Раді Вас бачити!

Тієї ночі Матвію так і не вдалося заснути: образ Ліри з’являвся перед ним, варто йому лише заплющити очі. Їхня розмова у парку ніяк не виходила з голови, так само як і її сповнений таємничого смутку погляд, що міг заворожувати та занурювати в інший світ. Склавши руки на грудях, він замислено дивився на повний місяць, який містично визирав крізь густі темні хмари. Хлопець все більше переконувався в тому, що ця унікальна тендітна дівчина повністю заполонила його серце та назавжди прив’язала до себе невидимою нерозривною ниточкою. Всі думки були заповнені лише нею.

Відчувши дотик холодного вологого носика, Матвій слабо посміхнувся. Грейсі пильно дивилася на нього вірними собачими очима, в яких було стільки глибокого змісту та усвідомленості.

— Гаразд, Грейсі! — хлопець погладив вівчарку по голові. — Нумо спати, — він зняв свої окуляри та ліг у ліжко, намагаючись поринути у світ прекрасних сновидінь.

*****

Матвій вже повертався додому з ранкової прогулянки після довгої безсонної ночі. Поруч поважно ступаючи м'якими подушечками, йшла німецька вівчарка. Грейсі виглядала бадьорою та сповна насолоджувалася весняним ранком, випромінюючи всю гамму собачого щастя, на відміну від свого господаря, який на цей час мріяв лише про те, щоб ще годинку подрімати. Коли Матвій вже наближався до свого будинку, з під'їзду вийшла висока пишногруда білявка, схожа на типових "інстаграмних" дівчат.

— Привіт, сусіде! — побачивши Матвія, вона розпливлася в білосніжній усмішці. — Щось тебе не видно останнім часом. Як ся маєш?

— Доброго ранку, Мар'яно! — ввічливо привітався Матвій. Прикривши рот долонею, він солодко позіхнув. — Дякую, все good. Просто багато роботи. А в тебе як?

— Теж все файно, — відповідає Мар'яна. — Дуже рада тебе бачити. Може зустрінемося сьогодні ввечері? Або може зайдеш до мене "по - сусідські"? — пропонує вона, кокетливо граючись своїм волоссям.

— Вибач, не можу, я буду зайнятий, — холодно відповів Матвій.

— І так завжди... — Мар'яна розчаровано зітхнула. — Правда, Гресіко? — вона простягнула руку до вівчарки, яка тримала в зубах невеличкий червоний м'ячик. Та у відповідь тихенько заричала, оголивши білі ікла.

— Ой, — злякавшись, Мар'яна швидко прийняла свою руку. — Яка зла...

— Її звуть Грейсі, — виправив Матвій.

— Точно. Грейсі... Постійно забуваю.

— Вона просто не любить, коли чіпають її речі, а цей м'ячик – улюблена іграшка. Грейсі вирішила, що ти хочеш в неї його відібрати. — пояснив Матвій.

— Ааа, зрозуміло, — Мар'яна зробила крок назад від собаки, щоб не зайвий раз не провокувати її. — Може все ж таки подумаєш над моєю пропозицією?

— Ні, Мар'яно, сьогодні й справді не вийде, — Матвій намагається делікатно відмовити. — Вибач, але мені пора збиратися на роботу. - зробивши пару кроків вперед, він взявся за ручку дверей під'їзду.

"Зануда... Мабуть, всі програмісти такі" — Мар'яна незадоволено закотила очі. Чергова невдала спроба заволодіти увагою Матвія її явно дратувала.

— До речі, а хто така Лівінська? — поспішно запитала Мар'яна, доки Матвій не зник за дверима під'їзду.

— Що? — почувши знайоме прізвище, Матвій різко обернувся до сусідки.

— Ну я у твоєму профілі бачила ваші спільні фото, — пояснює Мар'яна, помітивши подив на його обличчі. — В неї ще ім'я незвичне... Ліра, здається...

— Космічне в неї ім'я... — зачаровано прошепотів Матвій, відчуваючи, як при згадці про Ліору всередині його огорнула хвиля блаженного тепла.

— Ти що закохався в неї? — раптом випалила Мар'яна, злегка прищуривши очі. Несподіване запитання сусідки загнало Матвія в незрозумілий ступор. Він упявся на Мар'яну довгим, злегка спантеличеним поглядом. Прочитавши в його очах німу відповідь, на обличчі Мар'яни з'явилася крива посмішка. Так і не вимовивши жодного слова, Матвій пропустив Грейсі вперед і зайшов вслід за нею в під'їзд.

"Дивний якийсь..." — Мар'яна лише знизала плечима. Відкинувши біляве волосся з плечей, вона гордо випростала пишні груди й, цокаючи підборами, покрокувала далі по тротуару…

Зайшовши у свою квартиру, Матвій відразу попрямував до кухні, щоб випити чашку ароматної кави, сподіваючись, що вона допоможе розігнати сон та хоч трішки збадьоритись. Він все ж вирішив не йти сьогодні до офісу, а попрацювати вдома. Нарешті після кількагодинного "чаклування" над кодами, Матвій поклав руки за голову і задоволено потягнувся. Він зиркнув на годинник і взявши телефон, рішуче набрав номер Ліри. Вона не відповідала. Вкотре... Від наростаючої тривоги у нього навіть пришвидшилося серцебиття.

— Грейсі, а ну прогуляймося! — Матвій хутко схопився з місця. — Гадаю, ти будеш задоволена, коли дізнаєшся, куди ми йдемо...

Підійшовши до дверей Ліриної квартири, Матвій наполегливо натиснув на дзвінок і застиг у хвилюючому очікуванні. З того боку дверей почулися тихі кроки, що наближалися. Потім клацання замка і двері відчинилися.

— Матвію? Привіт! — побачивши його на порозі своєї квартири, Ліора посміхнулася кволою, але водночас теплою та привітною посмішкою. — Рада тебе бачити. Проходь! — відступивши трохи в сторону, вона пропускає його у квартиру.

— Привіт, Ліро! — вітається Матвій, переступаючи поріг. — У тебе все гаразд? — в його голосі забриніли схвильовані тремтячі нотки. — Я писав тобі й телефонував декілька разів... І я подумав, може щось трапилося.

— Пробач... — зітхнула Ліра, винувато опустивши погляд. — Я останнім часом дуже заклопотана... — Грейсі, моя хороша! Привіт, красуне! — вона нахилилася до собаки й почала гладити по її густій блискучій шерстці.

— Ти виглядаєш виснаженою, — з сумом зауважив Матвій.

— Та є трохи, — тихо мовила Ліра. — Просто стільки всього навалилося... Навчання, робота, проблеми з організацією виставки. Ще й не виспалася.

— Ти з усім впораєшся, — Матвій робить крок ближче і бере її руку у свою міцну долоню. — Інакше й бути не може.

— Угу, впораюся... Авжеж, — з сумнівом промовила Ліра, делікатно приймаючи свою руку. — В академії мені вже почали м'яко натякати за багато пропусків, що мені й так усі пішли на поступки. Тепер мені потрібно все надолужити. Тому повернувшись з планетарію, де відбуватиметься виставка, я відразу почала працювати над академічним рисунком, який мені потрібно терміново здати. У мене мозок просто... — не договоривши, вона жестом зімітувала вибух. — Я геть нічого не встигаю. Виставка... Ті, з ким я домовлялася, підвели мене в останній момент. Я одна, і все частіше ловлю себе на тій думці, для чого я все це роблю? Кому це взагалі потрібно?

— Ліро, — серце Матвія розривається на частини, коли він бачить, як вона ледве стримується, щоб не дати волю сльозам. У цю мить хлопець чітко розуміє, що Ліра на межі й в неї опускаються руки. Він не стримується й обіймає її так міцно, так ніжно.

— Матвію, ти чого? — розгублено прошепотіла Ліора, не очікуючи від нього такого чуттєвого жесту. Вона неусвідомлено теж обнімає його у відповідь, легенько торкнувшись своєю тендітною долонею його спини. — Все ок. Чесно. Це лише хвилинка слабкості. Вибач, — Ліра ніяково опускає очі. Запросивши Матвія пройти до кімнати, вона покрокувала за ним і продовжила домальовувати олівцем свій натюрморт.

— Знаєш, я тут подумала... — розмірковує Ліора, не відриваючи сконцентрованого погляду від свого малюнка, на якому зображена композиція з декількох предметів: філіжанки з кавою, турки, бодяну та палички кориці. Всі деталі симетричні. — А може, ну її ту академію? Там доволі часто заганяють в якісь шаблонні "рамки", постійно вказують які саме картини потрібно писати, не даючи таким чином простору для вільного самовираження, малювати так, яким ти сам бачиш цей світ. А ще мені постійно зауважують, що я завжди вибираю дивну, незрозумілу палітру. Розумієш про що я? — вона нарешті підняла свій погляд і подивилася на Матвія блакитними пронизливими очима.

"Ці очі... просто ангел з небес! Відображають мене у синьому кольорі" — Матвій піддався впливу вродженої магії.

— Гадаю, що розумію. Дуже добре розумію, — серйозним тоном відповідає він. — Ліоро, послухай, будь ласка! — підійшовши ближче, хлопець обережно бере з її рук олівець і відкладає в сторону. — Ти емоційно вигоріла. Може прогуляємося? Розвієшся, відпочинеш трохи. Як ти на це дивишся?

— Але ж у мене дійсно не має часу... — Ліра збирається відмовитись. — Вибач, мені шкода, але я не можу... Мені стільки ще всього по навчанню наздогнати потрібно.

— Ніяких "але"! — Матвій проявляє наполегливість. — Тобі необхідно відволіктися та переключитися на щось інше, щоб потім з новими силами повернутися до того, що любиш. Ти працюватимеш набагато продуктивніше, якщо даватимеш собі змогу відпочити та будеш сповнена енергії.

— Гаразд, — Ліра здається. — Тільки давай нікуди не підемо. Я так замоталася за ці дні, що взагалі нікуди не хочеться. Та й сил ніяких немає. Може, краще замовимо їжу додому? Я страшенно голодна, а приготувати щось не було часу. Від піци не відмовилася б.

— Я чомусь й не сумнівався, що ти навіть нормально поїсти забувала, — Матвій несхвально похитав головою. — То я замовляю піцу? — Матвій дістає з кишені свій телефон. — Ти яку хочеш?

— "Цезар" — відповідає Ліра. — І апельсиновий сік, — додає вона, лагідно погладжуючи Грейсі по голові. — Люблю з апельсиновим соком, як нідерландці.

— Ок, — усміхнувся Матвій, водячи пальцем по сенсорному екрану. — Буде зроблено...

Поставивши невеличкий розкладний столик на підлогу, Матвій з Лірою зручно влаштувалися на килимі.

— Хто це? — відкусивши шматочок піци, Матвій кивнув на світлину, яка стояла на письмовому столі. На ній зображена витончена чорнявка з кришталевими блакитними очима, які були доволі знайомими.

— Не впізнаєш? — з вуст Ліри зринув слабкий сміх. — Хіба не схожа?

— Ти??? — Матвій високо підняв брови. — То ти – блакитноока брюнетка?

— Так, — підтвердила Ліра. — Чорний – мій природний колір. Це фото чотирирічної давнини. Я нещодавно знайшла його, коли їздила до матері. Чомусь вирішила взяти собі.

— Фото й справді дуже гарне! — посміхнувся Матвій, вражений тим, що природа нагородила її не тільки талантом та глибоким внутрішнім світом, а й нетиповою зовнішністю.

— Так, мені самій дуже подобається. Цю світлину зробив батько. Ми дві таких роздрукували, одну він забрав з собою на орбіту... — Ліра задумливо опустила погляд. — Він сьогодні виходив на зв'язок.

— Це ж чудово! — Матвій щиро зрадів за Ліру. — Що розповідав? Я впевнений, що він дуже сумує за тобою.

— Так, — Ліра в підтвердження кивнула. — Дуже шкодує, що не зможе бути присутнім на моїй виставці. Але він дуже радий за мене. З нетерпінням чекаю його повернення на Землю.

— А... твоя мати? Вона приїде на твій захід? — несміливо запитує Матвій.

— Гадаю, що ні... — зітхнула Ліра з неприхованим сумом. — В неї ніколи немає часу. Вона живе тільки своєю роботою, — дівчина раптом зіскочила з місця і, підійшовши до столу, щось дістала з шухляди.

— Тримай! Це для тебе, — Ліора знову сідає поруч та дає Матвію невеликий стильний конверт.

— Що там? — Матвій з цікавістю відкриває конверт.

— Це офіційне запрошення на відкриття виставки. Сподіваюся, ти зможеш прийти? Мені дуже потрібна твоя підтримка. Для мене це справді цінно.

— Так, я залюбки прийду! — запевняє Матвій, зворушений її словами. — Я ж обіцяв тобі.

— Дякую, то... — не договоривши, Ліра прикрила рот долонею та закашлялась. — Вибач... — ніяково мовила вона. — Щось я...

— Все гаразд? — занепокоївся Матвій. Наливши в стакан сік, він подає його Лірі. — Ти добре почуваєшся?

— Спасибі, — Ліра бере з його рук стакан та робить ковток. — Мабуть, я десь вмудрилася застудитися за кілька днів до виставки. Горло першить, голова розболілася.

— Отакої... Тільки цього ще бракувало, — Матвій легенько торкнувся її чола. — Ти гаряча. В тебе є градусник?

— Так, в спальні, у тумбочці.

— То я принесу? — Матвій має намір йти до спальні. Ліра у відповідь лише знесилено кивнула. Коли через пару хвилин Матвій повернувся, Ліра уже заснула на дивані, поклавши голову на підлокітник.

"Що з тобою робити? Хоч би не захворіла за кілька днів до виставки..." — Матвій застигнув на місці з градусником в руках, дивлячись на Ліру тривожним поглядом. Він розумів, що Ліорі треба поміряти температуру, але й будити її йому було шкода, адже вона така стомлена і їй конче треба добре відпочити. Обережно, щоб не потривожити сон Ліри, він кладе її ноги, які звисали додолу, на диван та турботливо вкриває її ковдрою. Грейсі також солодко дрімала поруч на підлозі.

"Ми вже це проходили" — дивлячись на Ліру, Матвій лагідно посміхнувся, згадавши, як вона заснула після того, як вони цілу ніч спостерігали за зірками, і він так само її вкривав ковдрою на цьому дивані.

"Чорт!" — майже беззвучно вилаявся він, поглянувши на годинник, — у нього сьогодні важлива зустріч, про яку він ледь не забув. Йому так не хотілося лишати зараз Ліру саму, але іншого виходу у нього не було. Перш ніж піти, Матвій заніс недоїдену піцу та сік на кухню, де натрапив Лірин телефон, який вона залишила на підвіконні. Очі Матвія несподівано спалахнули загадковими хитрими іскорками.

"Вибач, Ліро! Сподіваюся, що я не пошкодую про це". — Матвій вкрадливо зазирає до кімнати, щоб переконатися, що вона міцно спить. Повернувшись на кухню, він взяв її телефон і почав у ньому щось поспішно шукати...

*****

З робочої зустрічі Матвій повернувся вже під вечір. Коли він відчинив двері своєї квартири, на порозі його вже з нетерпінням чекала Грейсі.

— Привіт, хороша! — Матвій гладить свою улюбленицю по голові. — Сумувала? Зараз я тебе погодую, — знявши взуття та куртку, він відразу крокує на кухню. Матвій насипав у миску корм для Грейсі та почав нашвидкоруч готувати вечерю для себе.

"Треба зателефонувати Лірі та дізнатися, як вона", — тривожні думки про Ліору ніяк не полишали та ще з більшою настирливістю вривалися в його мозок. Несподівано його відволікає телефонний дзвінок.

"Ліра? Вона ніби відчуває.." — поглянувши на екран, Матвій підняв брови.

— Лірочко, привіт! — він миттю відповідає на дзвінок. — Як добре, що ти зателефонувала! Як почуваєшся?

— Я тільки нещодавно прокинулася, — Матвій чує її все ще сонний та хриплуватий голос. Кожне слово її давалося насилу. — І в якомусь дивному стані. Я взагалі не розуміла, в якій реальності знаходжуся... навіть не пам'ятаю, як ти пішов, — думала, що все це мені наснилося, але на кухні побачила недоїдену піцу і зрозуміла, що то був не сон. Ти пробач, мені навіть якось ніяково.

— Ліро... — Матвій поблажливо зітхнув. — Не парся! Я все розумію. Тобі не має бути ніяково. Переді мною точно. Ми все ж таки не чужі, правда? І ти – це ти. Зі своїми емоціями та самопочуттям. У цьому твоя чарівність та унікальність. Але мені не подобається твій голос. Ти міряла температуру? — він насторожено хмуриться, коли на тому кінці чує її сухий кашель.

— Так, щойно... Майже тридцять вісім...

— Погано... — засмутився Матвій. — Тобі щось потрібно? Зайти до тебе?

— Спасибі тобі, але не варто. Я випила ліки й зараз знову ляжу спати, бо геть ніяких сил немає. Сподіваюся, до завтра стане краще.

— Ок, але завтра перед роботою я до тебе навідаюся, згода?

— Згода, — тихо відповіла Ліра. Попри те що Матвій наразі не бачив її обличчя, але він чітко відчув, що вона хоч і втомлено, та все ж посміхнулась...

Хвилюючись за Ліру, Матвій цілу ніч так і не зміг стулити очей. Ледве дочекавшись ранку, він швидко зібрався, щоб встигнути прогулятись з Грейсі та перед роботою забігти до Ліри. Він саме викликав ліфт, коли скрипнули двері сусідньої квартири.

— Оу, це ти? Привіт! — долинув солодкий голосок Мар'яни. — А я думаю, що за шум на сходовому майданчику. Куди це ти сьогодні так рано?

Намагаючись вгамувати легке роздратування, Матвій начепив на обличчя ввічливу усмішку та обернувся до дівчини. Мар'яна стояла на порозі своєї квартири в коротеньких шортиках та мініатюрному топі, який обтягував її пружні груди. Її шовковисте волосся зібране у високий недбалий пучок.

— Доброго ранку, Мар'яно! — стримано вітається Матвій, тримаючи Грейсі за повідок. — Справ дуже багато. А ще треба собаку вигуляти.

— А я хотіла тебе на каву запросити, — Мар'яна засмучено надула губки.

— Вибач, — Матвій лише розвів руками. — Я поспішаю. Вже ліфт приїхав. Бувай! І... — перш ніж зайти у ліфт, він наостанок обвів Мар'яну швидким несхвальним поглядом, в якому все ж підступно пробігла тінь байдужості. — Краще не стій тут у такому вигляді. Сьогодні досить прохолодно. Застудишся.

— Та пішов ти... — буркнула Мар'яна вслід Матвію, коли двері ліфта за ним зачинилися. — Ти не усвідомлюєш, що втрачаєш, — гмикнула вона з неприхованим тоном самовпевненості. — Ідіот!

*****

Прокинувшись, Ліра насилу змусила себе піднятися з ліжка та піти до ванної кімнати. Вона саме вже заварювала чай з лимоном, коли через деякий час роздався звук дверного дзвінка.

"Матвій" — здогадується Ліора. На її обличчі промайнула слабка посмішка.

— Доброго ранку, Матвію! — вона відчиняє йому двері, тримаючи в руці чашку з гарячим чаєм. — Привіт, красуне! — щиро зрадівши, Ліра нахилилася до Грейсі, яку вона вже встигла полюбити.

— Доброго ранку! Ти як? — хвилюється Матвій, дивлячись в її хворобливе обличчя. — По твоєму вигляду бачу, що не дуже... Геть кепсько?

— Та... — Ліора лише відмахнулася, — Могло б бути краще, але нічого... Каву чи чай будеш? Разом поп'ємо, доки в мене є ще трохи часу.

— Доки є час? — перепитує він, кинувши на неї незрозумілий погляд. — А ти кудись збираєшся?

— Так. В академію, — відповіла Ліра, зробивши обережний ковток ще гарячого чаю. — У мене ж заняття сьогодні.

— Лір, ти це серйозно? — Матвій подивився на неї немов на божевільну. — Оо, — він торкнувся її гарячого чола. — Схоже, тебе геть "припарило" від температури. Яка академія??? Ти ледве на ногах стоїш! Ти хвора, тобі краще залишитися вдома і лікуватися!

— Але я мушу йти... У мене й так за останній час багато пропусків, мені обов'язково потрібно здати деякі "хвости": картини, які я повинна була намалювати, реферат по мистецтвознавству...

— Знаєш що... — Матвій на мить замислився. — Я зараз поспішаю, а після обіду звільнюся і зможу сам відвезти твої роботи. Тільки ти зателефонуй в академію і попередь. Домовились?

— Ну не знаю... — вагається Ліра. — Я... — не договоривши, вона прикрила рот рукою, намагаючись вгамувати приступ дошкуляючого кашлю. — Вибач. Не хочу завдавати тобі клопоту, ти й так стільки для мене робиш.

— Ти не завдаєш мені ніякого клопоту. Я роблю це від щирого серця, — запевняє Матвій, поклавши свої руки на її тендітні плечі. — Ліоро, послухай! Будь ласка... — його голос звучав твердо та наполегливо. — Твоя виставка вже зовсім скоро. Це ж так важливо для тебе! Ти ж так мріяла про це і стільки зусиль доклала для цього. Ти ж не хочеш, щоб все це було даремно і зірвалося в останній момент? Саме тому тобі потрібно постаратися якнайшвидше одужати.

— Гаразд, — Ліра виявилася безсилою перед магією його глибокого переконливого

погляду. — Тільки...

— Що?

— Можна, Грейсі залишиться зі мною доки тебе не буде?

— Звичайно! — відповідає Матвій, не стримуючи теплу посмішку. Гадаю, Грейсі не буде проти. Тим паче вона сумує, коли залишається сама у квартирі. А так їй буде веселіше. Правда, Грейсі? — він обернувся до вівчарки, яка стояла поруч та уважно прислухалась до розмови людей, та легенько поплескав її по спині. — Я скоро повернуся, а ти не бешкетуй і стеж, щоб наша хвора приймала ліки й лежала в ліжку.

Коли за Матвієм зачинилися двері, Грейсі тихенько пискнула.

— Він скоро повернеться, — Ліра заспокійливим тоном повторила слова Матвія. — Ходімо, я пригощу тебе смачненьким сиром. Тільки ми Матвію не розповідатимемо про те, що я тебе балую. Це буде наша з тобою маленька таємниця. — вона змовницьки піднесла вказівний пальчик до губ. Грейсі у відповідь поклала свою лапу у її простягнуту долоню...

Звільнившись з роботи, Матвій відразу поспішив до Ліори, щоб переконатися, що з нею все відносно гаразд, й заодно забрати собаку. Він натиснув на дзвінок. Двері ніхто не відчиняв.

"Мабуть, заснула. Але ж Грейсі точно відреагувала б на звук дзвінка", — Матвій замислено нахмурив брови. Хлопець дістає свій телефон і набирає номер Ліри. Теж безрезультатно. Ліра не відповідала.

"Де ж ти?" — на його обличчі застиг вираз легкої розгубленості та тривоги. Розмірковуючи, що робити далі, він ще пару хвилин тримав в руці телефон і з напіввідкритим ротом втуплювався в погаслий екран. Звук віддалених неспішних кроків вивів Матвія з бентежних думок. Першою на сходовому майданчику з'явилася Грейсі. Побачивши свого господаря, вівчарка загавкотіла від радості та завиляла хвостом.

— Грейсі! Фух... — Матвій з полегшенням видихнув. — Ось ти де... — він нахилився до собаки, злегка погладжуючи її обома долонями по мордочці.

— Давно чекаєш? — позаду почувся голос Ліри, яка підійшла слідом за Грейсі. В знак вітання вона слабо посміхнулась Матвію.

— Ні, але вже почав хвилюватися, — відповів Матвій, обернувшись до дівчини. — Ти не відчиняла та не відповідала на дзвінки. Я не знав, що й думати.

— Пробач, я телефон вдома забула.

— Ти ж обіцяла лежати та лікуватися, — в тихому голосі Матвія переплелися нотки суму та несхвалення.

— Я намагалася, — вставляючи ключ у замок, вона підняла на нього вибачливий погляд. — Чесно. Але більше не витримала — таке відчуття, що мені від лежання тільки гірше стає. Тому вирішила трішки пройтися та подихати свіжим повітрям. І Грейсі захотіла на прогулянку, а ще мені потрібно було купити нові фарби та пензлі. — Ліора вище підняла пакет, який тримала в руці. У її волошкових очах блиснув щасливий промінчик.

— Ох, Ліро... Ти непоправна, — примирливо посміхнувшись, Матвій лише закивав головою. — Скажи, як ти почуваєшся?

— Трішки краще, — запевняє Ліра та жестом запрошує його увійти у квартиру. Знявши взуття, вона відразу увійшла до кімнати та збезсилено опустилась на диван. Матвій присів поруч, а Грейсі вмостилась біля його ніг.

— Точно? — примруживши очі, він пильно подивився Лірі в обличчя, на якому не приховувалася втома.

— Точно, — для переконливості Ліра зобразила посмішку. — Матвію... — її голос став тихішим.

— Що?

— Дякую тобі ще раз! Ти мені сьогодні дуже допоміг з академією. Все без проблем було? Бо тоді телефоном ти мені так і не встиг більше розповісти.

— Так, все гаразд. Твої роботи передав. Добре, що ти їх попередила. Не турбуйся! Головне, одужуй швидше. А я тобі чай з лимоном заварю. Не проти?

— А ти? — тихо запитує Ліра, зручніше вмощуючись на дивані. — Чи ти кудись поспішаєш?

— Так... — помітивши, як вона спіймала журбинку, Матвій делікатно кладе свою долоню їй на коліно. — Скоро вже йтиму. Мені треба ще попрацювати. Я лише на кілька хвилин – забрати Грейсі та переконатися, що з тобою все гаразд. Та й тобі потрібно відпочити. А зараз я принесу тобі чай. Ок?

Ліра у відповідь кивнула.

— Ось, тримай, — Матвій повернувся з гарячим напоєм вже через декілька хвилин.

— Щось трапилося? — помітивши злегка спантеличений вираз обличчя Ліри, яка тримала свій у руці свій телефон, він ставить чай на столик і сідає поруч на диван. На запитання Матвія вона не зреагувала.

— Ліро... — Матвій торкається її плеча. — Ти чого?

— А? Що? — Ліра різко підняла на нього свій погляд. — Вибач. Було багато пропущених дзвінків, серед них — від матері. Я гадала, що щось трапилося, тому зателефонувала їй. Але все нормально. Вона запитала, і як йдуть справи з виставкою. Уявляєш? Мати жодного разу цим не поцікавилася. А тут чого раптом? Вона також декілька разів спитала, як моє самопочуття, хоча я не говорила про те, що хворію.

— Нуу... — Матвій відчуває, як всередині напружився кожен м'яз. — Вона ж мати, тому хвилюється за тебе, цікавиться твоїми справами. Це природно.

— Ти не розумієш, Матвію, — Ліора заперечливо похитала головою. Опустивши ноги на підлогу, вона бере зі столика чашку й робить маленький ковток. — Матері не лише було байдуже до того, чим я займаюся – вона навіть категорично проти цього, вважаючи, що це не перспективно і цим я нічого не досягну. Що творчим людям дуже складно реалізуватися. Ох, ці стереотипи... І їй важко довести, що для тих, хто вміє малювати є багато напрямків, де можна себе проявити. І те що я змогла своїми силами організувати власну виставку цьому доказ. А тут вона несподівано пропонує фінансову допомогу, коли мені це вже непотрібно. Це щонайменше якось дивно.

— Люди можуть змінювати свою думку.

— Можуть. Але для цього треба, щоб щось відбулося ось тут, — Ліора легенько постукала вказівним пальцем по виску. Вона опускає ноги на підлогу і, нахилившись, гладить Грейсі, яка розташувалася поруч. — Переоцінка цінностей, так би мовити. Це настільки нетипово для моєї матері, що я вже подумала, що щось з батьком трапилося. Але з ним, Слава Богу, все добре.

— Коли він повертається?

— Через два тижні. Відразу після повернення його чекає реабілітація, тому я не знаю, коли зможу його побачити.

— Я впевнений, що це буде зворушлива й така довгоочікувана зустріч. — Матвій легенько стискає її гарячі пальчики. — Схоже, в тебе знову температура піднімається... — він відпускає руку і торкається її чола. — Так не хочеться лишати тебе одну.

— Зі мною все буде нормально, — завірила Ліра. — Йди спокійно. Не хвилюйся! І ще раз дуже тобі дякую!

— Я ввечері зателефоную.

— Ок. Чекатиму.

Пізній вечір. Закінчивши працювати, Матвій нарешті вимкнув ноутбук.

“Спати, спати" — він поклав окуляри на стіл і солодко потягнувся. День був насиченим і втома давала про себе знати. Він ледве торкнувся до подушки, як задзвонив телефон. Від несподіваного дзвінка Матвій здригнувся Навіть Грейсі, яка уже давно мирно спала собачим сном, різко прокинулася і загрозливо гавкнула. Матвій поглянув на екран розширеними очима і відчув, як всередині пробіг крижаний холод — телефонувала мати Ліри.

— Я слухаю, — він відповідає на дзвінок і від відчуття наростаючої тривоги його серцебиття пришвидшилось. — Вікторіє Павлівно? Ви?

— Матвію, здрастуй! Вибач, що так пізно телефоную... — на тому кінці долинув зніяковілий жіночий голос. — Я, мабуть, тебе розбудила?

— Ні, я лише збирався спати. Щось сталося?

— Майже цілий вечір не можу до Ліри додзвонитись. Я не знаю, як зараз вона почувається. Та й не скаже вона мені всю правду, а я дуже хвилююся за неї, тому й вирішила спробувати тобі зателефонувати, дізнатися щось. Ви ж спілкуєтеся?

— Так, я був сьогодні у Ліри. І також ввечері телефонував їй. У неї на ніч знову температура піднялася. Вона сказала, що випила ліки й хоче сьогодні раніше лягти спати. Тому Ви й не можете до неї додзвонитись. Вона уже спить давно.

— Дякую тобі, Матвію! — в голосі Вікторії Павлівни відчувалося полегшення. — Ти мене трохи заспокоїв. — Це добре, якщо вона дійсно раніше заснула. Їй це необхідно зараз. Але температура... Сподіваюся, до ранку їй буде ліпше.

— Так, — погоджується Матвій. — Я теж на це сподіваюся. Вона дуже виснажена останнім часом: навчання, робота, виставка... А тут ще й захворіла так невчасно. Їй дійсно необхідний відпочинок і... Ваша підтримка.

— Я для Ліри бажаю лише найкращого. Вона не повинна знати про нашу розмову. Гаразд?

— Звичайно, Вікторіє Павлівно! Не хвилюйтеся! Ліра ні про що не дізнається.

— Дякую тобі, Матвію! І ще раз пробач, що так пізно потурбувала тебе. Надобраніч!

— І Вам Добраніч!

*****

Наступного ранку Ліра з головним болем ледве прокинулася після

неспокійного сну: майже всю ніч трималася температура та знову дошкуляв кашель. Щойно розплющивши очі, вона увімкнула свій телефон, який відразу сповістив про вхідні повідомлення: телефонувала мати.

"Треба їй передзвонити" — Ліора підводиться на ліжку і набирає номер матері.

— Нарешті! Я вже місця собі не знаходила, — схвильовано заторохтіла в слухавку Вікторія Павлівна. — Як ти почуваєшся? Я телефонувала тобі ввечері.

— Добрий ранок, мамо! — привіталася Ліра, сонно позіхаючи. — Все нормально. Я вчора рано заснула, щойно прокинулася й відразу тобі телефоную.

— Хочеш, я приїду до тебе сьогодні? Тільки справи владнаю й відразу до тебе.

— В цьому нема потреби, — запевняє Ліра. — Навіщо з роботи зриватися? Я ж не дитина. Не переймайся. Зі мною все гаразд.

— Точно? — Вікторія Павлівна все ще сумнівалася. — Так, точно. Не хвилюйся, мамо!

Як тільки Ліра закінчила розмову з матір'ю, як пролунав звук вхідного повідомлення.

"Добрий ранок, Ліро! Я сьогодні працюватиму в офісі, напиши мені, коли прокинешся. Я хвилююся", — читає Ліра з теплою посмішкою на вустах повідомлення від Матвія.

"Добрий ранок! Дякую за турботу. Мені вже легше", — вона набирає текст і натискає "Надіслати".

"Це тішить! Одужуй швидше. Будь ласка, не йди сьогодні нікуди. Побережи себе..." — відповідь від Матвія не забарилася.

"Не турбуйся! Сьогодні в планах у мене лише байдикувати", — відписує Ліра. І це була правда. Вона дійсно збиралася провести цілий день вдома і як слід відпочити та набратися сил, адже розуміла, що з ніг її валить не лише хвороба, а й сильна втома. До відкриття виставки лишились лічені дні, а Ліра й досі відчувала слабкість. Тому вона твердо вирішила знову не йти сьогодні до академії ‒ взагалі нікуди не виходити з дому, а добре відпочити та виспатися, навіть пензлі до рук брати їй не хотілось сьогодні — від того, що так сильно любиш, теж потрібно іноді відпочивати. Ліра гостро відчула, що їй конче необхідно "перезавантажитись". Привівши себе до ладу, вона попрямувала до кухні, щоб приготувати швидкий сніданок та без поспіху насолодитися запашною кавою. Розслабитися та ні про що не думати.