі світлі фіранки ледь колихалися від теплого вітру. Це місце дивно нагадувало ельфійські будинки з фентезійних фільмів і книжок, які я завжди любила.
У кімнаті було двоє дверей. Одні — широкі, дерев’яні, з різьбленою золотистою ручкою. Інші — менші й майже непомітні серед світлої стіни.
Після довгого лежання організм дуже недвозначно натякнув, що мені варто перевірити саме другі. Можливо, я знайду там те, що мені зараз найбільше потрібно?
Я повільно встала, тримаючись за меблі, й підійшла до дверей. За ними справді виявилася ванна кімната, як я і думала. І вона виглядала так, ніби якийсь дизайнер вирішив поєднати сучасну сантехніку з будиночком лісового ельфа.
Світла плитка з зеленуватими візерунками, дерев’яні полиці, мідні крани дивної форми, кругле дзеркало в різьбленій рамі. Ванна була вбудована в підлогу, покрита мозаїкою й нагадувала маленький басейн.
Але найбільше мене порадувала наявність туалету. Хоч щось у цьому дивному місці виявилося більш-менш знайомим.
Коли я повернулася до ліжка, ноги ледве тримали мене. Навіть коротка прогулянка до ванної забрала в мене майже всі сили. Я майже впала на м’яке ліжко й втомлено видихнула. Кілька хвилин просто лежала, а потім заплющила очі. Мене знову тягнуло в сон. Але цього разу він був інший. Без темряви, без уривчастих марень і золотавих силуетів. Просто глибокий, спокійний сон людини, яка нарешті перестала балансувати між забуттям і реальністю.
Наступного разу я прокинулася різко — так, ніби мене висмикнули зі сну. Кілька секунд лише розгублено дивилася в незнайому світлу стелю, не розуміючи, де знаходжуся. Піді мною відчувалося м’яке ліжко. Теплий вітерець долинав із відчиненого вікна, приносячи аромат трав.
І тут пам’ять повільно повернулася.
Дощ. Таксі. Вантажівка. Надто яскраве світло, за яким прийшла найтемніша темрява, що тільки могла бути. Знову світло. Слабкість. Марення. І золотавий силует, який я вперто приймала за янгола.
Я тихо застогнала й потерла долонями обличчя. Голова вже не гуділа так сильно, хоча в тілі все ще залишалася неприємна слабкість. Але цього разу я хоча б почувалася живою, а не напівпритомною примарою.
Я обережно підвелася й сіла на ліжку. Озирнулася. На тумбочці біля ліжка стояла таця з їжею. І від самого лише її вигляду мій шлунок мало не скрутився від голоду. Глиняна чашка з ароматним чаєм, миска з вівсяною кашею, щедро присипаною незнайомими темно-синіми ягодами, і рум’яна булочка. Ще тепла.
Схопивши ложку, я накинулася на їжу так жадібно, ніби мене не годували щонайменше тиждень. Каша виявилася солодкуватою й дуже ніжною, з дрібних вівсяних пластівців, якраз як я любила, а ягоди — соковитими, з дивним смаком, який одночасно нагадував чорницю, ожину й щось цитрусове. Я ніколи таких не куштувала.
Після гарячого чаю й їжі я відчула, як тіло нарешті починає оживати. Слабкість усе ще залишалася, але тепер вона більше нагадувала стан після важкої хвороби, а не передсмертне марення.
Я повільно видихнула й обережно звісила ноги з ліжка. Цього разу світ не хитнувся перед очима, хоча ноги все ще здавалися підозріло ненадійними. Ванна кімната зустріла мене вже знайомим поєднанням дивності й затишку. Дерево, світла плитка, рослинні візерунки, мідні крани — усе виглядало так, ніби якийсь ельф із надто гарним смаком вирішив облаштувати собі сучасний комфорт.
Я вмилася ледь теплою водою й довго дивилася на своє відображення в дзеркалі. Бліда, скуйовджена, з темними колами під очима. Красунею я зараз точно не виглядала. Зате я була живою. І це вже непогано.
Повернувшись до кімнати, я кілька секунд дивилася на другі двері. Саме ті, до яких вчора не було сил дійти. Я вагалася, не знаючи, що побачу за ними, але цікавість усе ж перемогла.
За дверима виявилася простора вітальня. Така ж світла й дивна, як і моя спальня. Сонячне світло заливало кімнату крізь великі вікна, ковзаючи по дерев’яній підлозі й химерних меблях із вигнутими ніжками. Біля стін стояли високі шафи, заповнені книгами. Дуже старими книгами. У темних потертих палітурках, з дивовижними символами. Деякі виглядали так, ніби їм було кілька сотень років.
У вітальні було ще кілька дверей і дерев’яні сходи, що вели нагору. Але підійматися туди мені поки не хотілося. Навіть думка про сходи викликала спротив. Натомість мою увагу привернули двері на вулицю. Серце чомусь забилося швидше.
Я повільно підійшла до них, взялася за ручку й обережно відчинила двері. За ними мене зустріло тепле свіже повітря, напоєне ароматами трав, квітів і нагрітої сонцем деревини.
Я обережно ступила на невелику кам’яну доріжку й завмерла, розгублено озираючись навколо. Будинок стояв просто посеред великої зеленої галявини. Без паркану, без сусідів, без дороги чи бодай натяку на цивілізацію. Навколо розрісся майже дикий сад — не занедбаний, а саме вільний, ніби природа тут жила за власними правилами, а людина лише трохи спрямовувала її.
Високі трави колихалися від вітру, між кущами яскравими плямами цвіли незнайомі квіти, а гілки дерев схилялися так низько, ніби запрошували підійти ближче. Попереду виднівся ліс. Темно-зелений, густий, він тягнувся далеко вліво, гублячись десь за пагорбами. А коли я повернула голову праворуч, у мене буквально перехопило подих.
Гори. Величезні, вкриті зеленню, вони здіймалися майже до самого неба. Біля їх підніжжя блищало бірюзове озеро — так яскраво, що здавалося несправжнім. А з гори над озером лився водоспад, розсипаючи в повітрі сріблястий серпанок.
На мить я просто застигла, дивлячись на все це. Місце було настільки красивим, що здавалося нереальним — ніби з якогось фільму чи комп’ютерної гри.
Мені страшенно хотілося піти далі, дістатися до лісу, роздивитися озеро, перевірити, чи справжній той водоспад. Але варто було зробити кілька кроків, як тіло нагадало, що я ще зовсім нещодавно ледве могла сидіти. Тому я лише повільно рушила навколо будинку.
Вздовж стін росли кущі з дрібними синіми ягодами, схожими на ті, що були в каші. Поруч тягнулися незнайомі рослини з великим сріблястим листям і дивними світлими квітами, які ледь помітно світилися на сонці. Але траплялися й знайомі дерева і кущі — я знайшла абрикосу, кілька груш і яблунь, вишню, сливу, смородину й полуницю. Від цього подив лише посилювався. Здавалося, ніби хтось змішав звичний мені світ з декораціями до фентезійного фільму.
Повільно дійшовши до рогу будинку, я вже хотіла повернути назад, коли раптом завмерла. Широка дерев’яна тераса з навісом була не порожня. У мене перехопило подих. На терасі лежала істота, якої точно не могло існувати. Принаймні, в моєму світі.
Величезне тіло, вкрите золотавою лускою, виблискувало під сонцем. Потужні лапи, довгий хвіст, складені крила… і мідні роги, що вигиналися над масивною головою.
Переді мною лежав справжнісінький дракон.
Мозок відмовлявся це приймати. Я стояла, не кліпаючи, й дивилася на нього так, ніби він плід моєї уяви і в будь-яку мить може зникнути. Але дракон не зникав. Він лежав, заплющивши очі, гріючись на сонці, такий величезний, але жахливо красивий. І, мабуть, небезпечний.
Серце закалатало десь у горлі. Я повільно, дуже повільно зробила крок назад. Потім ще один. В голові билася відчайдушна думка: тільки б він не прокинувся. Тільки б не розплющив очі.
Я вже майже розвернулася, коли нога зачепилася за щось у траві. Світ різко хитнувся. Я боляче гепнулася на землю, вдарившись долонями й коліном, скрикнувши від несподіванки.
І в ту ж мить помітила рух. Дракон повільно, майже ліниво, розплющив очі. Золоті. Такі ж неймовірно яскраві, як і його луска.
Час для мене ніби зупинився. У скронях відчувалася пульсація, а в голові билася лише одна-єдина думка: «Все. Це кінець. Зараз він мене зжере».
Далі буде...
