Раді Вас бачити!

П’ять років потому…

У гримерці клубу "Red Velvet" пахло ліліями. Солодкий, задушливий, майже трупний запах, від якого у Рубі починала боліти голова ще до виходу на сцену.

Вся кімната була заставлена величезними букетами. Червоні троянди, білі лілії, орхідеї в коробках. До кожного букета була прикріплена картка з банальними освідченнями в коханні, але Рубі навіть не читала їх. Вона знала, що всі вони полетять у смітник одразу після закриття клубу.

Рубі Сент-Клер сиділа перед великим дзеркалом, облямованим яскравими лампочками. Світло безжалісно висвітлювало її ідеальну бліду шкіру, на якій не було жодної вади.

Вона дивилася на жінку в дзеркалі й не впізнавала її.

Та жінка була бездоганною. Хвилі мідного волосся лежали волосок до волоска, немов вилиті з бронзи. Губи були нафарбовані криваво-червоним — ідеальним контуром, який ніколи не змазувався. Очі, підведені чорним, дивилися холодно й порожньо.

Це була Рубі. Лялька. Найдорожчий експонат у колекції "Red Velvet". Розалін, дівчина з обвітреними руками й діркою на блузці, зникла п'ять років тому, розчинилася в цьому дзеркалі.

Рубі повільно простягнула руку до оксамитової коробочки, що лежала на столику. Там, на чорній подушці, виблискувало діамантове кольє. Каміння грало всіма кольорами веселки, насміхаючись над її сірим настроєм.

Це був "подарунок" від Сайласа Торна на День святого Валентина.

Рубі взяла прикрасу. Діаманти були крижаними на дотик. Вона піднесла їх до шиї, відчуваючи знайому вагу не любові чи турботи, а власності.

Вона застібнула замок ззаду. 

Звук був неголосним, але в тиші гримерки він пролунав як клацання наручників. Або як звук затвора.

Рубі подивилася на себе ще раз. Кольє ідеально пасувало до її шовкової сукні кольору бургунді, але вона відчувала, як воно стискає горло. Це був нашийник. Дуже дорогий, сліпуче красивий нашийник, на якому невидимими літерами було вигравірувано: "Власність Сайласа Торна. Руками не чіпати".

До горла підкотила нудота. Їй захотілося зірвати це каміння, розкидати квіти, розбити це прокляте дзеркало, яке щовечора показувало їй її власну поразку.

Але замість цього вона глибоко вдихнула, ковтаючи нудоту разом із запахом лілій. Вона взяла зі столу пуховку і легким рухом припудрила носа, ховаючи живу жінку під шаром порцелянового гриму.

— Ти в порядку, люба? — запитала вона своє відображення голосом, у якому не було жодної емоції.

Відображення промовчало. Воно було готове сяяти.

Двері відчинилися без стуку.

Рубі навіть не здригнулася. У "Red Velvet" була лише одна людина, яка дозволяла собі входити до її гримерки як до власної шафи.

У дзеркалі з'явилася висока постать. Сайлас Торн був, як завжди, бездоганним. Чорний смокінг сидів на ньому як друга шкіра, сиве волосся було зачесане назад, відкриваючи хиже, гладко поголене обличчя. Він пахнув дорогим тютюном, шкірою і ледь вловимим металевим запахом, який Рубі називала "запахом влади".

Він повільно підійшов до неї ззаду і поклав руки їй на плечі. Його пальці були холодними, важкими. Він не обіймав її — він перевіряв інвентар.

— Прекрасна, — промовив він тихо, дивлячись не на Рубі, а на її відображення, його погляд ковзнув по її оголених плечах і зупинився на діамантах.

— Дякую, Сайласе, — відповіла вона, і її голос був рівним, відшліфованим роками практики.

Торн провів великим пальцем по каменях кольє, а потім торкнувся ніжної шкіри під ним. Рубі змусила себе не відсахнутися, хоча всередині неї все стиснулося в тугу пружину.

— Знаю, День святого Валентина лише через тиждень, — продовжив він, ледь усміхаючись своїм думкам. — Але я вирішив не чекати. Навіщо відкладати задоволення, правда? Тим більше мені хотілося побачити, як ці камені гратимуть на твоїй шкірі саме сьогодні.

Він нахилився нижче, його дихання торкнулося її вуха.

— Ти виглядаєш дорого, Рубі. Саме так, як повинна виглядати моя жінка.

— Це дуже щедрий подарунок, — промовила вона завчену фразу.

— Ти варта кожного цента, — кинув він недбало, відходячи від крісла. Для нього це був комплімент. Для неї — цінник.

Він підійшов до дверей, але зупинився, ніби згадавши про дрібницю.

— До речі, сьогодні буде цікавий вечір. До нас завітають хлопці з Чикаго. Тому співай так, щоб у них серце стало.

Він поправив запонку на рукаві.

— І не хвилюйся, якщо побачиш на сцені нове обличчя. Я взяв одну дівчину... для розігріву публіки. Дика штучка, вульгарна трохи, але натовпу таке подобається. Нехай потішаться м'ясом, поки чекають на справжній діамант.

Він підморгнув їй у дзеркало — жест господаря, який впевнений, що його улюблена пташка нікуди не полетить.

— Сяй, люба.

Двері зачинилися.

Рубі залишилася сама. Вона піднесла руку до шиї, де щойно були його пальці, і почала терти шкіру, намагаючись стерти відчуття холоду. Але діаманти продовжували тиснути, нагадуючи: свято наближається, і вона — головна страва на цьому банкеті.

Зал клубу "Red Velvet" нагадував акваріум із каламутною водою. Сигаретний дим висів у повітрі густими шарами, розсіюючи світло ламп і перетворюючи обличчя відвідувачів на розмиті плями.

Рубі стояла біля мікрофона, вчепившись у стійку руками в довгих шовкових рукавичках. Прожектор сліпив її, створюючи навколо кокон із білого світла. Вона не бачила залу, але чула його: дзвін келихів, приглушений сміх, шелест грошей. Звуки Нью-Йорка, який ніколи не спить і ніколи не наїдається.

Оркестр за її спиною почав грати повільну, тягучу мелодію. Контрабас гудів десь у грудях.

Рубі заплющила очі й почала співати.

Її голос був низьким, з легкою хрипотою — голос жінки, яка занадто багато палила і занадто часто плакала, але ніколи не показувала сліз. Вона співала про втрачене кохання, бо це продавалося найкраще. Чоловіки в залі, які зраджували своїх дружин, і гангстери, які вбивали конкурентів, любили посумувати під дорогий віскі.

— ...I'm a fool to want you... — виводила вона, вкладаючи в слова всю свою ненависть до цього місця.

На приспіві вона розплющила очі. Це була частина гри: встановити зоровий контакт, змусити кожного товстосума повірити, що вона співає саме для нього.

Рубі ковзнула поглядом по перших рядах. Знайомі обличчя. Політики, судді, "шістки" Торна. Всі вони дивилися на неї однаково — як на десерт.

Вона перевела погляд далі, у темряву, туди, де була барна стійка.

І раптом затнулася. Лише на долю секунди, пропустивши пів такту. Оркестр професійно приховав її помилку, але серце Рубі пропустило удар.

Біля бару, у тіні колони, стояла фігура.

Це була жінка. Вона не сиділа, як інші, розвалившись на стільці, а стояла, спираючись ліктем на стійку, і в її позі було щось... хиже. Щось до болю знайоме. На ній був дешевий чоловічий піджак, який виглядав на ній як королівська мантія. Темне волосся падало на очі, але Рубі відчула цей погляд навіть крізь дим і відстань.

Він не був хтивим. Він був гострим. Він різав простір, ігноруючи охорону, діаманти й статус "недоторканної".

У Рубі перехопило подих. Спогад — холодний, як нью-йоркська зима, і солодкий, як крадене яблуко — промайнув у голові.

"Марго?"

Ні. Неможливо. Марго залишилася в минулому, в тій обшарпаній кімнаті п'ять років тому. Марго, мабуть, давно у в'язниці або мертва. А ця жінка... вона просто схожа. Просто привид, викликаний втомою і цим проклятим нашийником на горлі.

Жінка біля бару повільно піднесла склянку до губ, не зводячи очей зі сцени.

Рубі змусила себе відвести погляд. Вона знову натягнула маску байдужої діви й продовжила співати, але тепер кожне слово давалося їй важче. Шкіра під кольє пекла, а спина відчувала цей погляд, як приціл снайпера.

Коли пісня скінчилася, зал вибухнув оплесками. Рубі вклонилася — ідеально, граційно, порожньо. Але коли вона випросталася і знову глянула на барну стійку, там уже нікого не було. Лише недопитий стакан віскі й сигаретний дим, що танув у повітрі.