Раді Вас бачити!

Ми всі у стічній канаві, але деякі з нас дивляться на зірки.

Оскар Вайльд

1925 рік. Нью-Йорк, Пекельна Кухня.

У кімнаті номер 204 пансіону "Остання надія" було холодніше, ніж на вулиці. Батарея під вікном видавала лише жалібне булькання, ніби захлиналася власною іржею, але тепла не давала.

Розалін сиділа на краю продавленого ліжка, підібгавши ноги під себе. Її пальці тремтіли — чи то від холоду, чи то від відчаю. Вона намагалася втягнути нитку в вушко голки, але та, наче знущаючись, щоразу промахувалася.

— Чорт... — прошепотіла вона, коли голка вкотре штрикнула в палець. На білій тканині єдиної пристойної блузки розпливлася крихітна червона пляма.

Розалін заплющила очі, стримуючи сльози. Їй здавалося, що якщо вона зараз заплаче, то сльози просто замерзнуть на щоках.

Двері кімнати різко відчинилися, впускаючи всередину протяг і запах смаженої цибулі з коридору.

Марго увійшла швидко, зачиняючи двері плечем. Її щоки палали від морозу, а в очах горів той самий дикий вогник, який лякав власницю пансіону і заворожував Розалін.

— Дивись, що в мене є, — Марго дістала з кишені широкого, не за розміром великого пальта, два червоні яблука, які виглядали надто яскравими для цієї сірої кімнати. — Торговець відвернувся лише на секунду.

Вона кинула одне яблуко Розалін. Та спіймала його на льоту, відчуваючи холодну, гладеньку шкірку.

Потім Марго помітила краплю крові на пальці подруги й голку, що валялася на ковдрі.

— Знову? — вона зітхнула, але в цьому звуці не було злості, підійшла, сіла поруч — ліжко жалібно скрипнуло — і взяла блузку з рук Розалін. — Дай сюди. Ти зіпсуєш тканину своїми ніжними ручками.

Розалін дивилася, як Марго вправно, майже агресивно орудує голкою. Її рухи були точними й різкими. Вона все робила так: ходила, говорила, виживала.

— Я не створена для цього, Марго, — тихо сказала Розалін. — Я не вмію красти яблука. Я не вмію брехати, що заплачу за кімнату "завтра". Я... я просто хочу співати.

Марго відкусила шматок свого яблука з гучним хрускотом, не відриваючись від шиття.

— Ти співатимеш, Роуз. Обов'язково. А поки що я буду твоїми кулаками.

Вона рвучко перекусила нитку зубами й жбурнула блузку Розалін.

— Вдягайся. Ми йдемо.

— Куди? На вулиці хуртовина.

— В "Блакитну Устрицю". Там шукають офіціанток. Якщо пощастить — дадуть роботу. Якщо ні — погріємося.

Розалін почала натягувати блузку, здригаючись від дотику холодної тканини до тіла. Марго спостерігала за нею, і раптом її погляд змінився. Вона полізла в іншу кишеню і дістала звідти маленький, золотистий тюбик.

— А це ще що? — здивувалася Розалін.

— Помада. "Кармін". Вкрала в аптеці на розі, — Марго усміхнулася, і ця усмішка була гострою, як лезо. — Ми йдемо влаштовуватися на роботу, Роуз. То ж маємо виглядати не як жебрачки, а як королеви, які просто тимчасово забули корони вдома.

Вона підсунулася ближче. Запахло холодним повітрям і солодкими яблуками. Марго викрутила помаду і піднесла її до губ Розалін.

— Не рухайся.

Розалін завмерла. Вона відчула жирний, восковий дотик на своїх губах. Обличчя Марго було так близько, що вона бачила темні цятки в її бурштинових очах. Марго фарбувала її зосереджено, як художник, що наносить останній штрих.

— Ти занадто м'яка для цього міста, Розалін, — прошепотіла Марго, закінчивши й дивлячись на її губи. — Тебе легко зламати.

— А ти занадто колюча, — відповіла Розалін, мимоволі торкаючись пальцями руки Марго.

— Саме тому ми ідеальна пара, — Марго різко відсторонилася і швидко провела тією ж помадою по власних губах, яскраво-червоний колір на її обличчі виглядав як виклик.

Вона підвелася і простягнула Розалін руку.

— Ходімо. Це місто саме себе не підкорить.

Розалін вклала свою долоню в її — шорстку, гарячу і сильну.

Вони вийшли з кімнати 204 у темний коридор, залишаючи позаду холод і страх. Тоді вони ще вірили, що поки тримаються за руки, ніщо у світі не зможе їх розлучити.