Раді Вас бачити!

Лілі

Відпочити не виходить.

Я доїжджаю додому на громадському транспорті, щоб заощадити гроші. Пошкодувала, звісно. Проспала свою зупинку, йшла пішки ще хвилин двадцять... По дорозі хоч випила кефіру з маковим бубликом.

Дивно, але тепер в рідному районі, дворі або навіть квартирі я не відчуваю себе захищено... Або всі ті емоції, які людина відчуває, коли її зігрівають і оточують рідні стіни.

Чергова зрада батька і, тепер уже, матері практично мене підкосила. У квартирі відразу відчуваю спертий запах, на кухні сліди нічної пиятики, в спальні батьків вони обидва сплять в угарі. У себе я сідаю на ліжко і опускаю голову на долоні. Я зовсім одна і тепер навіть мама з ним.

Кохає тому що.

Подумаєш, дочка працює, щоб закрити борг за операцію і ліки в тисячу доларів. Подумаєш, намагається закрити борги, загальною сумою тисяч на сім в чотирьох банках, щоб не забрали квартиру. Взяті гроші я навіть не бачила, машина постійно ламалася, свіжого ремонту квартира не бачила вже дуже давно. Ті кошти, що ми брали на встановлення нової кухні, витратились на більш “важливі” потреби батька. У холодильнику тільки залишки нічної розкоші, все, що дуже підходить до горілки.

Подумаєш, що дочка на межі самогубства. Це найпростіший вихід, але я вже просто не можу...

Витягаю з кишені гроші, що дав мені Кирило Маратович. М'яті купюри виглядали не дуже презентабельно, але я підраховую їх, дбайливо розкладаючи і прислухаючись одночасно. Спати дуже хочеться, тіло ломить від втоми, а ввечері на роботу... Проте...

Переодягаюся в свіже, прийнявши душ і трохи освіжившись. Захоплюю, так би мовити, нічні преміальні, ще трохи грошей, які відкладала і поїхала вирішувати проблеми. Університет, два банки, а потім ще дві години сиджу в кав'ярні. Додому не йду, знаю, що там сьогодні буде продовження, не хочу бачити батьків. Мені просто складно вже робити вигляд, що все добре.

І піти я теж не можу.

Ми жили так не завжди. Ще три роки тому все було прекрасно. Тато працював директором на заводі, мама - в турагенстві. Прості люди. Вони виховали з мене добру, м'яку, мрійливу дівчинку, яка вірила у все хороше і всім бажала щастя.

Їздили відпочивати постійно. То походи з байдарками і наметами, то каталися на лижах по засніженому лісі, то їздили на річку... Вчилася я добре, встигала скрізь...

А потім тата скоротили, а мама сама звільнилася, в ногах знайшли пухлину, довелося робити операцію. Тато опустив руки, його накрило, запив, став ще тоді грати в карти і зараз теж з друзями постійно «балувався». Пишався, що виграв трохи у одного і зло відмахувався, якщо програвав.

Потім вперше побив нас з мамою. Вона пробачила, я ні, але через матір не могла піти. Вона сама розуміла, що він може навіть вбити ненароком, але все одно залишалася з ним. Казала, що інакше він пропаде. А як ми можемо таке допустити, це ж мій батько, її чоловік!

Скриплячи серцем, перевелася на заочне, стала працювати офіціантом. Намагалася постійно їм вставити розуму і повернути на істинний шлях.

Звичайно, були й світлі смуги. Іноді на цілий місяць ми ставали тією ж сім'єю. Зразковою, ідеальною, з відмінницею донькою, хазяйновитою мамою і відповідальним татом. Зараз навіть мамина операція не допомогла їм заспокоїтися хоча б на деякий час. А кинути їх не можу. Трохи вірю в їх одужання і боюся, щоб вони не накоїли ще більше помилок.

У ресторані кипить життя. І я розчиняюся в цій атмосфері. Навіть посміхаюся милим гостям не награно, а абсолютно щиро. Трохи легшає, особливо від думки про те, що за сьогодні я закрила повністю проблеми з універом і два платежі по кредитах. Вночі навіть вдається поспати по черзі з барменом. Якщо гостей взагалі не було, ми могли собі це дозволити. Хоч і скрізь стояли камери, ми не приховували цього. Господар був лояльний до персоналу і розумів, що більшість офіціантів і барменів - студенти, які готові спати хоч стоячи, головне, поспати.

Не впевнена, чи вірно пам'ятаю що мені сниться за ці майже п'ять годин. Але пам'ятаю, що сниться мій другий начальник. Кирило Маратович. Хвилювання пов'язане саме з його ледь вловимим і відчутним образом перед очима. Він посміхається, я фантомно відчуваю його запах і ще кілька хвилин оговтуюсь від сну.

Та й поки здаю зміну, не дуже виходить зосередитися. Аня, дівчинка, що змінює мене, зглянулася і відправила додому спати далі.

А не дуже то й хотілось додому зараз.

Спокійно проходять ще дві нічних зміни, після яких мені якраз і на роботу до Кирила Маратовича, в ту затишну і приємну розкіш. Вдома мені давали поспати годин по п'ять. Батько щоночі грав і після вони спали до пізнього обіду. Тож я була рада опинитися в сучасній квартирі і сподіваюся трохи прийти до тями від свого повсякденного життя.

Якось невпевнено відчуваю себе, коли заходжу в квартиру, але крім невеликої замітки на холодильнику, я нічого і нікого не знаходжу вдома.

"Доброго ранку! В обід приїде кур'єр з новим столом для вітальні, він його збере. Після приїде Єгор, щоб видати вам зарплату за минулий тиждень. У мене є до вас особиста розмова, я приїду близько дев'ятої вечора. Дочекайтеся, я оплачу вам таксі додому. Гарного дня!»

Я чомусь посміхаюся, уявляючи, як він писав ці рядки. Впевнено стискаючи ручку, трохи поспішаючи і, думаю, попиваючи каву одночасно. А якщо він був не одягнений?..

Вперше дозволяю собі мріяти про чоловіка. Про таке не гріх помріяти. Але це більш схоже на марення про якогось вигаданого персонажа, про голівудську зірку, а не про справжню людину. Я ні на що не претендую і точно не зможу... Ну, як це називається...

Загалом, я точно можу тільки мріяти про нього. При чому, не як про предмет сексуальних відносин або відносин в принципі, а про те, щоб побачити його знову. Впевнена, що дочекаюся його сьогодні. І не тільки тому, що він мене зацікавив. Я не зможу сказати такій людині «ні».

Роботу ніхто не відміняв. На п'ять годин я відволікаюся, займаючись звичайними справами. Звикла вже навіть, і можу визначити по стану кімнати, чи ночував господар сьогодні вдома. Здається, обидві ночі, він провів тут. Вся їжа, яку я приготувала - з'їдена, ще були коробки з-під піци і з Макдональдса. У вітальні не було столика, але пилососом я зібрала по килиму з довгим ворсом залишки скла. Начебто, все решта було цілим і всюди чистота. Напевно, тут було дуже весело.

Перевіряю килим дуже ретельно на маленькі осколочки, і не дарма. Десь через хвилину приїжджає столик. Приємний кур'єр обережно заносить коробки, ставить. Одразу за ним заходить Єгор, який з широкою посмішкою вітається зі мною. Я йду прибирати ванну, залишаючи чоловіків у вітальні. На щастя, сьогодні у мене багато роботи і я не хочу плутатися у них під ногами.

В роботі і пролітають ще пару годин. Єгор довше пробув, ніж кур'єр, постійно намагався зі мною поговорити, але я була дуже зайнята і не особливо йшла на контакт. Навіть забула, що хотіла дізнатися про тему розмови з начальником. Коли згадала, Єгора вже в квартирі і слід прохолов, а я вирішила, що так тому і бути.

З восьмої до дев'ятої вечора мені довелося чекати Кирила Маратовича на дивані у вітальні. На всю квартиру дивовижно пах чізкейк на ранок, в духовці ще гаряче м'ясо. І ще готовий овочевий салат, який потрібно тільки заправити.

І мені так не хочеться в мою холодну кімнатку...

Сумно оглядаю вітальню, яку знаю вже вздовж і впоперек, як і всю квартиру. Тут дуже комфортно, затишно навіть. Нічне місто відбивається в скляних вікнах, зручність в усіх меблях або техніці. Господар живе просто, не заморочується, але мені дуже хочеться створити для цього чоловіка ще більше тепла. Звичайно, якщо він ночує у якоїсь дівчини і він з нею довго, то ніяких моїх старань він не помітить. Але чим більше я працюю на нього, тим більше запевняюся, що він самотній.

Не те, щоб я на нього запала або претендую, ні. Він цікавий. Я ніколи не спілкувалася з такими людьми і не бачила їх побут. А було дуже цікаво. Адже я майбутній журналіст, хоч і в універі вчуся посередньо і, на превеликий жаль, на заочному. Просто дізнатися його ближче, не даючи ніяких обіцянок для самої себе, не мріяти про нього, не думати. Страшно уявити, скільки він зустрічає в день топ-моделей або просто цікавих дівчат, які готові прикрасити його вечір.

Куди мені до нього?

Близько дев'ятої приходить смс-ка на телефон від незнайомого номера. Я її відкриваю і відразу табун мурашок пройшовся по спині, пальці заціпеніли від раптового холоду.

“Ти мене не знаєш, але знаєш того, хто мені цікавий. Приходь в ресторан «Галерея» завтра о десятій, щоб отримати пропозицію через яку всі твої маленькі проблеми вмить щезнуть. Доброзичливець.”

Перечитавши ще два рази, я злякано блокую телефон, чуючи, що прийшов Кирило Маратович.

Сам чоловік не дає мені замислюватися про дивне послання, вражаючи мене, як завжди, своєю харизмою. Заходить у вітальню, помічає мене, посміхається, потискує мою руку:

- Добрий вечір. Дякую, що дочекалися.

Я тільки киваю, боюся, що мій голос мені зрадить. Чоловік ставить картонний пакет на кухні і дістає пляшку вина.

- У мене був важкий день. Не хочете зі мною випити? - Кирило Маратович посміхнувся мені, дістаючи штопор.

- Дякую, не п'ю.

Господар мовчки відкриває червоне вино, наливає в келих і проходить у вітальню. Сідає в крісло. Під його поглядом я дерев'янію і стає ніяково. Він неймовірно красиво і органічно виглядає в своїй оселі: сірий, трохи вже пом'ятий, костюм, чорна сорочка на ідеальному тілі буквально підкреслювала всі його переваги. Він пальцями однієї руки розстебнув кілька верхніх ґудзиків, повільно робить маленький ковток вина і переводить погляд з мого обличчя на ноги в простих джинсах. Темно-карі очі пронизують мене.

І я не витримую перша, перериваючи тишу:

- Ви хочете мене звільнити? - я нервово стискаю края своєго в’язаного светра. Більше приводів, чому чоловік хотів поговорити зі мною, я не знаходжу.

- Що? - чоловік здивовано дивиться знову на моє обличчя і хмурить брови.

- Ви не задоволені моєю роботою і хочете звільнити? - повторюю я, відчуваючи себе школяркою перед директором школи, який хоче мене насварити.

- Хм... А що, є причини?

- Ні, напевно, - скромно туплю очі в підлогу, розуміючи, що причина його розмови в іншому. Але все одно я не розумію, чому він зволікає. І розглядає.

- Значить, вам нема чого боятися, - хмикнув Кирило Маратович. Він тягнеться до портфеля на столі і дістає звідти картонний конверт без написів. Кладе його біля мене і знову відкинувшись на спинку крісла, тепер вже закурив. - У мене є до вас пропозиція за окрему плату, - вимовляє він, через дві затяжки. - Не дуже складне завдання, але ви зможете вирішити всі свої фінансові проблеми.

Збіг, чи що... За вечір відразу дві пропозиції, які можуть бути для мене дуже вигідними. Або я виглядаю так жалюгідно?

- Не зовсім розумію, Кирило Маратович, що ви маєте на увазі.

- Я пропоную Вам роль моєї дівчини, - серйозно вимовляє чоловік, впевнено дивиться на мене, прямо в очі. - Подивіться, така сума вас влаштує?

Я оціпенівшими пальцями беру важкий конверт і заглядаю туди. Новенькі купюри обережно складені в пачки і я розумію, що тут велика сума. Навіть не рахуючи. Розгублено піднімаю очі на нього і розгублено кліпаю.

- Щось не так, Ліліє? - він бачить, що я здивована та не розумію взагалі як на це реагувати.

- Я не можу, - відкладаю конверт і невпевнено дивлюся на начальника. Він певно з глузду з'їхав, не інакше! Де він, і де я! Яка з мене дівчина для нього?

- Чому? - Кирило Маратович здивовано піддався вперед, поставив лікті на коліна і насупився. Завмираю. Невже не зрозуміло?

- Це не правильно... Навіщо вам це? Ще й зі мною?

Начальник, напевно, не розуміє реально всю неправильність ситуації. Він пересів до мене ближче, на диван.

- Ви, напевно, не так зрозуміли мене, - Кирило Маратович ковтнув вина. - Я не пропоную вам інтим. Роль - ось і все. Вам просто потрібно буде з'явитися кілька разів зі мною на вечорах, збрехати про те, що ми закохані один в одного і після розіграти наш розрив. Ось і все.

- І за це - такі гроші? - я кусаю губи, що привертає його увагу. А я відчуваю його запах, який іноді ввижається мені і стискаю кулаки.

- Я можу запропонувати більше, - він знизав плечима. - Це дуже хороша і взаємовигідна співпраця, Лілія. У вас багато боргів, у мене є гроші і робота для Вас.

Я здригаюся всім тілом і злякано дивлюся на чоловіка, який уважно стежить за моєю реакцією. Не здивована зовсім, що він знає щось про мене, але страшно... Адже я зараз перед ним, немов відкрита книга.

- Я не розумію, правда, Кирило Маратович... Чому я?

- Тому що у мене немає часу шукати іншу кандидатуру, - чоловік прямолінійний і впевнений в собі. - Найголовніше, про що я хочу попросити - це повна відсутність прив'язаності і почуттів.

Навіть не сумніваюся, що він це говорить серйозно. Він зайнята людина, живе один (судячи з пропозиції, яку я від нього отримала, точно не має пари) і, напевно, поки що не може заводити сім'ю і стосунки.

А ще я розумію, що це мій прекрасний спосіб вийти з боргової ями. Розумію, що це не дуже правильно, що це врозріз йде з моїми принципами, але...

Я дуже втомилася. Морально, та й фізично теж. У мене вже немає ніяких надій, що з батьками щось налагодиться, а тому я зараз хотіла лише швидше погасити кредити і постаратися з'їхати з дому. Мені, в кінці-кінців, вже двадцять один і я дуже хочу налагодити особисте життя. У сенсі, просто спокійно жити - адже особисте життя не складається з одних лише чоловіків і відносин з ними.

- Так що, Ліліє, ви згодні? - Кирило Маратович втомився чекати моєї відповіді.

- Так, я згодна, - швидко приймаю рішення, впевнено випрямивши спину. Я цим рішенням немов пірнаю з пірсу в холодну воду і все тіло ціпеніє від того морозу. Тільки мороз - це в моєму випадку страх, а холодна вода - роль дівчини Кирила Маратовича.

- Чудово, - чоловік різко посміхається і випрямляється. - Значить, так... Післязавтра потрібно буде вперше з'явитися зі мною. Це день народження дружини друга і мені потрібно, щоб навколо всі повірили, що ти... Ви - моя дівчина, - чоловік зробив ковток вина. - Там будуть мої друзі, ті, яких ви бачили тоді. На цей день ваша робота скасовується, але будьте тут за три години до виходу, щоб ми встигли зібратися. Виїзд о пів на сьому вечора. Вам потрібно тут бути до трьох.

- Зрозуміло... - я киваю, обережно піднімаюся на ноги, а чоловік подає мені гроші.

- Ви мало не забули. Гадаю, контракт нам не знадобиться. І всі витрати на ваші вбрання для цих вечорів я теж візьму на себе... Єдине, напишіть мені свої параметри, щоб я зміг вгадати з розміром, - він дає мені свій телефон з відкритими нотатками і я пишу свої розміри. Потім беру куртку і рюкзак. Навряд чи сам чоловік буде обирати мені сукню, але я нічого практично не бачу перед очима, все пливе від передчуття... Мої біди скоро закінчаться...

- Я відправлю з тобою Єгора, - Кирило Маратович теж піднявся і покрутив у пальцях келих. - У сенсі, він відвезе тебе додому, - поправив себе навіщось начальник, дивлячись, як я акуратно одягаю куртку.

- Це не обов'язково, що ви...

- Ти не завжди возиш з собою таку суму, вірно? - він посміхнувся, кілька разів провів по екрану смартфона і приклав його до вуха. - Відвези Лілію додому і можеш бути вільний на сьогодні.

Ховає смартфон в кишеню. Підходить до острівця, м'яко і так природно ступаючи по дорогій підлозі, що завмирає серце. Він виглядає впевнено і спокійно, я настільки задивляюся, що здригаюся, коли з'являється в квартирі Єгор.

- Ти готова, Лілія? - запитує він, а я загальмовано киваю, відвертаючись від господаря квартири. Мабуть, я мимоволі стала до нього щось відчувати, але зараз не розумію всього масштабу катастрофи.

- Так, - киваю. - До побачення, Кирило Маратович.

Спускаємося з Єгором в повній тиші. У машині називаю адресу і чоловік заводить мотор.

- Пристебнися, будь ласка, - Єгор вивертає кермо і виїжджає з парковки. - Я їжджу акуратно, але зараз буде пищати, - пояснює він.

Кілька хвилин намагаюся пристебнутися, за цей час він встигає виїхати з території і повернути на дорогу.

- Я так розумію, ти погодилася на його пропозицію, - просто вимовляє він через якийсь час. Він вів впевнено і легко, ніби для цього не потрібно прикладати зусиль і автівка їхала сама.

- Що? Ви знаєте?

- Я знаю багато, - посміхнувся Єгор. - Він не обдурить і не образить, правда, - помічник Кирила Маратовича глянув на мене. - Тільки дам тобі одну маленьку пораду. Можна?

- Яку? - я втомлено відкинула голову на спинку сидіння і зітхнула.

- Не закохуйся в Кіра, - чоловік говорить це серйозно, я навіть бачу, як напружуються його пальці рук на кермі.

- В якому сенсі? - дивуюся, дивлюся на нього.

- У прямому, Лілія, - чоловік зупиняється на світлофорі і заглядає в мої очі. - Просто постарайся, будь ласка.

Решту дороги ми проводимо мовчки, а ледь під'їжджаємо до мого під'їзду, він тихо вимовляє:

- Ти маленька, мила і чиста дівчинка, - чоловік впевнено дивиться на мене. - Він навряд чи коли-небудь зможе відповісти на твої почуття, розіб'є твоє серце, розчарує. Не спеціально. Просто закоханий в іншу.

- Я вважала, що він... Не кохає нікого, - тихо прошепотіла я, дивлячись на чоловіка.

- Кохає. І ця любов його добиває. Я не повинен з тобою це обговорювати, але не хочу, щоб ти обпеклася.

- Чому він не запропонував тій дівчині бути з ним? - я вирішую все ж задавати питання і продовжую тему, відчуваючи, що ще трохи, і Єгор перестане відкриватися.

- А як ти думаєш? Вона заміжня. Адже Кир не завжди був начальником і добропоря... Взагалі, йому ніколи не світило з нею. Але ми не обираемо, в кого закохатися.

- Ясно...

Хоча, ще далеко нічого не ясно. А ще дуже незвично чути від підлеглого не ім'я - по батькові начальника, а просто «Кир». Напевно, вони друзі.

- Добре, біжи спатки. Втомилася, мабуть, - посміхнувся він. - Якщо раптом потрібна буде моя допомога, ти телефонуй, добре? Ти хороша дівчина.

- Гаразд, - киваю. Вистрибую з високого автомобіля і швидко біжу в під'їзд, не обертаючись. Соромно, що живу в такому місці. Соромно, що не можу поставити питання руба і з'їхати... Кинути дорослих досвідчених людей і будувати своє життя.

Соромно, що Єгор потрапив саме в ціль. Здається, що... Вже пізно мене попереджати.