Раді Вас бачити!

Тиша у гримерці була важкою й густою.

Рубі повільно сповзла зі столу, її ноги торкнулися холодної підлоги. Вона тремтіла. Не від холоду, а від того, що щойно сталося. Її тіло все ще відчувало дотики Марго, кожен поцілунок, кожен видих, але розум уже починав будувати стіни назад.

Вона відвернулася до дзеркала, уникаючи погляду Марго. Її руки, зазвичай такі вправні, зараз плуталися в шнурівці корсета. Вона намагалася затягнути його тугіше, сховати себе, повернути броню "Снігової Королеви".

— Не роби цього, — тихо промовила Марго.

Вона все ще стояла, спираючись стегном на стіл, її одяг був розхристаний, волосся скуйовджене. Вона виглядала як хижак після вдалого полювання, але в її очах більше не було тріумфу. Там було запитання. Темне, болісне запитання, яке висіло між ними п'ять років.

Рубі завмерла, стискаючи шовкові стрічки.

— Чому, Роуз? — голос Марго був хрипким. — Чому ти тут? Чому ти... з ним?

Рубі заплющила очі. Вона знала, що цей момент настане і боялася його більше, ніж смерті.

— Ти думаєш, я хотіла цього? — прошепотіла вона, дивлячись на своє відображення — розмазана помада, спітніле чоло, очі загнаного звіра. — Ти думаєш, я мріяла стати його підстилкою?

Вона різко розвернулася до Марго.

— Я прийшла сюди співати, Марго! Просто співати. Я думала, що це мій шанс. Платити обіцяли добре, я змогла б винаймати квартиру, я змогла... я змогла б забрати тебе з тієї діри.

Вона зробила крок уперед, її голос зірвався на крик.

— Але Торн не шукав співачку. Він шукав власність. Коли він підсунув мені контракт, я була дурепою. Я підписала, не читаючи дрібний шрифт. А там було сказано, що я належу "Red Velvet". Належу йому.

Марго мовчала, але її обличчя почало змінюватися. Злість поступалася місцем жаху.

— Я спробувала піти, — продовжила Рубі, і її руки потягнулися до застібки на боці корсета. — Через місяць. Я зібрала речі, я хотіла втекти вночі.

Вона рвучко розшнурувала бік корсета і відтягнула тканину, оголюючи ребра з лівого боку.

Марго тихо втягнула повітря крізь зуби.

На блідій, ідеальній шкірі Рубі, просто під серцем, виднівся старий, потворний шрам. Слід від опіку. Наче хтось притиснув розпечений метал до її тіла.

— Це зробив Ріккі, — сказала Рубі мертвотним голосом. — За наказом Торна. Вони спіймали мене біля чорного ходу. Торн сказав, що це нагадування. Що наступного разу він не буде таким добрим.

Вона опустила тканину, ховаючи шрам, але Марго продовжувала дивитися на те місце, ніби воно все ще палало.

— Він сказав мені дещо тоді, — Рубі підійшла до Марго впритул, зазираючи їй в очі. — Він сказав: "Я знаю все про тебе, Розалін. І я знаю про твою подружку з Детройта. Якщо ти спробуєш втекти ще раз, я знайду її. І зроблю з нею те, що навіть я не наважуюся робити з тобою".

Сльоза покотилася по щоці Рубі, залишаючи чорну доріжку туші.

— Я залишилася, бо хотіла жити, Марго. А ще тому, що не могла дозволити йому торкнутися тебе. Я стала його лялькою, щоб ти могла бути вільною.

Тиша, що настала після цих слів, була оглушливою.

Усе, що Марго відчувала останні дні — ревнощі, образа, злість на зраду — все це розсипалося на порох. Перед нею стояла не "золота пташка". Перед нею стояла жінка, яка п'ять років жила в пеклі, захищаючи її.

Марго зробила крок. Її обличчя скривилося від люті — не на Рубі, а на світ, на Торна, на себе за те, що вона була сліпою.

Вона повільно простягнула руку і торкнулася того місця на корсеті, під яким був шрам.

— Він заплатить, — прошепотіла Марго, її голос був тихим, як смерть. — Клянуся тобі, Роуз. Він захлинеться власною кров'ю за кожну твою сльозу.

Марго обережно взяла долоні Рубі у свої. Її пальці були шорсткими, гарячими й твердими — повною протилежністю холодним, тремтячим пальцям співачки.

Вона піднесла руки Рубі до своїх губ, але не поцілувала їх, а притиснула до своєї щоки, заплющивши очі.

— Я була сліпою, Роуз, — прошепотіла вона. — Я ненавиділа тебе за те, що ти "продалася", а ти весь цей час тримала оборону за нас обох.

Вона розплющила очі. Тепер у них горів новий вогонь — не люті, а рішучості.

— Але тепер моя черга сповідатися. Слухай мене уважно.

Марго стиснула її руки міцніше, змушуючи Рубі подивитися їй у вічі.

— Я прийшла сюди заради танців, Роуз. І не заради слави. 

Рубі нахмурилась, не розуміючи.

— Про що ти?

— Я тут, щоб пограбувати Сайласа Торна, — видихнула Марго, і ці слова пролунали в тиші гримерки як грім.

Очі Рубі розширилися від жаху. Вона спробувала вирвати руки, але Марго не відпустила.

— Ти збожеволіла...

— Ні, послухай! — Марго нахилилася ближче, її голос був швидким, переконливим. — Я була в його кабінеті. Я бачила сейф. Це старий "Мозлер". Для мене це як дитяча іграшка. Я відкрию його за три хвилини, Роуз. Я знаю, коли змінюється охорона. Я знаю, де вихід.

Вона усміхнулася — тією самою зухвалою, небезпечною усмішкою, яку Рубі пам'ятала з часів пансіону.

— Там, у тому залізному ящику, лежить наше майбутнє. Достатньо грошей, щоб ми зникли назавжди. Ми поїдемо в Новий Орлеан. Уяви собі: тепле повітря, французький квартал, ніякого снігу, ніякого Торна. Тільки джаз і ми. Ти співатимеш у своєму власному клубі, Роуз. А я... я буду просто поруч.

Рубі заперечливо похитала головою, сльози знову підступили до горла. Страх, вбитий у неї роками погроз, був сильнішим за будь-яку мрію.

— Це божевілля, Марго. Ти не знаєш його. Він знайде нас. Він уб'є нас обох, як тільки ми переступимо поріг. У нього скрізь очі. Ми не зможемо втекти...

— Ми й так будемо мертві, якщо залишимось тут! — різко перебила її Марго.

Вона відпустила одну руку Рубі й схопила її за підборіддя, змушуючи дивитися прямо на себе.

— Подивись на себе, Роуз. Подивись на цей шрам. Ти не живеш. Ти повільно помираєш у цій золотій клітці. Ти чекаєш, поки він вирішить, що ти йому набридла, і викине тебе на смітник — або в річку.

Голос Марго пом'якшав.

— Це наш єдиний шанс. Один вечір. Один ризик. Або ми загинемо, намагаючись стати вільними, або ми здохнемо тут, стоячи на колінах. Я обираю перше. А ти?

Рубі дивилася в бурштинові очі Марго і бачила там своє відображення. Не зламану ляльку, а жінку, яку кохають настільки сильно, що готові заради неї піти проти самого диявола.

Вона зробила глибокий вдих, відчуваючи, як повітря вперше за п'ять років наповнює легені.

— Новий Орлеан? — перепитала вона тихо, і її голос ледь помітно тремтів.

Марго кивнула, не відпускаючи її погляду.

— Новий Орлеан.

Рубі повільно видихнула і накрила долоню Марго своєю рукою.

— Тоді нам потрібен план.

Емоції вляглися, поступившись місцем холодному розрахунку. Тепер у гримерці шепотілися не коханки, а спільниці.

Рубі сиділа біля дзеркала, стираючи ватним диском розмазану туш. Її руки вже не тремтіли, а у рухах з'явилася ділова чіткість.

— Чотирнадцятого лютого, — тихо сказала вона, дивлячись на Марго через відображення. — Це ідеальний час. Торн буде п'яний. Він завжди напивається на Валентина, хоча й удає джентльмена.

— Коли саме? — коротко запитала Марго. 

Вона розглядала себе в дзеркало — перевіряла, чи не залишилося слідів помади на шиї.

— Опівночі, — відповіла Рубі. — Він виголошує тост для гостей. Потім спускається в зал, щоб похизуватися. У цей момент його кабінет залишається порожнім рівно на п'ятнадцять хвилин, поки охорона супроводжує його.

Марго кивнула, прораховуючи варіанти.

— П'ятнадцять хвилин — це вічність. Мені вистачить трьох, щоб відкрити сейф, і ще двох, щоб забрати все цінне. Але мені треба, щоб хтось відволік Тоні біля сходів. Він старий, але пильний.

— Я візьму це на себе, — твердо сказала Рубі, і повернулася до Марго. — Наш номер. "Вогонь і Лід". У фіналі ми маємо розійтися в різні боки сцени. Я зроблю щось таке, від чого всі, включно з охороною, дивитимуться тільки на мене.

— Ти зможеш? — Марго запитливо підняла брову. 

— Заради Нового Орлеана я спалю цю сцену, — у голосі Рубі зазвучала сталь. — Я дам тобі час. А потім...

— А потім ми зустрічаємося біля чорного ходу, — закінчила Марго. — Машина буде готова. Я вкраду "Б'юїк" Ріккі. Він залишає ключі в кишені пальто в гардеробі. Я перевіряла.

План був простим, як і всі геніальні плани. І таким же крихким. Одна помилка — і замість джазу на півдні їх чекатиме бетон на дні Гудзону.

Марго підійшла до Рубі. Вона взяла її обличчя в долоні, провівши великими пальцями по вилицях, стираючи залишки сліз.

— Нам треба розійтися, Роуз, — сказала вона тихо. — Якщо нас побачать разом зараз, усе пропало. Ми повинні грати ненависть ще два дні.

— Я знаю, — Рубі накрила її долоні своїми. — Але це буде найважча роль у моєму житті.

Марго нахилилася і ніжно, майже невагомо поцілувала її в чоло. 

— Тримайся. Скоро все скінчиться. Тільки ти і я.

Марго відсторонилася, кинула останній погляд на жінку, яку кохала, і рішуче попрямувала до дверей.

Вона вислизнула в коридор, перевіривши, чи чисто.

Рубі залишилася сама перед дзеркалом. Вона подивилася на своє відображення. З дзеркала на неї дивилася та сама ідеальна лялька, але в очах більше не було порожнечі. Там була надія. І страх.

Вона взяла яскраво-червону помаду і провела по губах, повертаючи маску на місце.

— Тільки ти і я, — прошепотіла вона в тишу.

Потім вимкнула світло і вийшла в темряву коридору, залишаючи гримерку порожньою.