Раді Вас бачити!

"Б'юїк" петляв вузькими вуличками Квінса, підскакуючи на вибоїнах. Снігопад посилювався, перетворюючи світ на біле, німе марево.

Рубі ледь бачила дорогу крізь замерзле лобове скло. Її руки, затягнуті в тонкі шкіряні рукавички, задубіли від холоду і напруги, але вона не сміла відпустити кермо.

Поруч, на пасажирському сидінні, Марго тихо застогнала. Її голова безвільно хилилася на бік, щоразу вдаряючись о бокове скло на поворотах.

— Тримайся, — прошепотіла Рубі, хоча знала, що Марго її не чує. — Ще трохи. Я пам'ятаю цей будинок. Зелений паркан, стара вивіска "Кравчиня"... Де ж він?

Вона звернула у глухий провулок, де ліхтарі були розбиті, а сміттєві баки переповнені.

Ось він. Старий двоповерховий будинок, що похилився від часу. Вікна темні, але з димаря йшов тонкий струмінь диму.

Рубі заглушила двигун. Тиша, що настала після ревіння мотора, дзвеніла у вухах.

Тепер найскладніше.

Вона подивилася на Марго. Пляма крові на шубі стала величезною, чорною у темряві. На світлій шкірі сидіння під нею теж була кров. Багато крові.

— Пробач, Марго, буде боляче, — Рубі вийшла з машини, обійшла її і відчинила пасажирські двері.

Вона вхопила Марго попід руки і потягнула на себе. Тіло коханої було важким, як мішок із піском. Рубі зімкнула зуби, напружила всі м'язи, які в неї були, і витягла її на сніг.

Марго скрикнула крізь марення, але не прийшла до тями.

Рубі поклала її на сніг, сховавши за сміттєвими баками так, щоб з дороги їх не було видно. Потім вона повернулася до машини.

Вона залишила двері водія відчиненими навстіж. Салонне світло тьмяно освітило закривавлене пасажирське сидіння. Це виглядало жахливо, але цього було мало. Потрібна була приманка.

Рубі розстебнула сумку з награбованим, яку Марго так і не випустила з рук. Вона витягла навмання пачку купюр. Двадцятки. Досить товста пачка.

Серце тьохнуло від жадібності — це були їхні гроші, їхня свобода. Але життя було дорожче.

Вона недбало кинула гроші на водійське сидіння. Купюри віялом розсипалися по шкірі, деякі впали на килимок. Ключі вона залишила в замку запалювання.

— Ну ж бо, — прошепотіла вона в темряву провулка. — Хтось же тут є. Я знаю цей район.

Вона повернулася до Марго, присіла поруч у сніг і накрила їх обох своєю шубою, спостерігаючи.

Минула хвилина. Дві. Рубі вже почала панікувати, що план провалився, що машина так і стоятиме тут до приїзду копів чи Торна.

Але тут із тіні сусіднього під'їзду відділилася постать. Чоловік у лахмітті, хитаючись, підійшов ближче. Він зазирнув у салон, побачив кров, сахнувся... а потім побачив гроші.

Жадібність перемогла страх.

Він озирнувся, плигнув за кермо, грюкнув дверима. Мотор заревів. Машина рвонула з місця, здіймаючи хмару снігу, і зникла за поворотом.

Рубі видихнула хмару пари.

— Дякую, ідіоте, — прошепотіла вона.

Тепер "Б'юїк" шукатимуть де завгодно, тільки не тут.

Вона нахилилася до Марго, підхопила її під плече і потягнула до ґанку будинку "кравчині". Сніг під ногами рипів, змішуючись із краплями крові.

Рубі гамселила кулаком у облуплені двері так, що з них сипалася труха.

— Відчиніть! Гетті, я знаю, що ви там!

Марго повисла на ній усією вагою. Її дихання було поверхневим, хрипким. Сніг під їхніми ногами вже перетворився на криваву кашу.

За дверима почулися важкі кроки, брязкіт ланцюжка. Двері прочинилися на кілька дюймів. У щілину виглянуло старе, пооране зморшками обличчя з чіпкими, як у щура, очима.

— Ми зачинені, — проскрипіла стара, дихнувши запахом цибулі й дешевого тютюну. — Провалюйте.

— Гетті, це я, Рубі! — вона штовхнула двері плечем, не даючи їх зачинити. — Пам'ятаєте Джину? Я привозила її до вас минулого року. Ви допомогли їй вийти з… делікатного стану без проблем!

Стара примружилася, оглядаючи Рубі з ніг до голови — дорогу, заляпану брудом шубу, розмазаний макіяж. Потім її погляд упав на Марго. На темну пляму на боці.

— Я не лікую вогнепальні, — відрізала Гетті, намагаючись захлопнути двері. — Тільки пуза. Це вам до лікарні або в морг. Мені копи тут не потрібні.

— Ніяких копів! — Рубі в розпачі вставила ногу в дорогій туфлі в проміжок дверей.

Вона вільною рукою рвонула застібку на сумці Марго, вихопила звідти жменю купюр — зім'яту, перемішану з конфеті й пилом — і тицьнула їх просто в обличчя старій крізь щілину.

— Я дам п'ять тисяч доларів! — вигукнула вона. — І ще стільки ж, коли ви закінчите.

Очі Гетті розширилися. Вона вихопила гроші, швидко перерахувала їх. Жадібність боролася зі страхом рівно секунду.

Ланцюжок брязнув, падаючи.

— Занось, — буркнула вона, відступаючи в темряву коридору. — Тільки швидко, поки сусіди не побачили.

Вони затягли Марго на кухню. Тут було душно, пахло вареним м'ясом і хлоркою.

— На стіл, — скомандувала Гетті, змітаючи з клейончастого столу крихти хліба і газету.

Рубі, ледь не надірвавшись, підняла Марго і поклала її на стіл. Голова Марго безсило відкинулася назад, руки звисли.

Гетті увімкнула яскраву лампу над столом. Світло безжально вихопило кожну деталь: блідість Марго, порваний корсет, краї рани, що сочилася темною кров'ю.

— Розріж одяг, — кинула Гетті, дістаючи з шафи пляшку каламутної рідини і металевий лоток з інструментами. — І тримай її. Буде смикатися.

Рубі схопила кухонні ножиці, які простягнула стара. Її руки тремтіли так сильно, що вона ледве влучила в тканину.

Чик. Шовк корсета розійшовся. Чик. Шкіра.

Рана виглядала жахливо. Рвані краї, запечена кров.

— Тримай їй ноги! — гаркнула Гетті, поливаючи руки і рану спиртом.

Марго здригнулася всім тілом і застогнала, не приходячи до тями.

— Тихше, рідна, тихше, — шепотіла Рубі, навалюючись на ноги Марго своєю вагою, гладячи її по коліну. Сльози капали з очей Рубі просто на одяг Марго. — Зараз усе мине.

Гетті взяла довгий пінцет. Вона не церемонилася, а просто встромила метал у живе тіло.

Марго закричала. Це був страшний, тваринний крик болю, який прорвався крізь непритомність. Вона вигнулася дугою, намагаючись вирватися.

— Тримай!!! — закричала стара.

Рубі лягла на неї зверху, притискаючи плечі Марго до столу, шепочучи їй у вухо, захлинаючись сльозами: — Я тут... я з тобою... я тебе не покину... Пробач мені...

Дзень!

Щось маленьке і криваве впало в металевий лоток.

Марго обм'якла, важко дихаючи.

Гетті витерла чоло рукавом халата.

— Пощастило, — прохрипіла вона, розглядаючи деформований шматочок свинцю. — У м'язі застрягла. Ребра цілі, органи не зачепило. Житиме твоя подружка.

Вона взяла голку з ниткою.

— А тепер зашиваємо. Це буде коштувати ще тисячу. За терміновість.

Рубі підвела голову. Її обличчя було мокрим, туш розмазалася чорними патьоками, але в очах стояла така сила, що стара відвела погляд.

— Я дам вам дві, — сказала Рубі твердо. — Якщо ви зробите так, щоб шрам був акуратним.

Гетті хмикнула, але взялася за голку обережніше.

— Дивні ви, дівчата. Одяг як у повій, гроші як у гангстерів, а любов... — вона сплюнула на підлогу. — ...як у кіно.

Рубі не відповіла. Вона просто взяла холодну, липку долоню Марго у свою і поцілувала її. Потім вона мовчки дістала ще одну пачку грошей і поклала на стіл, подалі від крові.

— Нам потрібна кімната. Чиста постіль. Гаряча вода. І їжа. Ніхто не повинен знати, що ми тут.

Гетті згребла гроші кістлявою рукою і сховала в кишеню фартуха. Її обличчя пом'якшало.

— Кімната нагорі. Там тихо. Я принесу бульйон. А ти... — вона кивнула на закривавлений одяг Рубі. — Спали це ганчір'я в печі. Виглядаєш як різник.

Рубі кивнула. Вона ніжно провела рукою по волоссю Марго.

— Ми впоралися, — прошепотіла вона. — Ми впоралися.

Сходи на другий поверх були вузькими й крутими, сходинки рипіли під кожним кроком, наче скаржилися на життя.

Гетті йшла попереду, несучи гасову лампу, тінь від її згорбленої фігури танцювала на облуплених стінах. Рубі, задихаючись, тягла Марго, підтримуючи її під здоровий бік. Марго ледве переставляла ноги, все ще перебуваючи десь на межі сну й непритомності від больового шоку.

— Сюди, — буркнула стара, штовхаючи ногою двері в кінці коридору.

Кімната була крихітною. Похила стеля, залізне ліжко з панцирною сіткою, старий комод і стілець. Пахло тут не хлоркою, а пилом, сушеною лавандою і чимось солодкувато-гірким — запахом чужих таємниць і сліз.

— Білизна чиста, — сказала Гетті, ставлячи лампу на комод. — Вода в глечику. Вранці принесу бульйон. І щоб тихо мені!

Рубі кивнула й ледь чутно прошепотіла:

— Ніхто не повинен знати, що ми тут.

— Я могила, — хмикнула Гетті. — За такі чайові я навіть забуду, як ви виглядаєте.

Вона вийшла, грюкнувши дверима. Рубі миттєво клацнула клямкою. Тільки тепер, почувши цей звук, вона дозволила собі видихнути.

Вони були в безпеці. Принаймні, на цю ніч.

Рубі обережно опустила Марго на ліжко. Матрац жалібно скрипнув. Марго щось пробурмотіла уві сні, скривившись від болю, коли її спина торкнулася постелі.

Рубі стягнула з себе важку, просякнуту потом і чужою кров'ю норкову шубу і кинула її просто на підлогу, в куток. Туди ж полетіли дорогі туфлі на шпильках, які натерли ноги до кривавих мозолів.

Вона залишилася в порваній сценічній сукні, босоніж на холодних дошках.

Рубі підійшла до умивальника, налила води в миску і знайшла чистий шматок тканини.

Вона сіла на край ліжка.

При світлі лампи обличчя Марго здавалося восковим, під очима залягли глибокі тіні. Чорне волосся прилипло до скронь.

Рубі вмочила ганчірку в прохолодну воду і почала обережно, сантиметр за сантиметром, стирати бруд з обличчя коханої. Вона змивала сценічний грим, кіптяву пострілів, краплі крові.

Її рухи були повільними, майже ритуальними. Вона торкалася губ Марго, її шиї, плечей.

— Ти врятувала нас, — шепотіла Рубі, хоча знала, що Марго не чує. — Ти божевільна, хоробра дурепа.

Вона роздягла Марго, знімаючи залишки розрізаного корсета, залишивши її в одній білизні, і накрила колючою вовняною ковдрою по саме підборіддя.

Потім Рубі підсунула стілець до самого ліжка. Вона поклала сумку з грошима і "деррінджером" собі на коліна, обхопивши її руками, як щит.

Сон навалювався на неї важкою плитою, очі пекли, тіло нило. Але спати вона не могла. Вона сиділа в темряві, слухаючи дихання Марго — вдих-видих, вдих-видих. І це була найкраща музика, яку вона чула за все своє життя. Краща за будь-який джаз, краща за оплески.

За вікном, десь далеко, вило вітром місто, яке хотіло їх убити. Але тут, у цій бідній кімнатці під дахом, панував мир.

Рубі простягнула руку і обережно накрила пальці Марго своєю долонею.

— Я вартуватиму, — прошепотіла вона в темряву. — Спи. Я нікому не дозволю тебе скривдити.