Раді Вас бачити!

Прибульці вийшли з готелю у супроводі кремезних чоловіків, їх вела Валєнтіна Іванівна, за усіма йшла журналістка, час від часу зупинялася й щось записувала у блокнот. Дівчина ледь не впала на сходах, її підтримав комп’ютерник. Хлопець і дівчина зустрілися поглядами, вона здавалася жахливо втомленою, наляканою, відсахнулася від прибульця з золотим дивним волоссям. Дін відпустив її руку, здивований її переляком. Дівчата його ще ніколи не лякалися. Вона виборсалася з його рук, мовила лише:

- Нельзя прикасаться, нельзя.

- Не розумію. Я лише хотів допомогти, - здивовано мовив Дін, - Агов, Еліку, що таке нельзя?

- Не можна, - відповів перекладач.

- Не можна рятувати? – перепитав комп’ютерник, - Вона ледь не впала. Чому вона пише від руки, тут такі звичаї? Екзотично, може, подобається?

- Певне у них немає планшетів, - мовив Елік.

- А що у них є? – хмикнув чистильник.

- Купа заборон у ниє є. – мовив Елік, він стояв під автобусом, запалив цигарку, хотів поділитися з Діном той відмовився, зате Ені пристала на пропозицію. З насолодою затягнулась димом.

Віїрці нормально поставилися до того що хлопець палить, але на дівчину дивилися наче вона порушила закони світобудови. Сейко зупинилася біля перекладачів, їй сподобалася ідея перекуру, особливо коли місцеві реагували так обурено відверто.

Валєнтіна Івановна прошепотіла:

- У нас заборонено жінкам палити цигарки, хоча б не робіть це на людях.

- Ми не віїрці, - відповіла капітанна корабля чистильника. Усі ті заборони навпаки викликали у неї бажання до супротиву. Наче вона опинилася у пансіоні знову, де її виховували, а скоріше дресирували на майбутнього спадкоємця.

Автобус на колесах був великим. У салоні крісла оббиті сірою тканиною.

- Наче у минуле потрапили, далеке, далеке минуле людства, - мовила Сейко, пошукала якусь попільничку.

Зустрілася поглядом з блакитними очима Ігоря Васіль’євіча усміхнулась йому. Він підсунув їй металеву коробочку для недопалків і спробував пояснити:

- У нашої планети власний шлях розвитку, для нас головне людина, її навчання і досягнення найвищого розвитку розуму та ідеально тренованого тіла, завдяки цьому наша планета прийде до небаченого у всесвіті прогресу.

Чистильники промовчали, дід Ворона скривився слухаючи місцевого наче відкусив шмат гнилого яблука з далекого дитинства.

Один з охоронців сів за кермо, завів двигун. Чаділо і гуділо, на шляху до небаченого прогресу, думала Сейко. Зустрілася поглядом з перекладачем, він усміхався так само кисло як дід Ворона.

Сейко визирнула у вікно автобуса, бачила суцільні п’ятиповерхові будинки, сірі стіни, маленькі вікна, широкі вулиці з потрісканим асфальтом, дерева з товстими стовбурами і жовтим листям. На бічній вулиці пробігла через дорогу темна людська постать, ще одна поспішала вулицею, наче втікала. Місто-примара, де люди наче бояться власної тіні.

Автобус рушив і повільно поїхав, розхитуючись на нерівній дорозі.

- Не подобається мені такий вихідний, - буркотіла Лісі, усміхнулася до перекладача, - от би повернутися на наш корабель.

- Це ж весело, - відповів їй комп’ютерник Дін. Він усе старався піймати погляд журналістки Людміли, але та очей не піднімала. Хлопець спитав у Лісі, - Мала, я такий потворний?

- Ти гарненький. Дурник, але гарненький, - відповіла штурманка, наче великий знавець чоловічої краси.

- Ще й дурнем обізвала, мале хамидло, - хмикнув Дін, - Я напевне не в її смаку.

- Здається, вони тут людей не їдять, щоб ти їй був до смаку, - пожартувала штурманка.

- Я б не був такий певен, - тихо докинув дід Ворона.

Ігорь Васіль’євіч мовчав, дивився на прибульців з осудом, та мовчав, єдина на кого він дивився з цікавістю і милуванням була маленька перекладачка. Доол помітила той погляд віїрця і сіла спеціально так, щоб загороджувати палринське дівча від місцевого чиновника.

Валєнтіна Івановна встала біля водія, взяла у руку видовжений предмет, важкенький, розміром як великий ріжок з морозивом. Сейко закортіло морозива з палринської вулиці де продається вулична їжа з усіх усюдів Всесвіту. Але гідесса тримала не морозиво а мікрофон, почала розповідати:

- Зараз ми приїдемо до надзвичайного місця. Немовірного місця, це пам’ятник нашому великому засновнику, тому хто створив великі космічні кораблі на нашій прабатьківщині після того як наш великий народ вигнали, і привіз нас на цю прекрасну планету де ми щасливо будуємо майбутнє. Це пам’ятник могутньому, найрозумнішому, найвеличнішому, завойовнику Всесвіту, безсмертному Пу першому.

Дід Ворона і перекладач вирячилися на Валєнтіну Івановну наче вперше її побачили, перекладач ледь втримався аби не розсміятися, коли перекладав слова екскурсоводки чистильникам.

Сейко вже чула розповіді професора про загибель Землі, почувши про великого Пу лише головою хитнула і пробуркотіла:

- Я зрозуміла сьогодні день брехні. То місцевий звичай, чи вони нас таким чином розважають?

- То спосіб спілкування, - пояснив професор.

- Прошу вас з повагою ставитися до нашої історії, коли підійдете до підніжжя пам’ятника, вклоніться нашому герою з повагою, - радила Валєнтіна Івановна.

- Та хай мої кістки гайвороння всесвітом рознесуть, щоб я тому гівнюку кланявся, - вирвалося у Діда його рідною мовою. Від цієї мови у віїрця аж око почало сіпатись.

Перекладач засміявся і дід здивовано глянув на нього тихо запитав:

- На вашому факультативі, я бачу, не тільки віїрську вчили.

- Не тільки, - відповів Елік

- А нічого собі пам’ятник, будинки усі низенькі, а це щось… йой яке опудало, - мовила Лісі. Потворний який.

- Ого, це могло б бути навіть туристичним об’єктом на Пайрі! Під двісті метрів усе з якогось металу, - муркнув Мурсар, - туристи люблять щось таке гидке фоткати.

- Ти диви, з такого миршавенького таке мідне одоробло виплавили. Тьху, певне щоранку раби натирають своє опудало до блиску, - усміхнувся у вуса професор Ворона.

Автобус зупинився, і прибульці повискакували з нього, здивовані розміром та безглуздістю пам’ятника.

Ігорь Васіль’євіч затримав Сейко у автобусі, вхопив досить боляче за лікоть:

- Прошу вас пані залишитись, хочу висловити прохання.

Сейко ледь не вдарила нахабного віїрця ліктем у обличчя, суто рефлекторно, бо не можна отак хапати людину за руку.

- Я вас уважно слухаю, - процідила Сейко, вона дивилася у вікно автобусу, її команда підходили до підніжжя пам’ятника, задирали голови і жартували вибухаючи сміхом.

- Я бажаю щоб ваші люби поводилися стримано. – Сердито процідив урядовець, - Вони жартують над святими, для нашого народу речами, і постійно сміються, це неприпустимо. На нашій планеті навіть посміхатися без дозволеного урядом жарту не можна. Вони своїм сміхом ганьблять населення Ради.

- Не буду я таким безглуздям займатися, забороняти моїй команді сміятися. Що ще забороните, розмовляти дихати? Ми вільні люди. І ми навіть не просили вас проводити нам цю екскурсію, ми просили повернути нас на корабель.

- Добре ми повернемо вашу команду на ваш корабель, - відповів крізь зуби віїрець, - Сьогодні, після ресторану. Завеземо на космодром. Усе на цьому об’єкті екскурсію закінчено, через вашу непристойну поведінку.

- Чудово, піду покличу моїх нечемних людей до автобусу, - усміхнулася Сейко і вискочила на вулиць.

Їй аж дихати стало легше. Над головою небо, трішки із сірим відтінком, насувалася жовта хмара. Вже торкалася простягнутої руки місцевого героя казок та легенд зі зморшкуватим неприємним обличчям і вилупцюватими очима. Пам’ятник затуляв собою світло сонця.

Біля пам’ятника вона побачила чергу з місцевих, певне зо дві сотні одягнутих у темні костюми людей з квітами, стояли наче солдати у військових шеренгах, підходили по десять падали на коліна, цілували підніжжя пам’ятника клали квіти, і задкували, бо не можна до боввана повертатися спиною. Сейко відчула бажання виблювати сніданок.

Прибульці привертали увагу, яскраві веселі. Місцеві дивилися на них як на злочинців. Сейко швидкою ходою наздогнала своїх людей.

Валентіна Івановна розповідала про подвиги великого Пу, перекладач перекладав на міжгалактичну, а дід Ворона розповідав як було насправді, виходило кумедно.

- Великий Пу врятував свій народ від смерті, - говорила тітка заповзято.

- Природньої, - буркотів професор.

- Великий Пу врятував свій народ від голоду! – казала вона.

- Послав на війну, там їх усіх перебили, їсти вже ніхто не хтів, - хмикнув Дід.

Музей вони не відвідали, чистильників відвезли у ресторан, неподалік готелю. У ресторані, крім прибульців, більше відвідувачів не було. Персонал годував і поїв інопланетян, наче вони були богами. Лісі і Ені напилися солодкого лікеру, раніше ніж місцеві встигли їм заборонити це робити. Ще й танцювати почали під спів комп’ютерника, який баламселив ложками по тарілках, відтворюючи популярну музику.

Потім увімкнули якусь місцеву музику й Дін запросив до танцю Людмілу, вона відмовилася, він сів біля неї:

- А як у вас запрошують дівчат на побачення?

- У нас заборонено побачення, - відповіла дівчина ламаною міжгалактичною і почервоніла.

- О то ти знаєш космічну мову? – усміхнувся дін, - Це чудово. Чекай, якщо заборонено побачення то ваші люди що, не одружуються? – здивувався.

- У нас партія призначає кому коли й на кому одружуватися, вони краще знають хто кому підходить. Приходить повістка до дому одружень, і там можна дізнатися хто твій майбутній чоловік, - пояснювала дівчина, старанно підбираючи слова.

- А якщо ти покохаєш іншого, і зовсім не любитимеш свого призначеного чоловіка? – запитав Дін.

- У нас заборонено кохати. Одружуються, щоб народити і виростити дітей. Це обов’язок перед державою. Мають бути троє дітей. Дітей треба подарувати державі як найцінніший дар.

- Нісенітниця якась, - знизав плечем Дін, - це не правильно. Ще й дітей дарувати. Жах.

- Наші закони священні, правильні, і їх не можна порушувати. У шлюбі живуть до двадцяти років, коли дітям виповнюється десять вони йдуть до старшої школи й більше батьки за них не відповідають. Вони стають дітьми Пу.

- Як це десять років вони такі маленькі і без батьків? – Дін не міг такого прийняти.

- Усі віїрці на планеті стають їм батьками залежить ким призначають цим дітям бути: військовими, робітниками, чи інженерами їх вчать їхні нові батьки-вчителі.

- Це жорстоко. І що вони більше не бачать своїх рідних батьків.

- Бачать. Раз на рік можна приїхати до біологічних батьків на десять днів, якщо бути хорошим учнем і відданим громадянином, - Людміла засумувала.

- Це якось зовсім неправильно. Я, он, як у вильотах за мамцею скучаю, як то можна до мами тільки за дозволом, нестерпно, діти сумують певне.

- Я дуже сумувала, - зізналася дівчина, - але зараз після сумлінного навчання, я отримала призначену роботу і можу у вихідний день, раз на місяць, приїздити до мами, вона у мене на фабриці одностроїв працює. Ще шиє, але вже має коротший робочий день, як усі старі. Ой я не розмовляла з тобою про сім’ю забудь, - Людміла виглядала наляканою наче розповіла щось дуже заборонене, - нікому не кажи що чув щось від мене. – вона озирнулась.

Велика зала ресторану освітлена яскравим світлом. Прибульці танцювали, раділи. На них дивилися суворі її співвітчизники, вона зустрілася поглядом з охоронцем, відчула що розмова з інопланетяненом буде коштувати їй або вихідний заберуть або запишуть у неблагонадійні.

- Ти ночуєш у готелі? – Запитав Дін.

- Чому ви мене про це питаєте? Так я мушу тут бути, поки ваші люди тут. Потрібно буде написати статтю, здати цензору, я ще навіть не знаю що маю писати.

- Про що стаття?

- Про вас, - усміхнулася журналістка, - але мені ще ключові тези не прислали. То я не знаю вас будуть сварити, чи хвалити. Все не будемо розмовляти, я забагато випила.

- Можемо зустрітися поговорити, мені цікаво послухати про ваше життя, - запропонував Дін.

- Це заборонено, вночі не можна виходити за межі жіночого поверху, - жахнулася дівчина.

- Я буду чекати після першої години на майданчику між поверхами.

- Я не прийду, - відповіла твердо. – Запрєщено.

Вночі прибульців знову завезли у готель.

Сейко нагадала Ігорю Всільєвічу його обіцянку повернути команду на корабель, і про аванс, але віїрець тільки відмахнувся від капітанни, мовляв завтра усе буде і зник. Двері готелю зачинили, біля дверей стали охоронці. Працівники готелю відвели прибульців до їхніх кімнат.