Раді Вас бачити!

Світ повертався повільно, крізь густий, липкий туман.

Першим повернувся біль. Він пульсував у лівому боці гарячим, важким молотом, віддаючи в хребет при кожному вдиху. Потім прийшов запах — не дорогі парфуми й сигарний дим, а старе дерево, пил і курячий бульйон.

Марго різко розплющила очі.

Стеля була чужою. Низька, з патьоками від дощу, обклеєна пожовклими шпалерами.

Паніка вдарила в груди сильніше за кулю. Де я? Де гроші? Де Рубі?

Її рука метнулася під подушку — інстинкт, вироблений роками життя на вулиці. Вона шукала там зброю.

Порожньо.

Марго спробувала підхопитися, але тіло зрадило її. Різкий спалах болю прошив бік, і вона зі стогоном впала назад на подушки, хапаючи ротом повітря.

— Тихіше, — пролунав мелодичний, знайомий голос. — Ти розірвеш шви.

Марго повернула голову.

На стільці біля ліжка сиділа Рубі.

Вона не була схожа на ту діву, яка сяяла на сцені "Red Velvet". Її руде волосся було зібране у недбалий вузол, під очима залягли тіні, а замість шовку і хутра на ній була проста, завелика вовняна кофта, яку вона, певно, десь позичила.

Але ніколи в житті вона не здавалася Марго красивішою.

Рубі нахилилася вперед, тримаючи в руках миску, від якої підіймався пар.

— Ти... — голос Марго був хрипким, як наждак, вона спробувала облизнути пересохлі губи. — Де ми?

— У безпеці, — просто відповіла Рубі, зачерпнула ложкою бульйон і піднесла до губ Марго. — Їж. Тобі треба відновити сили.

Марго хотіла заперечити, хотіла взяти ложку сама, але рука була надто важкою. Вона скорилася, відкривши рот. Тепла, солона рідина обпекла горло, повертаючи відчуття життя.

— Скільки я спала? — запитала вона після кількох ковтків.

— Майже добу. Гетті витягла кулю. Вона сказала, що ти народилася в сорочці. Сантиметр ліворуч — і зачепило б нирку.

Рубі відставила порожню миску на комод і подивилася на Марго. У цьому погляді була суміш тривоги і якоїсь нової, дорослої твердості.

Марго спробувала скласти пазл у голові. Останнє, що вона пам'ятала — це сніг, постріли й обличчя Рубі за кермом.

— Машина... — згадала Марго. — Ріккі... вони знайшли нас?

— Ні, — Рубі похитала головою, і куточок її губ ледь помітно піднявся. — Машини більше немає. Її вкрав якийсь волоцюга за два квартали звідси. Я залишила йому "чайові" на сидінні, щоб він не зміг встояти. Тепер вони ганяються за привидом.

Марго завмерла, вдивляючись в обличчя коханої. Вона завжди вважала себе захисницею. Тією, хто розв'язує проблеми, хто бруднить руки, щоб "принцеса" могла сяяти.

Але зараз, у цій бідній кімнатці, все змінилося. Рубі витягла її з пекла. Рубі обдурила Торна. Рубі знайшла лікаря і сиділа тут, вартуючи її сон, поки сама ледве трималася на ногах від утоми.

Марго простягнула руку і накрила долоню Рубі своєю. Її пальці все ще були слабкими, але потиск був міцним.

— Ти витягла нас, — прошепотіла вона з благоговінням. — Ти справді це зробила.

Рубі стиснула її руку у відповідь.

— Я ж казала, що спалю сцену заради нас, — тихо відповіла вона. — Я просто виконала обіцянку. А тепер спи. Нам ще треба дістатися Нового Орлеана.

Минуло три дні.

Кімната на горищі стала їхнім всесвітом. Час тут вимірювався не годинами, а зміною світла у запиленому вікні та кількістю знеболювальних пігулок, які ковтала Марго.

Вона вже могла сидіти, спершись на подушки. Рана гоїлася на диво швидко — рука Гетті була легкою, хоч і дорогою. Але слабкість усе ще тримала Марго в полоні, змушуючи злитися на власне тіло.

Двері рипнули.

Увійшла Рубі. З нею в кімнату увірвався запах морозного ранку і свіжої випічки. Її щоки розчервонілися від холоду, на віях танули сніжинки. Вона була одягнена в просте пальто, куплене в комісійному магазині за рогом, і в'язану шапку, що ховала її розкішне волосся.

Ніхто б не впізнав у цій жінці зірку сцени.

— Ти вже сидиш? — Рубі усміхнулася, скидаючи шарф. — Гетті казала лежати.

— Гетті багато говорить, коли бачить гроші, — буркнула Марго, але в її голосі не було злості. — Що там? Ти дістала квитки?

Рубі кивнула, викладаючи на комод паперовий пакет із булочками й пляшку молока.

— Поїзд на Новий Орлеан відходить завтра о десятій вечора. Окреме купе, як ти й просила. Але є дещо цікавіше.

Вона витягла з кишені пальто згорнуту газету "Daily News".

— Почитай. Сторінка третя, розділ кримінальної хроніки.

Марго взяла газету. Її пальці, що звикли до відмичок, легко знайшли потрібну колонку.

Заголовок був скромним: "П'яна бійка та стрілянина у клубі 'Red Velvet'. Двоє постраждалих".

Марго швидко пробігла очима текст.

"...Як повідомляє власник закладу, містер Сайлас Торн, інцидент стався через конфлікт між двома нетверезими відвідувачами під час святкування Дня святого Валентина. Охорона була змушена втрутитися. Поліція розслідує справу як хуліганство..."

Марго підвела очі на Рубі. На її губах заграла крива усмішка.

— Він збрехав.

— Звісно, збрехав, — Рубі сіла на край ліжка, стягуючи рукавички. — Уяви собі заголовки: "Відомого ділка обчистили дві його ж танцівниці". Це був би кінець його репутації. У цьому місті слабкість не пробачають. Якщо конкуренти дізнаються, що його сейф зламала дівчина з пилочкою для нігтів, його з'їдять живцем.

— А про нас? — запитала Марго. — Тут ні слова про зникнення зірок шоу.

— Офіційно ми "у відпустці". Або звільнилися заднім числом.

Марго відкинула газету. Це було краще, ніж вона могла сподіватися.

— Це означає, що копи нас не шукають, — сказала вона, аналізуючи ситуацію. — На вокзалах не буде наших фото. Ми не в розшуку.

— Але це також означає, що він шукає нас сам, — тихо додала Рубіі, і її погляд став серйозним. — І він не зупиниться, Марго. Ріккі переверне кожен камінь у Нью-Йорку.

— Саме тому ми завтра їдемо, — Марго спробувала підвестися, скривившись від болю в боці, але втрималася на ногах. — Якщо копи нас не шукають, у нас є фора. Ми просто дві жінки, які їдуть на південь. Ніяких імен, ніякого минулого.

Вона подивилася на Рубі, яка з тривогою спостерігала за її рухами.

— Ти готова стати кимось іншим, Роуз?

Рубі повільно кивнула.

— Я вже стала, — вона дістала з пакета ножиці й темну фарбу для волосся. — Більше ніякої "Снігової Королеви". Мені треба пофарбуватися. І тобі теж не завадить змінити зачіску.

Марго провела рукою по своєму темному волоссю.

— Зроби мене блондинкою, — раптом сказала вона. — Завжди хотіла дізнатися, чи справді їм живеться веселіше.

Рубі розсміялася — вперше за ці три дні щиро і дзвінко.

— Тобі пасуватиме. Сідай. Будемо робити з тебе леді.

До вечора кімната на горищі наповнилася їдким запахом аміаку.

Рубі стояла перед маленьким дзеркалом на стіні, витираючи рушником мокре волосся. Більше не було вогняно-рудої гриви "Снігової Королеви". На неї дивилася незнайомка з темним, майже чорним каре. Це робило її обличчя суворішим, старшим і... непримітним. Саме те, що треба.

Позаду, на ліжку, сиділа Марго. Вона все ще трималася за бік, коли різко рухалася, але в очах знову з'явився той самий небезпечний блиск.

Її волосся тепер було кольору платини. Блонд пом'якшив її гострі риси, зробивши схожою на одну з тих холодних хічкоківських героїнь, які приховують ніж у сумочці.

— Ну як? — запитала Марго, проводячи рукою по світлих пасмах. — Веселіше?

— Тобі пасує, — усміхнулася Рубі, повертаючись до неї. — Виглядаєш як янгол. Янгол із пістолетом.

У двері постукали — три короткі удари. Умовний знак.

Рубі миттєво напружилася, але Марго кивнула: — Це Гетті.

Двері прочинилися. Стара акушерка увійшла, несучи під пахвою згорток паперів, загорнутих у газету. Вона кинула погляд на дівчат і схвально хмикнула.

— Непогано. Рідна мати не впізнає. А копи й поготів.

Вона кинула згорток на ліжко поряд із Марго.

— Ось. Як домовлялися. Довелося підняти старі зв'язки в мерії. Це коштувало мені нервів.

Рубі мовчки дістала з кишені кофти підготовлений конверт із грошима і простягнула старій. Гетті перерахувала купюри з блискавичною швидкістю і задоволено кивнула.

Марго розгорнула газету. Там лежали два комплекти документів — паспорти та водійські права, які тоді вже почали з'являтися, хоча й не були обов'язковими для всіх, але додавали ваги.

— Елен і Клер Міллер, — прочитала Марго вголос. — Сестри?

— Вдови, — уточнила Гетті, ховаючи гроші. — Так менше питань. Чоловіки загинули на будівництві мосту. Сумна історія. Викликає співчуття.

— Дякуємо, Гетті, — серйозно сказала Рубі. — Ви врятували нам життя.

Стара лише відмахнулася, прямуючи до виходу.

— Не забудьте залишити ключі на комоді, коли підете. Не спізніться на поїзд.

Коли двері зачинилися, у кімнаті знову запала тиша.

Рубі підійшла до двох дешевих валіз, які стояли в кутку. Вони були старими, потертими, з наклейками якихось готелів — ідеально для двох бідних вдів.

— Давай пакуватися, — сказала вона.

Вони працювали злагоджено, як годинниковий механізм.

Рубі розділила гроші на дві рівні частини. Пачки купюр були загорнуті в старі газети і сховані на дно валіз, під стоси скромного одягу — вовняних суконь, в'язаних кардиганів і товстих панчіх.

Діамантове кольє Рубі і інші коштовності Марго зашила в підкладки їхніх пальт.

— Якщо нас розділять, — сказала Марго, перевіряючи шов, — у кожної з нас буде достатньо, щоб почати життя спочатку.

— Нас не розділять, — твердо відповіла Рубі, закриваючи свою валізу. — Ми сідаємо в цей поїзд разом. І виходимо в Новому Орлеані разом.

Вона підійшла до ліжка і сіла поруч із Марго, яка тепер уже була Елен.

— Ти готова? — запитала Рубі, дивлячись у нові, світлі пасма коханої.

Марго взяла її за руку, переплітаючи пальці.

— Я була готова ще п'ять років тому, Клер.

За вікном вітер ганяв сніг порожніми вулицями, але тут, у кімнаті, було тепло. Вони були готові. Завтра почнеться їхнє справжнє життя.